Місто уповільненої дії

— Тут залишатися більше не можна, — сполохано каже захеканий Бідон, щоразу обертаючись і дивлячись навколо.

— Тюля, дуже багато слідів, — підходить Гріша Циркуль.

— Знаю! — роздратовано викрикує.

— Йоб!.. — кричить несподівано Бідон, але Тюля з усієї сили шарпає його, затикає рукою йому рота, а в обличчя сичить «дебіл, ша» і показує пальцем, аби дотримувався тиші. Відпускає і Бідон ображено жаліється, що вступив, здається, у лайно.

— Що за придурок це зробив?! — цідить він крізь зуби. — Я заставив би того козла з'їсти це його задницею!

Вася Булавка позаду нього перелякано белькоче, що нас можуть знайти по слідах від підошов, на що Циркуль роздратовано йому відповідає «пропонуєш нам перекопати до ранку весь парк?» Мишка пирскає зі сміху і мною оволодіває хвиля страху, що прокочується по тілу морозом: це перший — трохи цинічний та недоречний — прояв сміху за цей недолугий і фатальний вечір, коли емоції моїх приятелів стати інакшими від звичайних, ніби загострилися, і в них з'явився гіркий домішок приреченості.

Йдемо густою темрявою парку на найближче світло — виходимо на тиху, невеличку алею з єдиним ліхтарем, що осиротілим, каламутним світлом вириває шматок асфальтної доріжки та дві лавки з лабет вологого мороку.

Бідон зиркає навколо, витягує цигарку, але Тюля зупиняє його і каже, що покуриш пізніше. Всі мовчать. Бідон звертає увагу на Циркуля, пильно його оглядає:

— У тебе кров на футболці.

— Де? — насторожується той.

— На правому плечі.

Він вибухає матюками, скидає з себе футболку, роздивляється пляму, гнівно випалюючи, що той підар якраз був за мене ухопився, коли йому з прямого завалив Булавка, а перед тим, гнида, втирав юшку з носа. Тюля простягає йому свій светр. Циркуль одягається і ще хвилин десять незадоволено базікає про мертвого — якого милого ця сучяра, цей придурок зустрівся нам на дорозі?

— Мені погано, — каже бліда, як вапно, Рома.

— Неподалік є джерело, — пропоную її відвести туди, де могла би сполоснути обличчя й шию.

— Ти з них найдобріший, — мимоволі кидає дівчина. — І спокійний… Думаєш, все минеться?

Пауза.

Вона мовчки дивиться на мене, ніби чекає обнадійливої відповіді.

— Все колись рано чи пізно минеться, — глухо відповідаю і відчуваю, як мною трусить, трусить від страху і від цього туманного, сірого привида недалекого майбутнього. З її губ несподівано злітає «Боже» і вона знову починає плакати.

Я на це ніби не звертаю увагу, теревенячи, що все буде чікі-пакі, маленька, просто не думай про цього мертвого типошу, бо він довго стоятиме перед очима, краще згадай щось приємне і давнє, із дитинства, зрозумій, що зі своїм поганим настроєм можна боротися, — треба тільки зосередитись на чомусь іншому.

Рома каже мені «ходім».

— Тільки не довго, — у спину нам кидає Тюля.

2

Тримаю Рому за руку і відчуваю, як вона вся тремтить.

Обережно пробираємося хащами, за якими ніхто не доглядав років з десять, бо колись за парком пильнували спеціальні господарські служби — збирали сміття, обрізали кущі та гілки, стригли траву, прочищали зарості. Ненароком наступаємо на купу сміття, яке розсипане навколо: скляні та пластмасові пляшки, порожні консерви й целофанові кульки, залишки від газет, лушпиння картоплі, пожмакані цигаркові пачки. Простягаю вперед руку, аби вберегти обличчя Роми від гілля. Говорити до неї не наважуюся, бо знаю, що Тюля її страшенно ревнує, а одного недоумка з сусіднього району два місяці тому навіть ударив ножем у ногу — той телефонував до Роми.

Ми обоє мовчимо, проте ніби нюхом чуємо між собою певну близькість і нам не хочеться втрачати долоні одне одного.

Раптом Рома починає блювати. Судорожно згинається, хапаючись однією рукою за мою сорочку, а іншою за стовбур дерева. На землю падає її струганина і мене мало не вивертає, від найменших натяків на це — завжди стає дурно. Тільки не стругати, тільки не стругати — повторюю про себе. Вона ледве вимовляє, що її нудить і просить бути поруч. Розчепіривши ноги, Рома важко сопе і спльовує. Підходжу ззаду, однією рукою натискаю їй на живіт, а іншою згинаю потилицю ще нижче, від чого дівчина стає переді мною раком.

