Голос Неба

Щодо мене, то я й не думаю таким чином захищатися. Я керувався іншими міркуваннями. Коли мені стає відомо, що відбувається щось надзвичайно важливе і водночас потенційно загрозливе, я Завжди волію бути в тому місці, ніж чекати розвитку подій з чистим сумлінням і нічим не зайнятими руками. Окрім того, я не міг повірити, що цивілізація, незрівнянно вища за нашу, вислала у космічний простір інформацію, яку можна було б обернути на зброю. Якщо люди з Проекту думали інакше, мене це аж ніяк не обходило. Зрештою, шанс, який несподівано відкрився переді мною, не можна було порівняти ні з чим, що іще могло випасти мені на долю в житті.

Наступного дня ми з Гротіусом вилетіли до Невади, де на нас уже чекав військовий вертоліт. Я відчув себе серед гвинтів і трибків точного й надійного механізму. Цей другий рейс тривав близько двох годин, і майже весь час ми летіли над південною пустелею. Гротіус докладав усіх зусиль, щоб я не почував себе як щойно завербований член банди гангстерів, і тому не нав’язувався, не намагався одразу ж утаємничити мене в похмурі секрети, які чекали на мене у місці призначення.

Зверху селище нагадувало потонулу в пісках пустелі неправильної форми зірку. Жовті бульдозери, наче жуки, повзали по краях дюн. Ми приземлилися на пласкому даху найвищого будинку селища; його архітектура не справляла приємного враження. То був комплекс масивних бетонних брил, збудований ще в п’ятдесяті роки як технічний і житловий центр нового атомного полігону, оскільки із зростанням потужності зарядів старі полігони ставали непридатними до використання. Навіть у віддаленому від них Лас-Вегасі після кожного потужного вибуху вилітали шибки. Новий полігон мав розміститись у серці пустелі, десь миль за тридцять від селища, убезпеченого від можливої радіоактивної хмари та опадів з неї.

Увесь район забудови обнесено було системою спрямованих до пустелі, косо нахилених щитів, що мали розбивати ударну хвилю; усі будівлі були без вікон, з подвійними стінами, — порожнину між ними заливали водою. Усі комунікації було проведено під землею, житлові будинки і споруди технічного призначення спроектовано круглими й розташовано так, щоб виключити можливість небезпечної кумуляції ударних сил, що виникають унаслідок багаторазового відбиття й заломлення повітряної хвилі.

Але все це — передісторія селища, бо незадовго до закінчення будівництва було оголошено ядерний мораторій. Тоді сталеві двері будинків наглухо позамикали, вентиляційні отвори позакривали, машини і пристрої, змащені тавотом, спущено було в ящиках до підземелля (під рівнем вулиць знаходився другий рівень — складів та комор, і третій — швидкісної залізниці). Селище гарантувало цілковиту ізоляцію робіт, і через те хтось у Пентагоні призначив його під Проект, може, ще й тому, що це давало змогу використати оті кількасот мільйонів доларів, викладені у бетон і сталь.

Пустеля не змогла пробратися до середини селища, тож вона засипала його піском, через що спочатку було багато клопоту з очищенням; виявилося, що водопровідна система не діяла, оскільки змінився рівень ґрунтових вод, і треба було пробивати нові артезіанські свердловини. Доки пішла вода, її привозили вертольотами. Про все це мені докладно розповідали, щоб я зрозумів, як багато виграв від того, що мене запросили сюди з запізненням.

Белойн чекав мене на тому самому даху, який служив головним аеродромом для вертольотів. У самому будинку розміщено було адміністрацію Проекту. Востаннє ми бачилися з Белойном за два роки до того, у Вашінгтоні. Це чоловік, з чийого тіла можна викроїти двох, а з духу — чотирьох людей. Белойн є і, мабуть, залишиться більшим від своїх здобутків, бо дуже рідко трапляється, щоб у такої обдарованої людини усі, сказати б, психічні коні з однаковою силою тягли в одному напрямку. Трохи схожий на святого Фому Аквінського, котрий, як відомо, не в кожні двері міг протовпитись, трохи — на молодого Ашурбаніпала (тільки без бороди), він завжди прагнув робити більше, ніж міг. І хоча це тільки моє припущення, я маю підозру, що він — на іншій основі і, мабуть, у ширших масштабах — самому собі зробив протягом кількох років ті ж психокосметичні операції, про які — стосовно моєї особи — я говорив у передмові. Потай потерпаючи (повторюю, це лише моя гіпотеза) через свою зовнішність і душевний стан, — адже він був невпевненим у собі, боязким товстуном, — Белойн обрав манеру поведінки, яку можна назвати оберненою іронією. Він геть про все говорив неначе «в лапках», з підкресленою ненатуральністю і перебільшенням, акцентованими ще й самою манерою висловлюватись — так ніби послідовно чи експромтом грав вигадані ad hoc[16]ролі; кожного, хто не знав його віддавна і досить добре, Белойн шокував тим, що ніколи не можна було зрозуміти, до чого він ставиться як до правди, а до чого як до фальші, коли він говорить серйозно, а коли — розігрує співрозмовника.

