Фіаско

— Ми сподівалися, що ти впізнаєш...

— Не можу обирати наосліп. Я вже казав тобі про це.

— Знаю і розумію твої почуття. Ти належиш до людей, які звертають мало уваги на самих себе. Певно, ти був таким завжди. Не хочеш обирати?

— Ні.

— А якщо тобі дадуть нове ім’я?

— Ні.

— То що ж ти збираєшся робити?

— Не знаю.

Можливо, пацієнт почув би ще якісь умовляння й поради, але вперше, відколи відвідував цей кабінет, він скористався своїм правом і стер зміст усіх розмов із машиною. Потім він, так ніби й цього було йому замало, торкнувся кнопки й одним порухомруки послав у небуття погруддя грецького мудреця. І відчув зловтіху, безглузду, але гостру — так ніби вбив, не вбиваючи, того, перед ким був надто відвертим. За те, що той, будучи Ніким, так розсудливо й безапеляційно повчав його і бачив його безпорадність. То був жалюгідний замінник аргументу, і пацієнт одразу ж пожалкував про безглуздий вчинок: нізащо занапастив безневинний апарат. Однак коли розібратися, то він хотів не стільки бути у світі, скільки відчувати світ у собі. Тому вгамував гнів та сором і постаравсь якомога швидше забути свої гризоти, взявшись за справи важливіші від власного минулого. Йому було що вивчати. Остання найбільша програма пошуку позаземних цивілізацій, що звалася ЦИКЛОПОМ, після кількох років роботи закінчилася нічим. Такої думки були ті, хто, слухаючи далекі зірки, сподівалися почути зрозумілі сигнали. Загадка Мовчазного Всесвіту — Silentium Universi — переросла у виклик, кинутий земній науці. Безмежний оптимізм жменьки астрофізиків на межі XX століття, захопивши тисячі представників інших наук, утім, як і дилетантів, обернувся на свою протилежність. Мільярди, вкладені в будівництво радіотелескопів, покликаних фільтрувати випромінювання мільйонів зірок і галактик, дали, щоправда, певну користь. Були зроблені нові відкриття, проте жодне з них не забезпечило сподіваного відгомону «Іншого Розуму». Телескопи, розміщені на орбітах, у міжзоряному просторі, вакуумі, справді кілька разів прийняли струмені якихось хвиль. Хвилі були такі несхожі на звичайні, що збудили згасаючі надії. Можливо, це й були сигнали позаземних цивілізацій, але прийом тривав недовго. Можливо, навколосонячний простір пронизали, мов голки, послання, звернені до якихось далеких адресатів. Запис намагалися розшифрувати, але марно. Інформаційної суті цих імпульсів не пощастило визначити. Та й традиційна обережність примусила науковців визнати ці явища витвором зоряної матерії — випромінюванням наджорсткої радіації, випадково скупченої так званими гравітаційними лінзами у форми вузьких пасем чи голок. Основне правило вимагало кваліфікувати як природний феномен усе, що не виявляло явно штучного походження. Астрофізика настільки просунулася вперед, що в неї було досить гіпотез, котрі точно «пояснювали» кожне зафіксоване випромінення — незалежно від його походження. Складалася парадоксальна ситуація: що більшою кількістю теорій оперувала астрофізика, то важче було виявити справжні сигнали позаземних цивілізацій. Наприкінці XX сторіччя прибічники програми ЦИКЛОП склали великий каталог критеріїв, за якими слід було розрізняти те, що Природа може спородити, а на що вона нездатна. Було б «космічним дивом», якби листя, опавши з дерева, уклалося в літери, слова та речення, яке мало б сенс, або камінці, викинуті річкою на берег, утворили правильні кола чи трикутники Евкліда. Отож земні вчені створили низку непорушних заповідей, що їх мали дотримуватися будь-які відправники позаземних сигналів. Майже половина цих правил була відкинута на початку двадцять першого сторіччя. Не тільки пульсари і гравітаційні лінзи, не тільки мазери газових зоряних хмар чи величезні маси центру галактики вводили в оману спостерігачів регулярністю, повторенням, особливим порядком різноманітних імпульсів. На місце анульованих «вимог до відправника» відразу ж запровадили нові, аби й вони невдовзі були відкинуті.

Ось чому й з’явилося песимістичне переконання в унікальності Землі не тільки в межах Чумацького Шляху, а й у міріадах інших спіральних галактик. Подальший розвиток астрономічної науки додав до песимізму ще й скепсис. Різні властивості космічної енергії та матерії, які утворили поняття Anthropic Principle[28] — тісного зв’язку між тим, який є Всесвіт, і тим, яке є життя, — здавалися просто незаперечними. У космосі, де були люди, належало чекати народження життя і поза Землею. Отож час від часу виникали різні гіпотези, які намагалися погодити життєдайність космосу з його мовчанням. Життя виникає на безлічі планет, однак розумні істоти народжуються лише за умов виняткового поєднання випадкових збігів.

