Фіаско

— Я не маю права голосу.

— Так. Але ви можете вплинути...

— На наслідки наради? Але ж це зайве. Не думаю, що хтось може бути проти. Більшість проголосує «за». А в руках командира остаточне рішення, і я би здивувався, якби його не знали лікарі.

— Ми вимагатимемо більших змін, аніж збиралися просити спершу. Дев’яносто дев’ять відсотків — нам цього замало. Важлива кожна наступна позиція після десятинної коми. Енергетичні витрати будуть величезні, та й тривалість експедиції зросте.

— Я про це не знав. А... яка інша проблема?

— Вибір небіжчика. Ми абсолютно безпорадні, бо через злочинний недогляд, який зв’язківці назвали делікатніше — «перевантаженням каналів зв’язку», — ми не можемо встановити ні імен, ані фаху, ні біографій померлих. Насправді сталося щось більше, ніж просте недбальство. Беручи на борт ці контейнери, ми не знали, що пам’ять старих приладів із шахти Ґрааля та обчислювальних машин з Роембдена під час демонтажу зазнала значних втрат. Відповідальні за долю тих, кого командир з нашої згоди взяв на борт, запевнили, що дані про загиблих можна знайти на Землі. От тільки невідомо, хто, коли й кому дав таке доручення. Зрозуміло лише, що вони, так би мовити, вмили руки.

— Таке трапляється, коли багато людей, які заважають одне одному, роблять щось одночасно. Щоправда, це мало втішає...

Чернець замовк, глянув Ґербертові в очі й тихо мовив:

— Ви були проти того, щоби брати останки на наш корабель?

Ґерберт неохоче кивнув.

— У передстартовому сум’ятті на самотній голос, до того ж лікаря, а не астронавта, ніхто не зважав. І якщо деякі мої побоювання тепер підтвердилися, мені від цього не легше.

— То що ж тепер буде? Чим ви керуватиметеся? Жеребкуванням?

Ґерберт насторожився:

— Вибір залежатиме тільки від нас — після наради, якщо наші вимоги будуть виконані. Ми ще раз обстежимо трупи, а також перетрусимо до останньої ниточки весь вміст вітрифікаторів.

— А яку роль відіграє ідентифікація у виборі реанімованого?

— Гадаю, ніякої. Ми не братимемо до уваги нічого, що не стосується медицини.

— Ці люди, — чернець зважував кожне слово, говорячи неквапно, ніби йшов тонкою кригою, — загинули за трагічних обставин. Одні — виконуючи звичайні службові обов’язки, як працівники шахт чи фабрик. Інші — йдучи їм на допомогу. Чи ви припускаєте таку диференціацію як критерій для оживлення?

Відповідь була швидка й категорична:

— Ні!

Стіна книжок розсунулася перед ними, й увійшов Терна, попросивши пробачення за те, що запізнився.

Чернець підвівся. Встав і Ґерберт.

— Я дізнався про все, що зміг, — сказав Араґо. Він був вищим від обох лікарів. За його спиною Єва на картині зверталася до Адама, а змій заповзав на райське дерево. — Дякую вам. Ви підтвердили те, про що я й сам мусив знати. Мій фах і ваш у чомусь подібні. Ми нікого не судимо за їхні заслуги чи провини, так само як ви нікого не рятуєте, керуючись цим принципом. Не хочу вас більше затримувати: вам уже час іти. Побачимося на нараді.

Лікарі вийшли. Ґерберт кількома словами переповів Терну зміст розмови з апостольським спостерігачем. На ідеально округлому перетині коридорів вони увійшли до яйцеподібного матово-срібного ліфта. Люк шахти розчинився і з важким зітханням поглинув його. У круглих вікнах замигтіли вогні палуб, які вони проминали. Сидячи один навпроти одного, мовчали. Обох, не знати чому, образила та сентенція, якою чернець підсумував їхню зустріч. Одначе враження це було надто невизначеним, аби його аналізувати. Та ще й перед тим, що на них чекало.

Зал засідань містився в п’ятому сегменті «Евридіки». Якщо дивитися на корабель здалеку, він нагадував довгу білу гусінь з опуклими сегментами, але гусінь крилату, бо з боків у неї виступали крила, що закінчувалися фюзеляжами гідротурбін. Сплющений ніс «Евридіки» оточували кільця багатьох антен, мовби вусики чи жувальні м’язи. Кулясті сегменти, з’єднані між собою короткими циліндрами тридцятиметрового діаметру, зчіплював і зміцнював подвійний внутрішній кіль, коли космічний корабель набирав швидкість, ішов повним ходом або гальмував. Двигуни, що звалися гідротурбінами, були, по суті, термоядерними реакторами прямопотокового типу, а за паливо їм правив розріджений водень.

