Фіаско

Занурившись у транс філософських роздумів, молодий пілот аж стрепенувся, коли пригадав, як він сюди потрапив, у що вплутався та яке має завдання. А залізний великохід, слухняно помноживши на тисячу разів вагання свого водія, здригнувся, зойкнув трансмісіями й затремтів усією масою. Анґус умить отямився та відчув сором. Зосередившись, він пішов далі. Спершу відчував спротив, коли величезні, мов парові молоти, ноги Діґлатора трощили фальшиві скелети, одначе спроби лавірувати між ними виявились і складними, й марними. Анґус лише одного разу завагався: коли дорогу йому перегородило особливо велике нагромадження уламків. Шукав обходу тільки тоді, коли блукати серед цих завалів і пробитися крізь них не міг навіть його покірний велетень. Зрештою враження, ніби він топчеться по кістках і розчавлює гори черепів, оребрення крил та роги, що відколюються від лобних кісток, поступово зникало. Іноді Анґусові здавалося, ніби він іде по рештках велетенських монстрів, гібридів, що виникли внаслідок схрещення життя з мертвотністю, сенсу — з безглуздям. Тоді виникало відчуття, наче він трощить іридієвими черевиками велетохода неймовірні розсипи коштовного й напівкоштовного каміння, яке частково вкрилося полудою взаємопроникнень і метаморфізмів. Оскільки ж із висоти своєї кабіни йому доводилося пильнувати, куди й під яким кутом ставити вежу ноги, цей перший етап переходу був сповільнений і тривав аж годину. Зате дав змогу все детально розгледіти, й тепер його розбирав сміх, коли пригадував, яких зусиль докладали земні художники, намагаючись вийти за межі людської, тобто наділеної сенсом фантазії. Як ті бідолахи борсались у вузьких коридорах своєї уяви і як недалеко відходили од банальності! Як сушили собі голови, коли тут на кожному акрі буяла така шалена оригінальність, котрої годі шукати й на тисячах картин, народжених у муках творчості. Проте нема в світі таких дивовиж, до яких би людина не призвичаїлася. Тож невдовзі Анґус простував кладовищами халкоцитів, спінелей, аметистів, плагіоклазів, точніше їхніх далеких неземних родичів так, ніби ступав по звичайній щебінці. Він був змушений перетворювати їх на скляний пил, хоч інколи було шкода руйнувати особливо прекрасні витвори віковічної праці природи.

Однак усі вони повростали одне в одне й переплелися такими несходимими хащами, аж врешті Анґуса почало хвилювати лиш одне дивне відчуття: що ця місцевість нагадує сон, асоціюється з краєм міражів, безумством пронизливої краси. Із губ злітали слова про те, що спляча природа випаровує ці прекрасні чудиська, ці розбурхані марення просто так, ні для чого, аби лишень надати їм чіткої форми. І саме так, як уві сні, все бачене видавалося водночас і зовсім чужим, і цілком своїм, викликало нескінченні асоціації, що вперто вислизали зі свідомості, наче були страшною нісенітницею. Але в цій нісенітниці ховався глибокий, ілюзорно-роздвоєний тонкий зміст, бо на цій планеті все одвічно і з дивовижною розміреністю ніби тільки починалось, але ніколи не могло наблизитися до кінця, завершитися, наважитися на фінал — тобто виконати своє призначення.

Такі думки викликав навколишній краєвид, і Анґус був приголомшений усім побаченим та власними рефлексіями, бо філософські роздуми були йому зовсім не властиві. Сонце вже висіло за спиною, й тепер тінь велетохода бігла поперед нього. Анґуса охопило дивне відчуття, бо в рухах цієї неоковирної тіні, що темніла далеко попереду, проявлялась і машинна, і водночас людська природа, — то був силует безголового робота, який хитався, мов корабель на хвилях, і при цьому відтворював лише йому, Анґусові, притаманні рухи, однак робив це перебільшено й карикатурно. Подібне Анґус уже переживав, проте майже двогодинний перехід розбурхав та окрилив його уяву. Він не шкодував за тим, що, трохи відхилившись на захід, утратив зв’язок з мешканцями Роембдена. Вийти з радіотіні мав на тридцятій милі. Отже, вже зовсім скоро. Та цієї миті Анґус хотів лишитися на самоті, щоб не чути стереотипних запитань і не давати трафаретних відповідей.