Життя виникає не часто і розвивається здебільшого в небілкових формах: кремній, наприклад, показав багатство зв’язків, що дорівнює багатоманітністю сполук вуглецю — цьому атомному замку білків; еволюція, що започаткувалася як силіконова, не сумісна зі сферою Розуму або ж створює такі форми життя, що не мають нічого спільного із людським способом мислення. Так запевняли одні.

Гетероморфний спалах Розуму не може виникати лише на короткий час. Навпаки, життя розвивається впродовж мільярдів років й існує, позбавлене будь-якого мислення. Коли ж через сто або двісті тисяч років сформуються вищі організми, тоді неминуче починається технологічний вибух. Він не лише прискорює й удосконалює навички опанування силами Природи. Цей вибух розкидає цивілізацію навсібіч, вона розвивається у протилежних напрямках, і тому порозумітися через спільність мислення не має змоги. Такої спільноти не існує взагалі. Це — антропоцентричний забобон, який дістався нам у спадок від найдавніших вірувань та міфів. Різновидів інтелекту може бути дуже багато, і саме через те, що їх безліч, небо не озивається до нас. «Нічого подібного, — заперечували прибічники інших гіпотез. — Загадка значно простіша. Еволюція життя, якщо вже вона породить Розум, здійснює це за допомогою серії одноразових випадковостей. Цей Розум може бути знищений у сповитку будь-яким зоряним вторгненням. Космічні вторгнення завжди сліпі й стихійні — хіба ж не довела палеонтологія за допомогою галактографії, цієї археології Чумацького Шляху, скільки жертв — останків мезозойських плазунів — потрібно було для появи ссавців. А завдяки якому сплетінню випадковостей сформувалося генеалогічне дерево людини?!» Незважаючи на це, Розум може визріти серед трильйонів сонць. Може стати на шлях земного типу розвитку, хоча буває й так, що цей виграш у зоряній лотереї через одну-дві тисячі років обертається катастрофою, бо технологія є простором для небезпечних пасток, і той, хто у них потрапить, — найімовірніше, загине.

Однак Мислячі істоти здатні помітити цю небезпеку тільки тоді, коли вже буває запізно уникнути її. Позбувшись релігійних вірувань, подолавши їхні пізніші звироднілі різновиди, такі як ідеології, котрі спокушали людей здійсненням тимчасових, скороминущих бажань, цивілізації силкуються загальмувати свій розгін, але це вже неможливо. Навіть там, де їх не роздирають жодні внутрішні антагонізми.

Воскреслий астронавт мав багато часу на роздуми, міг ставити різні запитання й вислуховувати відповіді. Від думок про себе і світ — на Землі подібні роздуми звалися філософією — Мислячі істоти переходять до дій, які щоразу переконують їх: нема нічого певнішого й невідворотнішого за смерть. Власне, смерті вони й завдячують своєю появою, бо без неї не відбувалася б мільярднолітня мінливість видів, які формувалися і гинули. Мислячих істот породила безліч смертей архейської ери, ери палеозойської, всіх наступних геологічних епох. Адже разом зі своїм Розумом вони отримують гарантію неминучої загибелі. Невдовзі, лише через кілька століть після цього діагнозу, Мислячі істоти відчули на собі материнські методи Натури, котра є настільки ж підступною, як і марнотратною технологією процесів, які відбуваються самі собою та які застосовує Природа, аби надати поле діяльності наступним формам життя. Ця технологія викликає у людей захоплення, поки залишається для них недосяжною. Однак і це триває недовго. Обікравши рослини, тварин, власні тіла, розкривши їхні секрети, змінюючи середовище, тобто себе, люди не вдовольняються і цією всевладністю. Вони виходять у космос — і лише для того, щоб урешті переконатись, який він їм чужий і як нещадно тяжіє над ними тавро тваринного походження. Перемігши й цю відчуженість, вони стають єдиним прастарим біологічним реліктом усередині техносфери, яку самі ж збудували. Разом із давніми злиднями, голодом, епідеміями, безліччю старечих недугів у них виникла можливість звільнитися від смертних тіл. Цей шанс з’явився спершу як фантасмагоричне, неймовірно далеке роздоріжжя, можливість вибору.

28

Антропний принцип (лат.). Мається на увазі один з принципів сучасної космології, який стверджує, що світові фізичні константи оптимально доцільні для виникнення біосфери і початку соціогенезу: «Ми бачимо Всесвіт таким, тому що тільки в такому Всесвіті міг виникнути спостерігач, людина».