Високий Замок

На мені ставили експерименти. Я пішов 1932 року до першого класу старої гімназії і на комірець, який запинався під шиєю на гачки, почепив один срібний пасок. До нього щороку мали долучатися подальші, аж поки у п’ятому класі срібло змінялося на золото. Але з другого класу я перейшов назад до першого — нового типу. Цупкі конфедератки з жовтим оксамитовим верхом, за які нас прозивали канарками, замінили м’які картузи. Зміни позначилися й на новому крої мундира для молодших класів. Він став темно-синім, зі штанцями з блакитним кантом і з блюзою, відкритою біля коміра, як цивільний піджак. Поза тим, нас оздобили емблемами. Друга гімназія стала п’ятсот шістдесятою. Тоді почалася війна з отими емблемами. Перед восьмою директор у товаристві когось із класних керівників никав довкола гімназії серед сумлінно шапкуючих учнів. Уряди-годи він підкликав котрогось, аби перевірити, чи емблема пришита за правилами, а чи тільки лайдацьки пришпилена. Не один із гімназистів носив у кишені швейне причандалля і, попереджений колегами, вдавався в одній із брам вулиці Руської до похапливого кравецтва, затираючи сліди свого злочинного життя. Щодо мене, то моя емблема була надійно пришита мамою, чого я соромився і з чим окружним шляхом намагався боротися. І таки додумався, що можна виробляти з емблемою в рамцях вище згадуваної субкультури. Але це вимагає окремої розповіді.

Водночас із кінцем старої гімназії я пережив зникнення парт — майже в усіх класах їх заступили столи з шухлядками та крісла. Парта є для мене чимось архаїчним, реліктом проминулої епохи, я зіштовхнувся із нею мимохідь, при її заході, і згадую її без щирого зворушення. Зрештою, менше про почуття — я вважаю, що належало б зібрати останні зразки парт, якщо вони ще десь збереглися, і виставити в музеях, на рівних правах із взірцями оріньякської та мустьєрської культури. Людина часів палеоліту карбувала на камені, гімназисти — на парті. Це було вдячне твориво. Знати, парту проектували винятково мудрі теслі з думкою про міріади учнівських хвиль, які невтомним прибоєм намагатимуться розтрощити дерев’яні окови. Краї кришок із часом шліфувалися, мов слоняча кістка, — там, де за них розпачливо хапалися долоні незліченних поколінь, викликаних до відповіді. Піт і чорнило всотались у грубе дерево, яке звільна набуло своєї невимовної сіро-буро-синюватої барви. Сталеві пера, вістря ножиків чи просто нігті, а хтозна, може, й зуби, позначили його хитросплетами таємних знаків, рядками ієрогліфів, які пластами накладалися один на другий. Адже кожна наступна генерація поглиблювала працю попередньої. Відтак поставали глибокі вигадливі отвори, бо сізіфова праця шкільних годин надала незрівнянної гладкости діркам від сучків. Але й це ще не все. Коли в повітрі пахло грозою і слід було сидіти з чемно складеними руками, тоді очі, ці слуги душі, непідвладні педагогічному складу, в останній спробі ухилення й утечі спочивали на візерунку давніх стільниць. Належно сконцентрувавшись, можна було оглухнути до професорських слів. Наче Гамлет, який, сховавшись у горіховій шкаралупці, відчував себе владарем безкраїх земель, кожен із нас завдяки парті міг поєднатися з абстрактними меандрами її поверхні, поринути в солодке заніміння і спочивати в цій лицемірній формі ескапізму. Можна, безперечно, вирізати всяку всячину й на поверхні полірованого стола, але це не те саме. Це робилося без переконання, отже й без артистизму — радше від неробства. Поштива парта мала два не дуже глибокі отвори для каламарів. Ми користувалися особливим їх різновидом — скляними начиннями з досить глибоким лійкуватим отвором, завдяки якому чорнило не повинно було виливатися при перевертанні. Запевняю вас, що виливалося, а коли не хотіло, то йому допомагали. Авторучок іще не існувало, «вічні» пера були рідкістю, тож ми писали сталевими п’юрками, якими можна було і кидати в ціль, і дзьобати сусідів по субкультурі. Ми на практиці доводили, що не існує такого предмета, який не можна обернути на службу цілям, протилежним первісному задуму винахідника. Як відомо, культура успадковується поколінням від поколінь, і призначення парт було відомо споконвіків. Щодо столів — omnes спершу obstupunt[32]. Але не відступили, і то з таким результатом, що кріслам повідвалювалися ніжки. У народі це зветься вандалізмом. Це, звісно, і був вандалізм, але хіба не до цього вдавалися монастирські писці середньовіччя, коли вишкрябували з давніх пергаменів безцінні тексти, аби набазграти поверх них свої занудства?

