Женоненависник

Але, як я вже казав, вона не гнівається на мої нападки й безсоромні витівки, а лише з сумовитою посмішкою дивиться мені в обличчя, від чого мені стає ніяково й соромно за себе. Цього вечора в цієї загадкової дівчини виникла дивна забаганка. Вона будь-що бажала прогулятися гаєм, що росте за табором. Я вже і так, і так опирався, але марно.

Ми йшли поруч поміж деревами. Тіні, які ми кидали в місячному світлі на висхлу траву, набігали одна на одну. Сара, ніби лякаючись навколишнього безлюддя, тулилася до мене, торкалася плечем моєї руки.

Недждете, цієї ночі я зрозумів, що кохання — це щось настільки надзвичайне, що не вкладається в уяву... Я думав собі: «Аллах міг би мене створити подібним до інших, щоб мене теж можна було кохати і щоб я міг, не соромлячись,  сказати, що кохаю... Ця чужа мені молода дівчина, яка йде поруч зі мною, торкаючись мого плеча, але насправді дальша від мене, ніж найвіддаленіша з зірок, могла б бути моєю нареченою або дружиною. А скільки пар у цю мить, милуючись місячним світлом, так само гуляють пліч-о-пліч, насолоджуються коханням!.. Хто знає, що вони при цьому відчувають? Як стають щасливими? Як можна пережити, коли на тебе звалюється таке величезне щастя?» Я з неймовірною наївністю задавав собі ці питання, а сльози пекли повіки моїх гидких, по-китайському вузьких очей.

Інший би збунтувався від таких думок. Але я змирився з поразкою, на мене вже давно перестала діяти їхня отрута, тож вони не викликають у мене ні ненависті, ні гніву. Як деякі люди захоплено дивляться на небо, марно силуючись осягнути велич всесвіту, так і я з подивом дивлюся на закоханих: «Так, існують на світі люди, які кохають і знаходять взаємність. На перший погляд, вони нічим не відрізняються. Як таке взагалі може бути?»

Сара підвела мене до краю прірви.

Змагаючись із вітром, який намагався зірвати хустку з її голови, вона обернулася до мене, буквально змушуючи мене дивитися на її запаморочливу красу, усміхалася мені, про щось мило та солодко щебетала. З останніх сил я тримався, аби не виказати свою слабкість. Я почувався, ніби уві сні.

Точніше кажучи, всі мої печалі розтанули. «Гомункулусе, ти дивуєшся закоханим, — думав я, — а тим часом ніхто не знає, що таке кохання, краще від тебе».

Сара поцікавилась, що знаходиться там, по той бік долини. Я пообіцяв їй, що якось ми прийдемо сюди вдень, і я їй усе покажу. Я сказав це просто так, адже ми все одно не змогли б прийти сюди знову. Власне, я знав, що за три тижні чи місяць ми розстанемося. І думка про це тягла за собою інші думки: «Гомункулусе, можливо, це останній раз. Ти вже більше не залишишся з нею отак, наодинці... Ти більше не побачиш це обличчя в такому чарівному світлі... Отже, ти зараз на вершині щастя, яке судилося тобі в житті... Якби ця дівчина була твоєю нареченою, хіба ти кохав би її по-іншому? Так, Гомункулусе, зроби над собою зусилля... Напружся, зупини цю раціонально-логічну машину, яка працює в твоїй голові... Уяви, що Сара — твоя наречена й кохана...»

Сара, ніби прагнучи допомогти моїй уяві, повернувши до мене обличчя, лагідно й журливо про щось розповідала. Раптом вона схилила голову й несподівано розплакалася. Чому вона плакала? Можливо, згадала про колишнє кохання... Можливо, була якась інша причина... Але в будь-якому разі...

Я заплющив очі, мов людина, яка бачить приємний сон і боїться прокинутися. «На цій безлюдній темній галявині молода дівчина дивиться мені в обличчя й плаче — ну хто ж вона, як не наречена?» — промайнуло в моїй голові.

Я ніби плив в атмосфері уяви чи сну. Відчуття реальності практично залишило мене. Лише сильний біль у долоні нагадував мені, що я живий, що маю тіло. Щойно перед цим я садовим ножем обстругував палицю й розпанахав собі долоню.

І тут випадок усміхнувся мені востаннє за цю ніч. Сара наблизила до мене своє мокре від сліз обличчя:

— Зія-бей, здаєтеся, мені потрапила в око комашина... Погляньте, будь ласка.

