Фіаско

Ми рушили вперед. Удвох переносили частинами свої речі на кілька десятків кроків, тоді поверталися по решту. Так ходили туди-сюди п’ять разів, а сонце пекло несамовито. Хоча на мені була біла сорочка, на плечах утворилися невигойні виразки. Я змушений був спати долілиць. Але все то дрібниці. Увесь день ми заглиблювались у Місто Термітів. Не знаю, чи є у світі щось страшніше. Уявіть собі: з усіх боків, попереду й позаду, кам’яні стовпи заввишки у три поверхи. Місцями вони стояли так близько один до одного, що насилу можна було між ними протиснутися. Нескінченний ліс шерехатих сірих колон. А коли ми спинялися, зі середини долинав невиразний, безперервний шелест, який іноді переходив у стукіт. Коли я притуляв до стіни руку, було чутно, як та стіна безперестану тремтить: за нею вдень і вночі вирувало життя. Кілька разів ми ненароком роздавлювали тунелі, переплутані під ногами, мов сірі линви. Тими трубчастими тунелями нескінченними лавами лазили білі комахи. Відчувши небезпеку, з проламу тут-таки з’являлися рогові шоломи солдатів, які розтинали повітря щелепами і стріляли навсібіч липкою пекучою рідиною.

Я йшов навмання уже другий день, бо не було й мови про будь-яку орієнтацію. І раз у раз видивлявся термітник, який був би вищий від інших, щоби пошукати той, про який мені розповідав Нфо Туабе. Однак я бачив лише скам’янілий ліс. Джунглі за нами здіймалися зеленою стіною, потім стали блакитною лінією на видноколі й урешті зникли. Запаси води закінчувались. А термітникам не було краю. У прозорну трубу я бачив лише стовпи термітників, що зливалися на обрії, наче колосся пшениці. Я захоплювався своїм юним супутником. Не нарікаючи, він робив усе те, що й я, не відаючи, чому й навіщо. Отак ми йшли чотири дні. Я був геть п’яний від сонця. На небо не можна було й глянути — темні окуляри не допомагали. Воно палало страхітливим блиском, навіть перед сутінками на нього не можна було й зиркнути, і нестерпно, мовби ртуть, блищав пісок. А навколо — частокіл термітників без кінця-краю. Ніде ні сліду живого створіння. Сюди навіть стерв’ятники не залітали. Тільки де-не-де стояли поодинокі кактуси.

Нарешті аж увечері, ковтнувши порцію води, що припадала на той день, я видерся на верхівку дуже високого термітника. Гадаю, він пам’ятав ще часи Цезаря. Я без будь-якої надії роззирався довкола, аж тут помітив у прозорну трубу чорну цятку. Спершу гадав, що то забруднилася лінза, та я помилявся. Це й був саме той термітник.

Наступного ранку я встав ще до сходу сонця й насилу розбудив Уаґаду. Визначив напрямок за компасом, і ми почали переносити речі. Я навіть зробив начерк місцевості. Термітники — щоправда, трохи нижчі — тут стояли дуже щільно. Врешті вони перетворилися на суцільний частокіл, і я вже не міг між ними пролізти. Худе негреня ще якось протискалось, отож я подавав йому пакунки, стоячи між двома колонами, а сам перелазив зверху. Це тривало п’ять годин. За цей час ми пройшли метрів сто. Я бачив, що таким способом ми нічого не зробимо, але мене охопила якась лихоманка. Не в буквальному розумінні, хоча в мене постійно була температура, градусів тридцять вісім. Так мій організм реагував на дику спеку. Може, це якось впливає і на мозок. Я взяв п’ять фунтів динаміту в брусках і підклав під термітник, який стояв у нас на дорозі. Ми сховалися за іншими, коли я запалив шнур. Вибух був приглушений, вибухова хвиля пішла вглиб — аж земля задвигтіла. Від зруйнованого термітника лишилося тільки велике череп’я, а рештки кишіли білими комахами. Досі ми не шкодили одне одному. Тепер розпочалася битва. Через вирву не можна було пройти. Десятки тисяч термітів вилазили з вирви й сунули навсібіч, обмацуючи кожен клаптик землі. Я розпалив сірку і взяв на плечі балон. Знаєте — такий прилад, він нагадує обприскувач, яким користуються садівники? Або вогнемет. Ядучий дим бурхав зі шланга, який я тримав у руці. Я надягнув протигаз, другий дав хлопцеві. Дав йому також спеціально для цього замовлені черевики — обплетені металевою сіткою. Завдяки цьому нам пощастило пройти. Я випускав струмені диму, який розганяв термітів. Ті, які не відступали, гинули. В одному місці я був змушений використати бензин — розлив його й підпалив, утворивши між нами і термітами вогняну завісу. Лишалося ще метрів сто до чорного термітника. Про сон не було й мови. Присвічуючи собі ліхтариками, ми сиділи біля резервуара, який безперервно бурхав димом. Що за ніч! Вам доводилося просидіти шість годин у протигазі? Ні? Отож ви не уявляєте, що це означає — сидіти з розпеченою гумовою маскою на обличчі. Коли я хотів ковтнути повітря й трохи відхиляв протигаз, то починав душитися димом. Так минула ніч. Хлопець мій увесь час тремтів. Я боявся, чи то не пропасниця.

