Фіаско

Він і досі називав так домініканця, йому важко було б називати його «колегою».

— Кажу правду і нічого поза цим, — відповів Араґо. — Я не знаю, що з нами буде. Таке незнання є нашим природним станом.

— А я знаю, про що ви, панотче, — імпульсивно випалив Ґерберт. — Що Творець не хотів таких експедицій, такого «спілкування цивілізацій», і тому розділив їх безоднями. А ми ж не тільки зробили компот з райського яблука, а вже й пиляємо Дерево Пізнання...

— Якщо ви хочете дізнатися мою думку — я до ваших послуг, — озвавсь Араґо. — Гадаю, Творець ні в чому нас не обмежив. Але при цьому невідомо, що виросте зі щепи Дерева Пізнання...

Пілоти не могли довідатися про дальший хід теологічної дискусії, бо їх викликав командир і звелів узяти курс на Квінту. Після ознайомлення з навігаційною траєкторією він додав:

— На борту панує настрій, якого я не сподівався. Буяння фантазії повинно мати межі. Як ви знаєте, весь час тривають розмови про незрозумілі конфлікти, мікромашини, нанобалістику, битви. Але ж усе це — лише баласт упереджень, який засліплює нас. Якщо ми й далі тремтітимемо через розтин кількох мертвяків, то цілком дезорієнтуємось, і кожен крок уперед видаватиметься нам занадто ризикованим. Я сказав про це науковцям, кажу й вам. А тепер — щасливої дороги. До Септіми курс може тримати GOD. Потім ви мусите чергувати в рубці — графік складіть самі.

Корабель уже йшов на тязі, й знову з’явилося, хоча й слабке, тяжіння. Гаррах пішов з Темпе по стару книжку, взяту з «Евридіки». Коли вони прощались у дверях каюти, Гаррах, вищий на зріст, нахилившись так, ніби мав відкрити якусь таємницю, мовив:

— Бар Гораб знав, кого призначити командиром на «Гермесі». Правда? Ти зустрічав кращих?

— Може, й зустрічав, але не кращих. Таких, як він.

Місяць

Планету оточувало величезне мінливе кільце з льодових брил. Обчислення, котрі Лакатос та Бієла здійснили перед самісіньким зануренням «Евридіки», підтвердилися. Розчленоване однією великою й трьома меншими тріщинами, що виникли внаслідок пертурбацій, спричинених тяжінням Квінти, кільце не могло існувати довше, ніж тисячу років, бо збільшувалось у діаметрі й водночас утрачало масу. Його зовнішні краї розширювалися під дією відцентрових сил, а внутрішні, тручись об атмосферу, кришились і танули, тож частина вод, викинутих невідомим чином у простір, поверталася на планету безперервними дощами. Важко було припустити, ніби квінтяни свідомо влаштували собі цей справжній потоп. Кільце, яке спочатку складалося з трьох або чотирьох трильйонів тонн криги, щороку втрачало мільярди тонн. Це було дуже дивно. Порушився клімат усієї планети. Крім заливних дощів, величезна тінь кільця під час обертання навколо сонця Квінти затуляла то північну, то південну півкулі. Воно відбивало сонячне світло, не тільки знижуючи середню температуру планети, а й порушуючи циркуляцію пасатів у атмосфері. На просторах обабіч відкидуваної тіні шаленіли бурі й циклони.

Якщо жителі Квінти змогли понизити рівень океанів, то вони, мабуть, володіли достатньою енергетикою для того, щоб надати водоспадам чи, точніше, водольотам Другу космічну швидкість і цим самим вимести крижані маси з безпосередньої близькості планети, аби, розтоплені під Сонцем, вони безслідно випарувались або у вигляді льодових метеорів загубилися серед астероїдів.

Нестача потужностей змусила би проектантів зупинити роботи, приречені на провал. Прогнозувати крах було елементарним завданням. Отож не помилка планетної інженерії, а щось інше перешкодило роботам, розпочатим багато років тому. Такий висновок здавався єдино можливим. Плаский диск із діркою діаметром п’ятнадцять тисяч кілометрів, у якій перебувала планета, в серединних пасмах складався з крижаних брил, а на зовнішніх краях — із дрібних поляризованих кристаликів льоду, що теж було, мабуть, наслідком свідомого втручання. Одне слово, спершу кільце підкорялося квінтянам. Його було утворено в площині екватора, але з внутрішнього боку, над самим екватором, воно становило хаотичну масу. Загалом кільце нагадувало космічну споруду, чомусь незавершену. Чому?