Я не стримав посмішки. Чи насмілюся я торкнутися заплаканих Сариних щік, зазирнути їй в очі? До того ж хіба це можливо? А чи не розтане вона, мов сон, щойно я доторкнуся до неї?

Сара наполегливо продовжувала просити. Я погодився. Зблизька зазирнув їй у вічі. Вперше в житті я насмілився зблизька подивитися у вічі жінці.

Коли я відводив свої очі від її очей, то подумав із гірким переконанням, що раптом утвердилося в моїй душі: «От ти, хлопче, й пропав. В її очах ти зазирнув у зовсім інший світ... Тепер тобі не жити...»

Недждете, уяви собі від народження сліпого, який знає про світ лише з розповідей інших... І уяви, що чудового літнього дня десь у мальовничому місці цей сердега раптом прозрів, але всього на мить...

Хіба можна сподіватися, що він зможе жити далі після побаченого?

Отак і я зазирнув у Сарині очі — й усе. Чого мені тепер ще бажати?

Ти зрозумів, Недждете, чому я цієї ночі такий-щасливий? Цю ніч Гомункулус провів сам на сам із коханою жінкою. І бачив її сльози.

Гомункулус зазирнув їй у самісінькі очі, як роблять нормальні люди, ба навіть як наречений, як коханий.

Не можна уявити більшої радості й більшого щастя, ніж те, що я звідав цієї ночі, Недждете... Адже закохані не помічають тих щасливих годин, коли вони разом зі своїми коханими. Вони весь час сподіваються, що завтрашній день принесе їм ще більше щастя... А для Гомункулуса такого завтрашнього дня не існує...

IV

Гомункулус — померлому другові

Загадку розгадано. Тепер я знаю, чому Сара-ханим проявляла до мене такий інтерес. Ця дівчина силою своєї неймовірної вроди встановила тут духовне царювання. Вона вважає всіх своїми підданими, а їхні страждання й сльози — свого роду даниною. У неї в голові не вкладалася показна байдужість якогось там виродка-Гомункулуса. Сара сприйняла її як бунт і приготувала для бунтівника жахливу кару.

Ще б трохи — і я б потрапив у пастку, яку вони мені так уміло приготували. Я мало не забув, що позбавлений права кохати. Правда, ще б трохи — і я б, напевно, наважився, як інші, заговорити про кохання. А вона б розсміялася мені в вічі. Сарі-ханим не вдалося здійснити задумане, але я, чуючи в своїй уяві її регіт, помираю.

Порятувався я дивовижним чином. Родичка Сари-ханим, літня жінка, сказала, що Сара кохає мене. І тут мала Бегіре приносить якийсь медальйон, який нібито знайшла в саду. А в медальйоні — мій портрет. В цю мить мені полуда спала з очей. Я став жертвою змови... Став я розплутувати цю справу. Обережно розпитав декількох подруг Сари-ханим. Сумніви, які були в мене спочатку, переросли в переконання. Але головна прикрість полягає в тому, що, навіть знаючи про все, я не міг втриматися, аби не бачитися з Сарою, не прагнути залишитися з нею наодинці. Наприклад, у весільну ніч гостей розсаджували за столики парами — чоловіків із жінками. Пари визначали жеребкуванням. У мене в руках був папірець із цифрою «7».[40] А Сара візьми та й скажи «вісім».[41] I мої пальці мимохіть перевернули папірця, зробивши з сімки вісімку. Пізніше мені стало соромно за свою слабкість. Побоюючись, що моє тверде переконання перетвориться на непевну надію, і тоді я свідомо сам себе погублю, я знайшов перший-ліпший привід і залишив її.

Через кілька днів Сара-ханим вже їде. Я передчуваю запеклу боротьбу. В мене не стане духу подібно до збитого машиною собаки повзти по дорозі, залишаючи кривавий слід. Я тобі вже казав... Після того як тієї ночі в її очах я зазирнув у інший світ, у цьому світі я розради вже не знайду. Завтра будуть мотоциклетні перегони... Очевидно, станеться нещасний випадок... Я полечу в прірву, на краю якої ми з нею стояли тієї ночі... Якщо я зважуся, то до нашої зустрічі лишилося якихось сім-вісім годин, Недждете... Ну а поки що — бувай.

40

В написанні арабським письмом — ۷.

41

В написанні арабським письмом — ۸.