Голос Неба

Коли я висловлював такі побоювання, більшість моїх колег трактували їх як «забивання памороків». Вони вживали інші вирази, але суть була саме така.

Я чудово їх розумів. Проект створював прецедент, в якому, наче маленькі дерев’яні ляльки у великій, ховалися інші прецеденти. Насамперед, ніколи доти фізики, технологи, хіміки, ядерщики, біологи, кібернетики не мали у своїх руках такого предмету досліджень, який не тільки являв собою певну матеріальну, тобто природну, загадку, а й був з певним наміром створений і надісланий Кимось, причому йшлося про потенційних адресатів. Оскільки ці вчені провадять так звані «ігри з Природою», яка аж ніяк не є супротивником, наділеним особистістю, вони не припускають можливості, що за досліджуваним об’єктом справді стоїть Хтось, і що розібратись у тому об’єкті можна буде тією мірою, якою хід міркувань доведе їх до отого цілковитого анонімного винуватця. Тож, хоча вони знали й навіть говорили, що Відправник «листа» реальний, увесь їхній життєвий досвід, уся здобута ними фахова підготовка суперечили цьому.

Фізикові й на думку не спаде, що Хтось навмисне вивів електрони на орбіти, щоб він мусив сушити собі голову над конфігураціями цих орбіт. Фізик добре знає, що гіпотеза про «винуватця» орбіт у його науці цілковито зайва, більше того, взагалі неприпустима. Але в Проекті неможливе стало реальністю, а фізика у своєму попередньому вигляді — непридатною; ми з цим добряче намучилися. Сказаного мною, напевне, достатньо, щоб з’ясувати, що моє становище у Проекті було скоріше відокремлене (зрозуміло, у теоретичному, загальному аспекті, а не в адміністративній ієрархії).

Мені дорікали, що я недостатньо «конструктивний», бо завжди маю напохваті свій гріш, який докидаю до чужих міркувань, порушуючи й перепиняючи таким чином їхній перебіг, натомість сам я вніс, мовляв, не дуже багато корисних концепцій, «з якими можна було б щось зробити». А от Белойн у доповіді Конгресу висловлюється про мене якнайкраще (сподіваюся, не лише тому, що ми з ним друзі), й це, може, почасти обумовлено його посадою (адміністративною також). Якщо після періоду сумнівів і вагань на кожному окремому дослідницькому рівні різні погляди зводилися до певної колективно виробленої думки, той, хто засідав (як Белойн) у Науковій Раді, добре бачив, що погляди окремих груп часто діаметрально протилежні. Зрештою, саму координаційну структуру Проекту з її взаємною ізоляцією окремих рівнів я вважав надзвичайно продуманою, бо вона унеможливлювала виникнення таких явищ, як «епідемія помилок». Подібний інформаційний карантин мав і свої негативні наслідки. Проте я вже починаю — передчасно — заглиблюватись у деталі. Отже, час перейти до викладу подій.

Коли Блейдергроен, Немеш і група Шигубова відкрили інверсію нейтрино, виник новий розділ астрономії — нейтринна астрофізика. Вона одразу ж стала надзвичайно модна, і в усьому світі розпочалися дослідження космічного випромінювання цих частинок. Маунт-Паломарська обсерваторія також встановила в себе, і то одна з перших, апаратуру з високим ступенем автоматизації і з роздільною здатністю, як на той час, найвищої проби. До цієї апаратури, а конкретно до так званого нейтринного інвертора набралася ціла черга бажаючих проводити дослідження, і директор обсерваторії (тоді це був професор Райан) мав багато клопоту з астрофізиками, особливо молодими, бо кожний з них вважав, що першість належить саме його програмі досліджень.

Серед щасливчиків виявилося двійко таких собі молодиків — Хейлер і Мегоун, обидва дуже амбітні і загалом здібні (я був трохи знайомий, з ними); вони реєстрували максимальне нейтринне випромінювання визначених ділянок неба, шукаючи слідів так званого ефекту Штьоґліца — німецького астронома старшого покоління.

