Фіаско

Силова установка заграла турбінами. Від удару сталевих кулаків біла стіна загула, тріщини зірчасто розповзлися на всі боки і водночас пролунав грім. Усе сталося так швидко, що Анґус не встиг нічого зрозуміти. Відчув такий страхітливий удар згори, що велет, у якому він сидів, лише басовито зойкнув, заточився, вилетів крізь вибитий пролом, наче аркуш паперу, і під лавиною брил, уламків, пилу так раптово врізавсь у ґрунт, що, незважаючи на амортизацію, нутрощі Анґуса Парвіса підскочили до горла. І водночас падіння було неймовірно повільним: уламки, що вкривали стежку, якою він прийшов сюди, піднімались, їх було видно в шибку так, наче не він падав, а та снігова гладінь, на яку градом сипались уламки, ставала перед ним дибки. Він наближався з висоти до цієї білини, огорнутої хмарами куряви, аж поки крізь усі шпангоути корпуса, виючі мотори, їхні важелі, захисні рідини броні до нього дійшов останній громовий удар. Анґус лежав осліплий. Лобове скло не тріснуло, однак угрузло у відвалі, масу якого він відчував на собі, на спині Діґлатора. Турбіни вили вже не під ним, а ззаду на неробочих обертах, бо від перевантаження самі себе вимкнули. На чорному, мовби сажа, тлі вікна полум’яніли всі покажчики. Вони потроху блідли та сіріли, тоді стали ясно-зеленими, однак ті, що були з лівого боку, один за одним гасли, немов дотліваючі жарини. Анґус лежав з лівого боку в покаліченому велетоході. Покаліченому, бо руки й ноги Діґлатора не діяли. Світився лише контур його другої сегментної половини. Судомно дихаючи, Анґус відчував сморід перегорілого мастила. Отже, сталося те, чого він боявся. Чи зможе напівпаралізований Діґлатор бодай повзти? Анґус перевірив турбіни, вони заграли в унісон, проте сигналізація відразу ж спалахнула пурпуром попередження. Коли обвал штовхнув його іззаду, велетохід упав не долілиць, а трохи боком. Глибоко дихаючи, Анґус якнайповільніше, наосліп, увімкнув внутрішнє освітлення і знайшов аварійний інтероцептор велетохода, щоби зрозуміти, в якому положенні перебувають кінцівки та корпус машини. Накреслене холодними лініями зображення з’явилося відразу. Обидві сталеві ноги зчепились, а точніше — схрестились, отже, колінні суглоби тріснули. Ліва стопа зайшла за праву, однак і правою він не зміг навіть поворухнути. Мабуть, ноги вчепилися одна в одну виступами, а решту довершив тиск обвалу. Сморід витікаючого з гідравліки мастила дратував ніздрі дедалі настирливіше. Анґус іще раз спробував виборсатись із завалу, перемкнувши всю мережу мастилопроводу на слабший, аварійний контур. Даремно. Уже щось розпечене, слизьке, м’яке підтікало йому під стопи, гомілки, стегна. У білому світлі лампи над головою, лежачи на шибі кабіни, він побачив мастило, розстебнув «змійку», виліз із електронної шкіри та, стоячи голим навколішки, відчинив стінну шафку, яка тепер була над ним. І аж зойкнув під вагою скафандра, що випав звідти, вдаряючи його в груди кисневими балонами. За ними білою кулею полетів у мастильну калюжу шолом. Трикотажний костюм просяк гідравлічною рідиною. Анґус без вагання вліз у скафандр, витер мастило з шолома, надягнув його, затиснув застібки і навкарачки поповз колодязем, тепер уже горизонтальним, наче тунель, до стегнового люка.

Однак ані цього, ані аварійного люка на «хребті» велетохода відчинити не вдалося. Нікому не відомо, як довго він ще пробув у кабіні, аж поки зняв шолом і, лігши на залиту мастилом шибу, підняв руку до червоного вогника, розбив невеличкий пластиковий ковпачок і щосили втиснув углиб майбуття кнопку вітрифікатора. І ніхто не зможе дізнатися, про що він думав та що відчував, готуючись до крижаної смерті.

Нарада

Доктор Ґерберт сидів біля навстіж відчиненого вікна, зручно випроставши ноги, обгорнуті пухнастою ковдрою, і переглядав гістограми. Хоча надворі буяв день, у кімнаті панували сутінки. Напівтемряву посилювало чорне, мов закіптюжене, склепіння з перехрещених товстих, просочених живицею балок. Підлога була зроблена з великих, щільно підігнаних дощок, стіни викладені з товстих колод. За вікном бовваніли вкриті лісом схили Ловця Хмар, далі виднілися масив Кратакальга та стрімчак найвищої гори, подібної до буйвола з обламаним рогом, яку індіанці ще сотні років тому назвали Каменем Вознесіння. Над сірою від кам’яних брил долиною здіймалися розлогі схили, з північного боку вкриті кригою. За північним перевалом сяяла блакиттю далека рівнина. Десь там, у неймовірній далині, здіймалася в небо вузька смужка диму — знак діючого вулкана. Доктор Ґерберт порівнював знімки і робив позначки ручкою. До нього не долинав жоден шерех. Вогники свічок рівним полум’ям горіли в холодному повітрі. Їх світло гротескно видовжувало контури меблів, зроблених у давньоіндіанському стилі. Велике крісло у формі людської щелепи відкидало на стелю страхітливі тіні зубатих билець, що закінчувалися закрученими іклами. Над каміном шкірилися вирізьблені з дерева безокі маски, а столик, який стояв біля Ґерберта, опирався на згорнуту в клубок змію. Голова її спочивала на килимі, полискуючи очима, вогники свічок мінились у червоних напівкоштовних камінцях, вставлених в очниці.