Така тяга виявилася навіть досконалішою за фотонну. Віддача ядерного палива при швидкості, близькій до швидкості світла, знижується, бо левову частку кінетичної енергії забирає полум’я віддачі, воно марно летить у порожнечу, і тільки мала частка вивільненої потужності передається ракеті. До того ж фотонна тяга, тобто тяга світла, потребує навантаження корабля мільйонами тонн матерії й антиматерії як анігіляційного палива. Натомість прямопотокові двигуни використовують як паливо міжзоряний водень. Однак його всюдисущі атоми настільки розпорошені в галактичній безодні, що ефективні лише ті двигуни, швидкість яких сягає 30 000 кілометрів за секунду, а з повного віддачею працюють, наближаючись до швидкості світла. Тому такий корабель не може самостійно ні стартувати з планет (бо надто масивний для цього), ні набрати швидкості до того моменту, поки атоми, що влітають у пропускний отвір реакторів, достатньо сконцентруються для займання. Зяючі впускні тунелі летять у цей час із такою швидкістю, що найбільша космічна порожнеча втискує достатньо водню в їхні жерла, щоб у вогняних камерах запалали штучні сонячні струмені. Коефіцієнт корисної дії зростає, і корабель, не обтяжений власними запасами палива, може летіти з постійним прискоренням. Після майже річного прискорення, рівного земному тяжінню, корабель набуває замалим не дев’яносто дев’ять відсотків швидкості світла, і коли на його борту спливають хвилини, то на Землі за цей час минають десятки років!

«Евридіку» будували на орбіті довкола Титана, бо він мав служити її стартовою платформою. Трильйонотонна маса цього супутника була перетворена термоядерними реакторами на енергію для лазерних пускових установок, щоби вони вдарили потужними потоками спресованого світла у гігантську корму «Евридіки» — як порохові гази в гарматному стволі б’ють у дно снаряда. Але спершу за допомогою астроінженерних робіт довелося звільнити супутник від його густої атмосфери, побудувати радіохімічні підприємства і термоядерні силові установки на континентальній плиті екватора, попередньо розтопивши її гори акумуляційними тепловими ударами із супутників одноразового вжитку. Їхні залпи перетворили величезний масив гірських порід, що складають кору планети, на лаву, а кріобалістичні бомби допомогли заморозити червоне розплавлене море і створити з нього тверду гладку рівнину штучного Моря Геркуланум. На дванадцяти тисячах квадратних миль його поверхні виріс ліс лазерометів, справжній Геркулес експедиції. У вирішальний день і секунду він вистрілив, щоби зіштовхнути «Евридіку» зі стаціонарної орбіти. Видовжений стовп спресованого світла бив у кормові дзеркала судна, виводячи його за межі Сонячної системи. У міру того, як промінь, що розігнав його, слабшав, корабель сам допомагав собі власними бустерами, по черзі гублячи їх випалені батареї вже поза межами Плутона. І тільки там запрацювали відкриті у вакуум гідродвигуни.

А що ці двигуни мали працювати впродовж усієї подорожі, рух корабля прискорювався рівномірно, і на ньому зберігалося тяжіння, що відповідало земному. Воно діяло тільки в напрямку поздовжної вісі. Через те кожен кулястий відсік «Евридіки» був автономним. Палуби тяглися впоперек корпусу від борту до борту, і йти вгору означало наближатися до носа, а вниз — до корми. Коли увесь корабель гальмував або змінював курс, то вісь приводу відхилялася. Через це стеля могла ставати стінами або принаймні лягати на бік. Щоб уникнути цього, кожен сегмент корпусу містив у захисній оболонці рухомі кулі — як у підшипнику. Гіростатори слугували для того, щоб на палуби кожного сегмента — їх було вісім — сила віддачі завжди була скерована вертикально. Під час таких маневрів окремі сегменти відхилялись од головної кільової осі судна. Коли треба було перейти з одного сегмента в інший, відкривалася тунельна система додаткових шлюзів, які звалися «равликами». Відчути якісь зміни чи брак тяжіння можна було лише тоді, коли ти рухався ліфтом і проминав міжсегментні відрізки корпусу.