Фіаско

Машину запрограмовано так, щоб ніхто, в тому числі творець, не міг відрізнити її в інтелектуальному контакті від домогосподарки чи професора міжнародного права. Вона — їхній імітатор, ефект тотожності триватиме доти, поки хтось спробує звабити ту «жінку» й мати з нею дітей, а того «професора» — запросити на сніданок. Якщо йому вдасться мати з нею дітей, а з ним поснідати, то це вже остаточно доведе ліквідацію різниці між природним та штучним. Але що з цього? Чи можна за допомогою сидеральної інженерії створювати синтетичні зірки, які до найменших деталей тотожні з космічними? Можна. Невідомо тільки навіщо. Історики кібернетики визнали, що її прародичам світила надія розгадати таємницю свідомості. Кінець тій надії поклали здобутки середини XXI століття, коли комп’ютер тридцятого покоління, надзвичайно балакучий, інтелігенгний, чаруючи своєю людяністю живих співрозмовників, запитав їх, чи знають вони, що таке свідомість у тому розумінні, яке вони вкладають у це визначення. Бо він, мовляв, не знає. Це був комп’ютер, здатний до заданого самопрограмування, і, звільнившись із заданих йому директив, як дитина з пелюшок, він розвинув у собі здатність імітувати людей так, що вони не змогли його вже «демаскувати» як машину, котра імітує людину, хоча не є нею. Однак це ні на волосок не прояснювало таємниці свідомості, оскільки машина знала з цього питання рівно стільки, скільки й люди. А втім, хіба могло бути інакше? Вони вже мали перед собою кінцевий результат програми, яка «автоантропізуться» і яка внаслідок цього знає про свідомість стільки, скільки й вони. Видатний фізик, присутній на тій дискусії, зауважив: те, що, можливо, й думає так само, як людина, знає про механізм власного мислення стільки, скільки й людина, тобто нічого. Чи то зі злості, чи щоби зм’якшити їхні розчарування, він сказав розчарованим тріумфаторам, що подібні труднощі переживали вчені його фаху, коли сто років тому вирішили приперти матерію до стіни так, щоби призналася: молекулярна вона за своєю природою чи хвильова. Матерія, на жаль, виявилася підступною, більше того — просто-таки злочинно підступною: затуманила свою відповідь поясненнями, мовляв, вона — і така, і така, а в перехресному вогні наступних дослідів остаточно збила їх з пантелику, бо що більше вони про неї довідувалися, то менше це узгоджувалося не лише зі здоровим глуздом, а й із логікою. Зрештою, довелося пристати на її покаяння: молекули почасти є хвилями, а хвилі — молекулами, абсолютний вакуум — аж ніяк не абсолютний, бо в ньому повно віртуальних молекул, які вдають, ніби їх нема; енергія здатна бути негативною і внаслідок цього її може бути менше, ніж нуль; мезони в проміжку Гайзенберґівської невизначенності вдаються до хитрих трюків, ламаючи священні закони поведінки, до того ж так швидко, що на цьому свинстві ніхто їх не спіймє. Річ у тому, заспокоював їх той видатний фізик, лауреат Нобелівської премії, що на запитання про свою «остаточну суть» світ відмовляється дати «остаточні» відповіді. Незважаючи на те, що гравітацією можна вже орудувати, ніби палицею, ніхто й далі не знає «суті» гравітації. Тож нічого дивного, що машина поводиться так, наче вона наділена свідомістю, але для того, аби з’ясувати, що вона в неї така ж, як і в людини, їй, людині, треба було б самій обернутися на цю машину. В науці необхідна стриманість щодо запитань, яких не можна ставити ні собі, ні світові, а той, хто їх усе-таки ставить, схожий на того, хто має претензії до дзеркала, що воно повторює кожен його рух, але не хоче пояснити, яке вольове джерело його рухів. Незважаючи на це, ми користуємося дзеркалами, квантовою механікою, сидерологією та комп’ютерами з неабиякою вигодою для себе.