Здалека долинув дзвінок. Ґерберт відклав знімки, які щойно вивчав, і підвівся. Кімната вмить змінилася — перетворилася на простору їдальню. Посередині з’явився стіл, без скатертини. На чорному дереві мерехтіла зелена яшма столового сервізу. Крізь розчинені двері в’їхав інвалідний візок — такими користуються паралітики. У ньому вмостився огрядний чоловік з м’ясистим обличчям, на якому між брезклими щоками губився маленький носик. Прибулець був у шкіряній куртці. Він чемно кивнув Ґербертові. Разом з ним увійшла худа, немов тичка, дама з чорним волоссям, ніби розрізаним навпіл пасмом сивини. Навпроти Ґерберта раптом з’явився гладкий присадкуватий священик з апоплексичним обличчям. А коли слуга вже поставив на стіл першу страву, до кімнати, винувато похнюпившись, увійшов сивий чоловік з роздвоєним підборіддям. Він трохи затримався біля масивного каміна, складеного з великих каменюк, і якийсь час грів руки над вогнем, а тоді сів на те місце, що вказав йому паралізований господар.

— Ваш брат ще не повернувся з прогулянки, Мондіане? — запитала в нього худа жінка.

— Певно, сидить на Зубі Мазумака й дивиться в наш бік, — відповів господар, який розташувався зі своїм візком у залишеному між стільцями проміжку.

Він їв швидко і з апетитом. Після цієї репліки всі мовчали, аж поки слуга розлив каву, аромат якої змішавсь із солодким димом сигар. Тоді худа жінка озвалася знову:

— Мондіане, сьогодні ви маєте розповісти нам, що було далі у тій історії з Оком Мазумака.

— Так, так, — підхопила решта гостей.

Мондіан Вантенеда насупив брови і сплів руки на череві. Тоді обвів поглядом усіх присутніх, ніби замикаючи коло слухачів. У каміні, догоряючи, тріснуло поліно. Хтось відклав виделку, брязнула ложка, й запала тиша.

— На чому я зупинився?

— На тому, як дон Естебан і дон Ґільєльмо, почувши легенду про Кратакальгу, вирушили у гори, щоби дістатися до Долини Семи Червоних Озер...

— Під час усієї подорожі, — почав Мондіан, зручніше вмостившись у візку, — обидва іспанці не зустріли нікого — ні людини, ні тварини — і лише зрідка чули крики орлів, які ширяли над ними. Часом угорі пролітав стерв’ятник. Після численних спроб їм нарешті пощастило зійти на гірську стежку Мертвої річки. Звідти вони побачили високу гору, схожу на коня, котрий став дибки, закинувши в небо незграбну голову. Туман огортав його тонку, теж немов кінську шию. Отоді-то дон Естебан і пригадав слова старого індіанця з долини: «Стережіться гриви Чорного Коня!» Мандрівники почали радитися, чи йти їм далі. Як ви пригадуєте, на передпліччі в дона Ґільєльмо було витатуйовано карту гірського пасма. Харчі їхні закінчувалися, хоча минав лише шостий день подорожі. Отож вони доїли рештки солоного в’яленого м’яса й угамували спрагу з джерельця, що витікало з-під Одрубаної Голови. Проте зорієнтуватися на місцевості не могли, бо витатуйована карта виявилася неточною. Перед заходом сонця туман почав підніматися все вище й вище на хребет Коня; вони йшли так швидко, що аж кров бурхала їм у головах, але туман здіймався ще швидше й наздогнав їх на самісінькій шиї Коня. У тому місці, де їх огорнув білий саван, гірська стежка звужувалася і ставала не ширшою за держак мачете. Отож іти так само вони вже не могли й сіли на вузький гірський хребет, як сідають верхи на коня. Так і рухалися по вузькому ребру гори, оточені з усіх боків білою вологою імлою, аж поки стемніло. І коли сили зовсім полишили їх, хребет раптом закінчився. Іспанці не знали, що саме під ними: урвище чи той спуск у Долину Семи Червоних Озер, про який розповів старий індіанець. Отож вони просиділи цілу ніч, підтримуючи один одного плечима й зігріваючись теплом власних тіл, а нічний вітер свистів і кресав по хребту, немов ніж по каменю. Досить було задрімати — й ти полетів би в безодню, отож вони висиділи там сім годин, не склепивши очей. Потім зійшло сонце, розвіяло імлу, й іспанці побачили, що урвище під ними прямовисне, наче мур, але з вісьмома уступами. Туман рвався на клапті об шию Коня. Вдалині чорніла Голова Мазумака, яку огортали білі хмари, що змішувалися зі стовпами червоних димів. Обдираючи руки до крові, іспанці спустилися вузьким звором до улоговини — Долини Семи Червоних Озер. Однак тут Ґільєльмо остаточно знесилів. Дон Естебан першим дістався скелястого уступу, що висів над прірвою, й повів товариша за руку. Так вони й ішли, аж поки натрапили на осип, де сіли відпочити. Сонце вже підбилося високо вгору, й Голова Мазумака почала випльовувати на них кам’яні брили, що, падаючи, відскакували від уступів. Отож їм довелося втікати донизу. Коли ж вони віддалилися настільки, що Голова Коня почала видаватися не більшою за дитячий кулачок, то побачили перше Червоне Джерело, сповите у хмару рудого шумовиння. Тоді дон Естебан витягнув з-за пазухи в’язку видублених ремінців кольору акантового дерева. На них були зав’язані численні вузлики. Дон Естебан довго обмацував їх, розбираючи індіанське письмо, аж поки втямив, якою дорогою вони мають іти далі.