Оте іронічне «в лапках» стало, зрештою, його єством; він міг з його допомогою виголошувати horrenda,[17]яких нікому іншому не пробачили б. Він міг навіть, перебираючи всяку міру, глузувати з самого себе, бо вироблений ним, власне, примітивний, прийом, завдяки послідовному застосуванню зробив його навдивовижу невразливим.

З жартів, з самоіронії він збудував навколо своєї особи такі невидимі фортечні мури, що навіть ті, хто, як я, знали його багато років, не здатні були передбачати його реакції; я припускаю, що він свідомо дбав про це і все, що іноді здавалося звичайним блазнюванням і цілковитою імпровізацією, робилося з певним наміром.

Наша дружба народилася з того, що Белойн спершу не сприймав мене поважно, а потім — заздрив мені. І те, і друге мене швидше забавляло. Спочатку він вважав, що йому — філологу й гуманітарієві — ніколи в житті не знадобиться математика, і, духовно піднесений, ставив науку про людину вище від науки про природу. Але згодом він поринув у мовознавство як у небезпечну любовну пригоду, почав боротися з панівною у той час модою на структуралізм і, хоча й не без внутрішнього опору, відчув смак до математики. Отже, ніби несамохіть, він опинився на моєму терені і, розуміючи, що тут він слабший за мене, зумів у такий спосіб признатися в цьому, що саме мене разом із моєю математикою було висміяно. Чи я вже казав, що Белойн являв собою постать доби Ренесансу? Мені водночас і подобався, і виводив з рівноваги його дім, де завжди було стільки люду, що поговорити з господарем сам на сам вдавалося не раніше, ніж опівночі.

Усе вищесказане стосується фортечних мурів, якими Белойн оточив свою особу, але не її самої. Потрібна спеціальна гіпотеза, щоб здогадатися, що ховається intra muros.[18]Припускаю, що — страх. Не знаю, чого він боявся, — може, себе. Він мусив багато чого приховувати, бо ж так продумано організовував навколо себе галасливі кампанії, завжди мав стільки різних концепцій, проектів і займався такими непотрібними справами як член безлічі товариств, клубів, мало не професійний заповнювач поширюваних серед науковців анкет; він навмисне перевантажував себе, щоб не залишатися сам на сам із собою, — на це йому завжди бракувало часу. Белойн успішно розв’язував чужі проблеми і так добре знався на людській натурі, що сам собою напрошувався висновок, ніби він і себе чудово знає. Але то був помилковий висновок.

Упродовж багатьох років він стільки разів змушував себе до чогось, що наче аж укрився зовні твердою шкаралупою, яка й стала його натурою — усім відомою натурою універсального розумового діяча. Тобто він був Сізіфом із власної волі; грандіозність його зусиль камуфлювала їхню безплідність, і оскільки він сам встановлював закони й правила своїх дій, ніхто не міг до кінця й напевно знати, чи здійснює він усе, що задумав, чи не спотикається часом. Тим більше, що Белойн залюбки розповідав про свої поразки, наголошував на убогості власного інтелекту, але «в лапках», нарочито. Він був наділений тією особливою проникливістю, що властива щедро обдарованим людям, котрі майже рефлекторно вміють підійти до будь-якої, навіть зовсім не знайомої їм проблеми відразу з правильного боку. Був такий незвичайний, що повсякчас змушував себе — ніби в якійсь грі — до покори, і такий неспокійний, що знову й знову мусив виявляти себе, підтверджувати свою значущість, водночас заперечуючи її. Його робочий кабінет являв собою ніби проекцію його духу: усе там було величезне, як у Гаргантюа, — шафи, письмовий стіл, у посудині для коктейлю можна було теля втопити; від великих вікон до стін простяглося одне суцільне бібліотечне поле бою. Вочевидь, Белойн потребував цього хаосу, що облягав його звідусіль.

16

Дослівно: «для цього», тобто спеціально для даного випадку(латин.).

17

Жахливі речі(латин.).

18

За мурами(латин.).