Високий Замок був для кожного з нас тим, чим для християнина є небо. Ми ходили туди завжди, коли через несподівану відсутність професора відміняли якийсь урок. Такі оказії були однією з наймиліших несподіванок, якими нас зрідка обдаровувала доля. Це місце було не для прогульників, як надто небезпечне — адже на алейках, між лавками й деревами можна було зустріти когось із наставників. «Дезертирам» частіше служили ями Кайзервальду та околиці за Пісковою горою. Там вони безпечно западали в хащі і донесхочу смалили «Сілезькі особливі» чи «Юнаки»[33]. Натоміть на Високий Замок приходили відкрито, галасливо, у солодкій аурі легального байдикування, сп’янілі від надлишку знічев’я отриманої свободи. Хоча гімназію відділяли від цього чарівливого місця всього дві зупинки, туди ніколи не їхали трамваєм — він був надто дорогим засобом пересування. Зазвичай ішли вгору вулицею Театинською[34], а за кількадесять кроків від місця, де закінчувалися трамвайні рейки, схил уривався й поставала велична панорама міста, праворуч облямована вершиною Піскової гори, а ліворуч — парковими гущавинами, за якими ховався Пагорб Люблінської унії. Далеко внизу чорніло плетиво колій залізничного вокзалу Підзамче з маленькими локомотивчиками, а на другому плані, аж до зеленого виднокола, дихав блакитною імлою повітряний простір.

На Високому Замку були рештки фортечного муру, які я ледь пам’ятаю. Мусило збігти тридцять років, аби я замислився над цим і довідався, що Високим Замком колись називалася прекрасна будівля, бо в межах міста існував іще й Низький Замок. Але тоді руїни та інші поважні пам’ятки століть анітрохи мене не обходили. Що ми там зазвичай робили? Стільки всього, що аж нічого. Кілька разів на рік ми з батьком підіймалися на Пагорб унії чи на Піскову гору, але під час «вікон» посеред навчального дня — ніколи. Тоді нам вистачало самої несподівано виниклої можливости. Упродовж восьми гімназійних років я був на Високому Замку незліченну кількість разів, але, крім низьких живоплотів, за якими синіла панорама міста, і затінку великих каштанів нічого звідти не пам’ятаю. Бо насправді це було не місце, а винятковий стан, який за інтенсивністю можна порівняти тільки зі станом у перший день канікул — іще не розпочатим, іще не торканим, напередодні якого серце завмирає в солодкому ошелешенні, бо все ще попереду. Але водночас з’являється схильність до гайнування часу, простягнутого, мов океан, на цілий липень і серпень. Натомість Високий Замок відкривався нам лише на одну годину і варт було насолодитися кожною її миттю, випити її до решти, сумлінно заповнити лінощами, ревним неробством. Ми тонули в цій годині під хмарним небом, віддавалися її плину, мов теплій річці. Це не був той побожний скромний християнський рай, але радше нірвана — жодних спокус, бажань, абсолютне блаженство. Навіть наші горлянки, надсаджені під час волання на перервах, знати, огортав отой нецьогосвітній повів, бо хоч ми трохи й верещали, але тільки за звичкою, а не з переконання.

Ми ходили туди через узгір’я за Пісковою горою і під час уроків природознавства. Але це було зовсім інше, зокрема для мене, бо я перебував у конфлікті з рослинами. Наш учитель природознавства Носкевич не міг начудуватися, коли я при класифікуванні з довідником Ростафінського в руках перетворював трави й будяки на рододендрони. Покритонасінні, голонасінні — самі ці назви, сам не знаю чому, викликали в мене відразу. Припертий до стіни, я пробелькотів би, що рослини мене дратують. Вони начебто якісь там наші родичі, але завжди й усім задоволені, чи ще гірше — їм на все без винятку начхати. Із мишами, з левами, з мурашками нас споріднює маса клопотів: ми боїмося, жадаємо, знемагаємо, а рослинна байдужість до долі видається мені зрадою спільної справи. Невже я мав такі специфічні погляди на дванадцятому році життя? Напевно, ні, однак цю неприязнь (яка, по правді, не мала нічого спільного з примусовим споживанням шпинату) я мав до тих наших зелених побратимів споконвіку.

32

omnes спершу obstupunt (лат.) – всі спершу остовпіли

33

«Юнаки» - марка найдешевших тогочасних цигарок

34

Театинська - нині - вул. Кривоноса