Нарешті почало розвиднятися. Вода закінчувалася. У нас залишилась одна-єдина каністра, її за суворої економії могло вистачити щонайбільше на три дні. Слід було якнайшвидше вертатися...

Професор замовк, розплющив очі й глянув у камін. Жар уже зовсім посірів. Кімнату огортало світло лампи: зелене лагідне сяйво ніби просочувалося крізь шар води.

— Тоді ми дійшли до чорного термітника, — професор підняв руку. — Як зігнутий палець. Отакий він мав вигляд. Зверху гладенький, ніби відполірований. У радіусі сорока кроків його оточували нижчі термітники, і, що найдивовижніше, — вони стояли не вертикально, а схилилися, ніби гротескні фігури, що вклонялися йому.

Я поскладав усі наші речі в одному місці того кола, що оточувало чорний термітник, і взявся до роботи. Не хотілося руйнувати його динамітом. Терміти нас більше не переслідували. Можна було врешті зірвати з обличчя протигаз. Яка полегкість! Кілька хвилин у цілому світі не було людини щасливішої за мене. Невимовна розкіш дихати на повні груди — і цей термітник, чорний, химерно зігнутий, не схожий ні на що досі бачене. Я танцював і співав як божевільний, дарма що піт градом котився з лоба. Мій Уаґаду приголомшено дивився на мене. Можливо, думав, що я віддаю шану чорному божкові...

Однак я швидко отямився. Причин для радості було небагато: вода кінчалася, сухого провіанту вистачало ледве на два дні. Щоправда, залишалися терміти. Негри вважають їх делікатесом. Але я не зміг би примусити себе до цього. Хоча голод, зрештою, змушує й не до такого...

Професор знову замовк, очі його блищали.

— Що там казати... Я розвалив цей термітник... Старий Нфо Туабе не збрехав.

Професор нахилився вперед, риси його обличчя загострилися. Далі він говорив, не переводячи подиху:

— Був там спершу шар волокон, тонкого прядива, надзвичайно гладенького й міцного. Всередині — головна камера, оточена щільним шаром термітів. Та чи були це терміти? Скільки живу, таких не бачив. Величезні, пласкі, мов долоня, вкриті срібними волосками, з лійкоподібними голівками, що закінчувались якимись антенами. Антени ці торкалися сірого предмета, не більшого за мій кулак. Терміти були зовсім нерухомі. Навіть не намагалися боронитися, лише черевця рівномірно пульсували. Але коли я відривав їх од того сірого предмета, відразу ж гинули. Розсипалися в пальцях, як зітліле ганчір’я. Я не мав ні часу, ні сил усе це обстежити. Лише взяв той предмет, замкнув його у сталеву скриньку, й ми з Уаґаду негайно вирушили назад.

Не говоритиму про те, як я дійшов до узбережжя. Ми наштовхнулися на рудих мурашок. Я благословив ту хвилину, коли взяв із собою каністру бензину. Якби не вогонь... Але годі про це... на першому привалі я уважно оглянув річ, викрадену з чорного термітника. Коли добре її очистив, то побачив ідеальної форми кулю з речовини важкої і прозорої, мовби скло, але та куля незмірно сильніше заломлювала світло. А ще там, у джунглях, я виявив феномен, на який спершу не звернув уваги. Гадав, може, це мені здається. Але згодом переконався, що то не була ілюзія.

Професор відкинувся на спинку крісла й став майже невидимий, сховавшись із головою у тінь. Потім неквапливо повів далі:

— Мене переслідували комахи. Метелики, жуки, павуки, мухи — все, що тільки можна уявити. День та ніч вони летіли за мною хмарою і безупинно гули. Точніше, не за мною, а за металевою скринькою, в якій лежала куля. Під час подорожі на кораблі було трохи легше. Користуючись сильнодіючими засобами проти комах, я позбувся цієї халепи. Нові не прибували — їх нема у відкритому морі. Але щойно я доплив до Франції, все почалося знову. А найгірше — мурахи. Хоч би де я зупинявся, за годину з’являлися мурахи. Руді, фараонові, чорні, великі й маленькі, вони невпинно тяглися до цієї кулі, збиралися на скриньці, вкриваючи її тремтливим клубком, розтинали, прогризали, нищили все, у що я її запаковував, чавили одна одну, гинули, виділяли кислоту, силкуючись роз’їсти нею сталеву скриньку.