З океанів підіймалися два великі континенти й один менший, завбільшки як три Австралії. Цей континент був біля Північного полярного кола, через що розвідники назвали його Норстралією. Інфралокатори виявили на континентах тепліші, але несейсмічні місця; мабуть, там діяли великі енергетичні станції. То не були ні теплоцентралі, які працюють на нафті чи вугіллі, ні ядерні установки. Над першими було б забруднене повітря, другі давали б радіоактивний попіл. Як відомо, на ранній фазі ядерної енергетики найбільше мороки земляни мали з тим попелом. Але для техніків, здатних викинути з гравітаційної воронки частину океанів, захоронення радіоактивного продукту згорання не становило б жодних труднощів. І все ж крига кільця не показала й сліду радіоактивності. Або квінтяни виробляли інший вид ядерної енергетики, або користувалися зовсім не відомою людям енергетикою. Якою ж саме?

За планетою тягся хвіст водяної пари, що походила головним чином із кільця. Зависнувши на стаціонарній орбіті за Секстою, схожою на Марс, тільки значно більшого розміру, з густою атмосферою, отруєною безперервними викидами вулканів і газовими сполуками ціану, «Гермес» послав для спостереження Квінти шість орбітерів. Вони безперервно передавали результати спостереження, а GOD складав із них детальний портрет Квінти. Найзагадковішим був її радіошум. На великих материках без проявів фазової чи частотної модуляції працювало щонайменше кількасот потужних передавачів. Їхнім випромінюванням був хаотичний білий шум. Антени пощастило точно локалізувати: вони емітували спрямовано або ізотропно, так наче квінтяни вирішили закрити собі всі канали електромагнітного зв’язку — від найкоротших хвиль до кілометрових. Квінтяни могли користуватися тільки кабельним зв’язком, тоді навіщо їм був потрібен цей гігаватний шум? Ще дивнішими — а «дивовижі» планети не мали меж — виявилися штучні супутники; їх було нараховано близько мільйона — на високих та низьких орбітах, на майже кругових і на еліптичних, з афеліями, що сягали далеко поза природний супутник Місяць. Зонди «Гермеса» виявили також супутники поблизу себе, а кілька — лише за якихось вісім-десять мільйонів кілометрів. Вони суттєво відрізнялись один від одного розмірами й масою. Найбільші були, очевидно, порожнисті — мов роздуті у вакуумі некеровані аеростати. Частина сплющилася після витоку газів. Через кожних кілька днів котрийсь із мертвих супутників зіштовхувався з крижаним кільцем, і тоді виникало ефектне видовище веселкових спалахів, оскільки сонячне проміння у хмарах кристалів льоду піддавалося дисперсії. Хмара, що виникла таким способом, повільно розсіювалась у просторі. Зате деякі активні супутники, що рухалися по вимушених орбітах, потребували постійної корекції курсу, інші незбагненним способом змінювали свою форму, ніби величезні сувої металевої фольги, але ні ті, ні другі ніколи не зіштовхувалися з кільцем Квінти. Тривимірна голографічна карта супутників на перший погляд нагадувала величезний рій бджіл, шершнів та мікроскопічних мушок, який кружляв довкола планети. Це багатошарове скупчення не було хаосом. Із самого початку в ньому вдалося побачити просту закономірність — супутники на близьких орбітах часто йшли парами або трійками, а інші, надто біля стаціонарного кола, яким небесні тіла рухаються синхронно з поверхнею планети, йшли від перигелію до афелію, мов у фігурах танцю.

У міру надходження даних вимірів GOD створював систему координант — рід сферичної системи діаграм. Відрізнити «мертві» супутники від «живих», пасивно дрейфуючі від керованих чи самокерованих, виявилося дуже важко, оскільки це була проблема багатьох мікроскопічних мас, котрі рухаються в полі тяжіння великих мас Квінти, її Місяця і Сонця. Нарешті старанне обстеження виявило міріади уламків ракет та супутників, які часто падали на Сонце. Деякі з них мали форму тороїда, тобто кільця, з якого стирчали нитчасті шипи, найбільші з них, кружляючи між планетою та її Місяцем, проявляли певну активність. Шипи були дипольними антенами, тож їхнє випромінювання, відфільтроване від шумового фону планети, вдалося відокремити як шум в ультракоротких позарадіохвилях. Частина цього шуму припадала на жорстке рентгенівське випромінювання, нездатне досягти поверхні Квінти, бо його поглинала атмосфера. Щодень до маси отриманих даних GOD долучав нову інформацію, й коли Накамура, Поласар, Ротмонт і Стірґард сушили собі голови над складним ребусом, пілоти, не втручаючись у наукові обговорення, мали вже власну думку: Квінта — планета інженерів, одержимих якоюсь манією, а ще точніше, SETI вклав мільярди у те, щоби відкрити цю божевільну цивілізацію. Але й вони відчули в тому навіженстві певний метод. Можливо, там тривала «радіовійна», доведена до цілковитого абсурду: сторони вже нічого не передають, а намагаються лише глушити одна одну.