— Ну, давай!

З неї знову виривається невеликий фонтан.

Шєт! Ще трохи — і стругатиму сам, у ніс б'є жахливий кислуватий сморід.

Рома то напружується, як струна, то знову обм'якає. Коли їй стає легше, підводжу до джерела.

Мою увагу привертає скручений у калачик безпритульний на лаві, який накрив обличчя газетою і, здається, спить. Показую Ромі на доходягу і шепочу, аби нічого не говорила. Вона нагинається до темної води, в якій поблискує місяць. Набираю холодну воду в пригорщі і втираю їй обличчя, лоба, шию. Рома шепоче, що їй дуже холодно, але мої руки подобаються, просить, аби продовжував. Між нами зароджується дивна і незрозуміла домовленість. Виникає відчуття, що навіть такою дрібничці, як доторки до неї, — Рома мені віддається і належить. Від збудження голова йде обертом, ні про що не можу думати, ні на чому не можу зосередитися, наче в моєму житті є лише ця холодна вода і тендітне обличчя дівчини, яке вмиваю. Це триває дуже довго — принаймні у моїй свідомості — це триває, наче в іншому часі, в який ми випали з реальності, де зосталися наші друзі з власними тривогами й страхом після злочину.

Цієї миті — здалося? — моєї долоні торкаються м'які губи. Спершу не надаю цьому жодного значення. Розтираю Ромі шию, область ключиць і раптом вона спрямовує мою руку нижче. Заплющую очі. Серце калатає хутчіше, під руками відчуваю ніжні, м'які овали. Вона осипає моє обличчя поцілунками, відчуваю, як по її щоках течуть теплі сльози.

Здригаюся від шурхоту газети й ніби механічно озираюся — за нами застигло стежать гарячі очі бездомного. Злегка торкаюся плеча дівчини, її шкіра покрилася гусячою шкіркою, кажу, що треба звідси звалювати.

Вже повертаючись до друзів, промовляє:

— Що з нами буде?

— Ти про що? — дивлюся на Рому. Але замість відповіді зустрічаю незбагненний серйозний погляд розширених очей.

Пауза.

— Я не хочу, щоб все так скінчилося.

— ?

Наших застаємо мовчазними, вони нудьгують. Булавка помітно нервує. Побачивши нас, підскакує і обзиває «недоношеними черепахами».

Тюля запитує:

— Чьо так довго? — брутально бере Рому за руку. Холодно втуплюється у мене. Розводжу руками, мовляв, баби і нічого тут не вдієш. Але продовжую дивитися, наче не розумію, до чого тут я. Він уважно оглядає її, потім обертається — бачу його безбарвні очі — і відходить до Бідона й Васі Булавки.

Здається, Тюля Рому ревнує.

До мене!

Довго сперечаємося, як нам краще повертатися. Тюля пропонує пройти квартал в іншому напрямку, потім сісти у тролейбус, поїхати в центр, засвітитися в кількох місцях і пішки йти до свого масиву, адже все одно нема чого робити.

Виходимо на темну вуличку, укриту густими кронами дерев, під якими не видно ані душі, тільки кілька автомобілів кволо прорізують темінь світлом фар. Метрів за двісті попереду видніється самотній нічний кіоск, обвішаний невеликими кольоровими лампочками, де продається пиво, цигарки, алкоголь та дрібний хавчик. Бідон жаліється, що зголоднів і час би вже щось кинути на кишку, а я все думаю про погляд Тюлі, який мені здався поглядом дикого і непередбачуваного суперника.

3

Провештавшись у центрі півгодини, вдушивши на табун два снаряди портвейну, повертаємось. Усе було без ексцесів. Щоправда, біля універмагу до Мишки й Булавки, які повзли позаду і голосно реготали, наче ненормальні, причепився патруль із двох фараонів. Слава Богу, відмазались. Тюля після цього на них наїхав, щоб тримали себе в руках. Настрій у всіх гидотний, а їм тільки ха-ха.

Попри легке сп'яніння всі йдуть понурі, тільки Вася Булавка і Мишка, — от дебіли! — безперестанку базікають про рок-музику.

Вася каже, що краща гітара XX століття — Річі Блекмор, а Мишка обурюється і переконує його, що Блекмор — сцикун у порівнянні з Джимі Хенд-ріксом. Булавка гнівається, мало не виходить із себе, голосно вигукує, що ця негритянська задниця багато халтурила, виїжджала на дешевих технічних понтах, а Блекмор грав від душі. Мишка зневажливо йому кидає: «Ти не шариш у нормальній музиці!»