Цього ефекту, що мав становити нейтринний відповідник «почервоніння» старих фотонів, чомусь не вдавалося виявити, бо, як з’ясувалося через кілька років, теорія Штьоґліца була хибна. Та Хейлер і Меґоун не могли про це знати, отже, вони, як леви, боролися за те, щоб у них передчасно не відібрали апаратуру, і завдяки своїй заповзятливості мали ту апаратуру в своїх руках майже два роки, щоб кінець кінцем залишитися ні з чим. Цілі кілометри реєстраційної стрічки пішли тоді до архіву обсерваторії. Через кілька місяців значна частина тих стрічок потрапила до рук спритного, хоча не дуже талановитого фізика, якого за аморальні вчинки вигнали з маловідомого навчального закладу на Півдні. Йому пощастило уникнути судового процесу, бо в цій справі замішані були кілька впливових осіб. Невдаха фізик, на прізвище Свенсон, одержав ті стрічки за нез’ясованих обставин. Згодом його допитували про це, але так нічого й не дізналися, бо він щоразу говорив щось інше.

То був цікавий тип. Він виконував функції постачальника матеріалів, але ще й… банкіра і навіть духовного розрадника сили-силенної маніяків, які колись прагнули тільки збудувати perpetuum mobile або обчислювали квадратуру кола, а сьогодні винаходять різноманітні види лікувальної енергії, розробляють теорію космогенезу і дошукуються способів застосування телепатичних явищ у промисловості. Таким людям замало паперу й олівця; для побудови «орготронів», детекторів «суперсенситивних» флюїдів, електричних паличок, що самі шукають воду, нафту і скарби (звичайні вербові палички — то вже анахронізм, старий мотлох), потрібні численні, часто-густо важкодоступні й дорогі матеріали. Свенсон за певну суму доларів умів дістати їх хоч би й з-під землі. До його контори вчащали парафізики й оргоністи, творці телепаторів і пневматорів, з допомогою яких можна було повсякчас підтримувати зв’язок з духами; перебуваючи, таким чином, на найнижчому рівні наукової сфери, там, де вона непомітно переходить у сферу, що підлягає вже психіатрам, Свенсон, однак, засвоїв певну суму корисних відомостей, бо навдивовижу добре орієнтувався в тому, на що якраз був найвищий попит у схибнутих титанів духу.

Він, зрештою, не гребував і заробітком нижчого гатунку, постачаючи, наприклад, невеликим лабораторіям хімічні реактиви сумнівного походження; в його житті не було такого періоду, коли б його не притягали до участі у судовому процесі, хоча він уникав в’язниці, балансуючи на грані дозволенного. Мені завжди подобалося вивчати психологію таких, як Свенсон. На мою думку, він не був ані «чистим» шахраєм, ані циніком, що наживається на чиїхось відхиленнях від норми, хоча, здається, мав досить здорового глузду, аби усвідомлювати, що переважна більшість його клієнтів ніколи не здійснить своїх ідей. Були серед них такі, якими він опікувався, надаючи їм апаратуру у кредит, навіть коли вже не можна було цілком довіряти їхній платоспроможності. Мабуть, ті підопічні чимось вабили його до себе, як і мене — тип людей, подібних до нього. Він вважав справою своєї честі добре обслужити клієнта, тож, коли хтось конче потребував кісток носорога, бо сконструйований з іншого матеріалу пристрій залишився б німий на поклик духів, він діставав саме кістки носорога, а не волячі чи баранячі; принаймні мене в цьому запевняли.

Одержуючи — а може, купуючи, — стрічки від невідомої йому людини, Свенсон мав у цьому свій інтерес. Він достатньо розумівся на фізиці, щоб знати — на стрічках записано так званий «чистий шум», і йому спало на думку укладати з допомогою цих стрічок так звані лотерейні таблиці. Такі таблиці — їх іще називають серіями випадкових чисел — потрібні для багатьох видів досліджень; їх або укладають спеціально запрограмовані обчислювальні машини, або одержують за допомогою обертових дисків, краї яких позначені цифрами, що фіксуються нерегулярними спалахами точкової лампи. Таблиці можна виготовляти й іншими способами, але ті, хто цим займається, часто мають халепу, бо одержані серії рідко коли бувають достатньою мірою «випадкові»; коли докладно вивчити їх, то можна виявити, що окремі цифри з’являються з більш-менш явною регулярністю і чомусь схильні — надто в довгих серіях — випадати частіше від інших. А цього досить, щоб визнати таку таблицю непридатною. Отже, свідомо утворити «абсолютний хаос», до того ж у «чистому вигляді», — не завжди легке завдання. Водночас на такі таблиці існує сталий попит. Тож Свенсон розраховував на непоганий зиск, тим більше, що його швагер працював складачем-лінотипістом в одній з університетських друкарень; саме в ній друкувалися оті таблиці, які Свенсон потім продавав, висилаючи їх поштою, тобто без посередництва книготорговців.