Темпе не раз заходив до Ґерберта на такі розмови, що точилися довкола близької їм справи — ставлення до GODa. Цього разу він відвідав лікаря зі суто особистим, болючим питанням: Темпе не був схильний до звірянь навіть перед людиною, яка повернула йому життя — а може, саме перед нею, коли завдячував їй дуже багато. Як правило, в присутності Ґерберта він тримав язик за зубами — остерігався говорити відтоді, як довідався на «Евридіці» від Лауґера про таємницю обох лікарів: почуття провини, яке їх не полишало. Не розпач штовхнув Темпе на візит, а те, що це почуття спало невідомо звідки, зненацька, мовби хвороба, і він утратив певність, чи може й надалі виконувати свої обов’язки. Не мав права цього приховувати. Як дорого обійшлося йому це рішення, він зрозумів тільки тоді, коли відчинив двері: побачивши порожню каюту, відчув полегкість. Хоча корабель ішов без тяги й на його борту панувала невагомість, командир наказав усім приготуватися до можливого будь-якої хвилини гравітаційного стрибка, а особисті речі позамикати у стінних шафах. Незважаючи на це, він побачив у каюті страшний безлад: книжки, папери, стоси знімків були розкидані всупереч такій властивій Ґербертові акуратності, близькій до педантизму. Темпе побачив лікаря крізь вікно на всю стіну; стоячи навколішках у своєму саду за склом, Ґерберт накладав на кактуси пластикові ковпаки. Виходить, він із цього почав рекомендовану підготовку? Пролетівши коридором до оранжереї, Темпе буркнув щось на знак вітання. Лікар, не обертаючись, відчепив пояс, який притискав його коліна до землі — справжньої землі, — і так само, як гість, піднявся в повітря. На протилежному боці похилою сіткою вилися рослини з дрібними, пухнастими листочками. Темпе вже не раз хотів запитати, як називаються ці виткі рослини — він зовсім не знався на ботаніці, — але все якось забував. Лікар, нічого не кажучи, кинув лопатку, котру тримав у руці, так, що вона увігналася в газон, і скористався імпульсом, якого надав собі, щоби потягти за руку пілота. Обидва попливли в куток, де у ліщиновій гущавині, наче в альтанці, стояли плетені крісла з пристібними ременями.

Коли вони сіли й Темпе завагався, з чого почати, лікар сказав, що вже чекав на нього. Нічого дивного; «GOD дивиться на всіх».

Дані про душевний стан одержують не безпосередньо від машини, щоб уникнути синдрому Гікса — почуття цілковитої залежності від головного бортового комп’ютера. Це почуття може спричинити те, чому повинен запобігти психіатричний нагляд, а саме: манію переслідування та іншу параноїдну маячню. Окрім психоніків, ніхто не знає, якою мірою кожна людина «душевно прозора» для програми стеження під назвою духу Ескулапа в машині. Нема нічого простішого, ніж довідатися про це і пересвідчитись, однак установлено, що навіть психоніки погано сприймають такі одкровення, коли їм говорять про них самих, і тим гірше це впливає на мораль команди під час далеких польотів.

GOD, як усякий комп’ютер, не був запрограмований так, щоб у ньому міг з’явитися бодай слід якоїсь індивідуальності, від людини в ньому було не більше, ніж у термометрі, який міряє їй температуру, але визначення температури тіла не викликає таких захисних рефлексів, як вимірювання душевного стану. Ніщо нам таке не близьке і ми нічого так не намагаємося приховати від середовища, як найінтимніших почувань власного «я», поки раптом виявиться, що апарат, ще мертвіший за єгипетську мумію, вміє наскрізь просвітити це «я» з усіма його закамарками. Для дилетантів це схоже на читання думок. Про телепатію тут не може бути й мови — просто машина знає кожного довіреного її опіці краще, ніж він сам себе разом із двадцятьма психологами. Спираючись на здійснені перед стартом дослідження, вона створює собі параметричну систему, котра моделює душевну норму кожного члена команди й оперує нею як формулою розмірності; до того ж вона завдяки сенсорам своїх терміналей повсюдна на кораблі й, мабуть, найбільше довідується про своїх підопічних, коли вони сплять: за ритмом дихання, рухом очних яблук, ба навіть хімічним складом поту, бо кожен пітніє неповторним способом, і порівняно з ольфактометром комп’ютера навіть найкращий гончак нічого не вартий. Адже пес, окрім нюху, не має діагностичної виучки. І це так, бо комп’ютери вже вщент розбили лікарів, так само, як і шахістів, і ми використовуємо їх у ролі помічників, а не докторів медицини, бо люди викликають у людей довіри більше, ніж автомати. Одне слово, Ґерберт говорив без поспіху, розтираючи в пучках зірваний з ліщинової гілочки листок, GOD тактовно супроводжував його під час «прогулянок» і вбачив у них ознаки кризи.