На обрії з’явились темні силуети. Спершу він навіть не міг зрозуміти, гори це чи шапки хмар. Анґус Парвіс простував до Ґрааля і, незважаючи на буяння фантазії, жодного разу не пов’язав своє ім’я з Персівалем, — людині так само важко вийти за межі власної ідентичності, як і вилізти з власної шкіри, та ще й ототожнити себе з героєм міфу. Анґус уже не звертав уваги на химерний пейзаж, тим більше, що навколишні декорації планетарного анатомічного театру мінералів поблякли. Байдужим поглядом він обвів мерехтливе каміння, яке ніби навмисне чиясь невидима рука підсунула йому під носа. Вирішивши, він заборонив собі думати про того, хто змусив його зважитися на такий крок. Це було неважко. Астронавти звикають довго залишатися наодинці з собою. Гойдався разом із Діґлатором — крокуючи, велет мусив перехилятися з боку на бік, — але це відчуття було Анґусові добре знайоме. Крокомір показував майже тридцять миль на годину. Жахливі картини, що нагадували смертельні танці гадів і земноводних, поступилися місцем лагідним скельним пагорбам, укритим вулканічним туфом, дрібнішим та легшим за пісок. Анґус міг збільшити швидкість, але тоді зросла б загроза всіляких несподіванок. Попереду на нього чекав багатогодинний марш, і дорога дедалі важчала. Зазубрені контури на обрії вже не маскувалися під хмари. Анґус наближався до них, а незграбна тінь велетохода стрибала попереду. При його величезній масі механічні ноги дорівнювали третині довжини корпуса, і коли доводилося збільшувати швидкість, тобто подовжити крок, велет мусив по черзі викидати вперед кожну кінцівку разом зі стегном. Це робилося завдяки перснеподібній основі кріплення ніг — своєрідному шасі, що виконувало роль стегон. То був величезний ковзкий диск, який тримав корпус. Отож, рухаючись, велетохід починав не тільки похитуватися, а й підстрибувати, заточуватись, і краєвид хитався перед очима водія, немов п’яний. До бігу такі важкі машини були непридатні. В умовах Титана для них важким вважався навіть стрибок з висоти двох метрів. На менших планетах і на земному Місяці вони пересувалися легше. Проте конструктори цих машин не дбали про велику швидкість. Велетоходи призначалися не для переходів, а для виконання важких робіт. Вміння пересуватися було додатковою властивістю цих працьовитих гігантів і робило їх самодостатніми.

Майже годину Анґус переживав найрізноманітніші відчуття: то йому здавалося, що він застряг у скляному хаосі, то вирішував, що азимут накреслено просто геніально, а іноді, коли наближався до чергового нагромадження кам’яних брил, які ледве трималися на стрімких схилах, він був певен — найлегший подув вітру може викликати гуркітливу лавину. Та критичної миті, коли вже здавалося, ніби виходу нема, помічав зручний прохід — і не доводилося ні лавірувати, ні задкувати, вибираючись з глухого кута. Щоправда, невдовзі Анґус визнав, що найкращим водієм на Титані була б косоока людина, адже тут доводилось озирати з висоти місцевість і водночас пильно стежити за миготливим покажчиком напрямку, що тремтів, наче стрілка звичайного компаса, на тлі напівпрозорої карти. Однак досі все в нього якось виходило, й навіть непогано, бо він покладався і на власні очі, і на компас. Відрізаний од усього світу шумом силових агрегатів та резонансовим дзижчанням (воно не припинялося впродовж усього цього важкого переходу), Анґус усе-таки бачив світ Титана крізь сонцезахисні шиби свого скляного приміщення. Хоч би куди він повертав голову, а робив це щоразу, коли була змога, — Анґус бачив над хвилями туману гірські хребти, із силуетами давно погаслих вулканів. Ідучи шерехатою кригою, він помічав плями глибоко вмерзлих у неї вулканічних бомб і ще якісь таємничі тіні, схожі на морських зірок чи спрутів, нерухомих, наче комахи в бурштині.

Потім місцевість змінилася — вона лишалася такою ж грізною, але виглядала інакше. Здавалося, планета пережила період бомбардувань і вибухів, які сліпими виверженнями базальту здибились у височінь, щоби застигнути дико й мертво. Анґус увійшов до вулканічної ущелини. Далекі стіни кратера видавалися звідси чимось неймовірним, про що годі було розповісти мовою землянина, сина ідилічнішої планети. Але це надавало динамічності мертвому заціпенінню сейсмічних викидів, розмах яких був зумовлений тяжінням не більшим, ніж на Марсі. Загубленій у цьому лабіринті людині навіть крокуючий Діґлатор перестав здаватися велетнем. Він здрібнів поряд із цими застиглими масивами лави. Колись космічний холод скував їх серед кілометрових вогнеспадів, а поки вони остигали, стікаючи у провалля, розтягнув їх у гігантські прямовисні бурульки — циклопічні колонади. Серед такого пейзажу Діґлатор здавався мікроскопічною комашкою, котра повзе попід склепінням будівлі, яку спорудили, а потім з величною недбалістю покинули справжні гіганти — мешканці цієї планети. Якби густий сироп стікав з якоїсь поверхні й застигав сталактитовими бурульками, то саме так зі щілини в підлозі дивилася б на нього мураха. Однак справжні пропорції були ще разючіші. У цій дикості, в цьому царстві хаосу, чужому людським очам, на думку не спадало жодного порівняння із земними горами. Тут проявлялася жорстока краса пустелі, виверженої з планетних глибин і перетвореної чужим Сонцем з розпеченої лави на камінь. Чужим, бо Сонце тут було не полум’яним диском, як на Місяці чи на Землі, а холодним блискучим цвяхом, вбитим у рудий небосхил. Воно давало мало світла і ще менше тепла. За стінами велетохода було мінус 90 градусів — температура напрочуд лагідна для цієї пори року. На виході з ущелини Анґус побачив заграву — вона підіймалася щоразу вище, аж поки огорнула чверть небокраю, і він не відразу зрозумів, що це не схід Сонця й не промінь селектора, а володар Титана, оточений численними кільцями, жовтий, наче мед, Сатурн.