Страница 14 из 45
Пекло зі сніданком припинялося о пів на одинадцяту. Тоді ми відшкрібали столи в кафетерії, мили підлогу, полірували латунь і, якщо це був хороший ранок, по одному виходили до вбиральні на перекур. Це був наш час розслабитися — розслабитися, щоправда, відносно, оскільки на обід відводилося лише десять хвилин, і навіть тоді нас теж постійно переривали. Обідній час для відвідувачів між дванадцятою та другою був ще одним періодом метушні, як і години сніданку. Наша робота полягала переважно в тому, щоб приносити їжу з кухні, що означало постійні engueulades[109] від кухарів. Вони до того часу вже чотири чи п'ять годин стікали потом біля своїх плит, тож їхній настрій це теж підігрівало.
О другій ми раптом ставали вільними людьми. Скидали свої фартухи, одягали піджаки, квапилися на вихід і, якщо мали гроші, пірнали в найближче бістро. Це було дивно — піднятися на вулицю з освітлених полум'ям підземель. Повітря здавалося сліпучо чистим і прохолодним, як арктичне літо, а яким приємним був запах бензину після смороду поту і їжі! Іноді в бістро ми натрапляли на когось із наших кухарів чи офіціантів, вони були доброзичливими й пригощали нас випивкою. Під землею ми були їхніми рабами, але за етикетом готельного життя у час між робочими годинами всі були рівними і engueulades забувалися.
За чверть на п'яту ми поверталися в готель. До шостої тридцять замовлень не було, тож ми використовували цей час, щоб відполірувати срібло, почистити кавники й упоратися з іншою дрібною роботою. Тоді починалася найбільша метушня дня: вечеря. Я б хотів ненадовго стати Золя, просто щоб описати цей час. Назагал ситуація була такою: сто чи двісті людей вимагали кожен власну вечерю з п'яти чи шести страв, а п'ятдесят-шістдесят інших людей мали все це приготувати й подати, а потім ще й поприбирати. Хто розуміється на ресторанній справі, той знає, що це означає. На ці кілька годин робота подвоювалася, весь персонал стомлений, а багато хто п'яний. Я міг би написати чимало сторінок про те, як це виглядало, й усе одно не передати суті. Біганина туди-сюди вузькими проходами, штурханина, крики, морока з упаковками, тацями й брилами льоду, спека, темрява, запеклі й люті сварки, коли немає часу сперечатися, — це неможливо описати. Той, хто вперше потрапив до цього підземелля, подумав би, що перебуває у лігві божевільних. Лише потім, коли я розібрався з роботою готелю, то побачив лад в усьому цьому хаосі.
О пів на дев'яту робота несподівано припинялася. Нас не відпускали до дев'ятої, тож ми просто випростовувалися на підлозі й лежали, даючи спочинок ногам, надто ліниві навіть щоб підійти до буфету за напоями. Іноді chef du perso
Так минуло чотири дні. З інших двох робочих днів один був кращим, інший — гіршим. Після тижня такого життя мені хотілося свята. Це була ніч суботи, тож народ у нашому бістро був зайнятий пиятикою, і я, маючи попереду вільний день, охоче до них долучився. П'яні, ми пішли спати о другій ночі, не маючи наміру прокидатися до обіду. Але о пів на шосту мене несподівано розбудили. Нічний сторож, якого прислали з готелю, стояв біля мого ліжка. Він стягнув ковдру й грубо тормосив мене.
— Прокидайся! — кричав він. — Ти t'es Ьіеп saoule la gueulé, pas vrai[110]? Менше з тим, у готелі не вистачає людини. Доведеться тобі сьогодні попрацювати.
— Чому я маю працювати? — запротестував я. — У мене вихідний.
— Ти ба, вихідний! Треба робити роботу. Прокидайся!
Я підвівся й поплентався до готелю з відчуттям, наче у мене зламана спина, а череп наповнений жаром. Я сумнівався, що зможу відпрацювати денну зміну. А проте після години в підвалі я виявив, що почуваюся цілком добре. Здавалося, що серед спеки цих підземель, як у турецькій бані, можна було випарити будь-яку кількість алкоголю. Плонжери знають про це і на це розраховують. Можливість проковтнути кілька кварт вина, а потім випарити його до того, як алкоголь встигне нашкодити, є однією з відрад їхнього життя.
Розділ 12
Безперечно, найкращим моїм часом у готелі був той, коли я допомагав офіціантові на четвертому поверсі. Ми працювали в невеликій коморі, яка сполучалася з кафетерієм службовими ліфтами. Тут була приємна прохолода після підвалів і робота полягала переважно в поліруванні срібла та склянок, що було зовсім неважко. Валенті, офіціант, був порядним хлопцем і, коли ми були наодинці, поводився зі мною майже як з рівнею, хоча й грубив мені у присутності інших — не личить офіціантові бути дружнім з плонжерами. Іноді, коли у нього випадав хороший день, він давав мені п'ять франків. Валенті був миловидним двадцятичотирирічним молодиком, але виглядав на вісімнадцять і, як і більшість офіціантів, тримав спину і знав, як носити одяг. У чорному фраку, білій краватці, зі свіжим обличчям і гладко зачесаним волоссям він виглядав як ітонський школяр[111]. А проте він з дванадцяти років сам заробляв собі на прожиття, пробившись нагору буквально з канави. Перетин італійського кордону без паспорта, продаж каштанів з рундука на північних бульварах, п'ятдесятиденне ув'язнення в Лондоні за роботу без дозволу, секс з багатою літньою жінкою в готелі, яка подарувала йому діамантового персня, а потім звинуватила в тому, що він той перстень украв, — йому довелося пройти через усе це. Мені подобалося розмовляти з ним у час перерви, коли ми сиділи й курили внизу біля ліфтової шахти.
Моїм найгіршим днем була зміна з миття посуду в їдальні. Я не мив тарілок, це робили на кухні, а лише інший посуд, срібло, ножі й склянки. Але навіть це означало тринадцять годин роботи, й протягом дня я використовував від тридцяти до сорока рушників. Застарілі французькі методи вдвічі подовжували час миття посуду. Про сушарки тут і не чули, не було мильної стружки, а лише патокове м'яке мило, яке не пінилося у жорсткій паризькій воді. Я працював у брудній, захаращеній комірчині, що водночас правила за посудомийню та виходила прямо в їдальню. Крім миття посуду я також мав приносити їжу офіціантам і обслуговувати їх за столом. Більшість з них були нестерпно нахабними, і мені не раз доводилося використовувати кулаки, щоб повернути їм ввічливість. В інші дні посуд мила жінка, й офіціанти перетворювали її життя на муку.
Було кумедним дивитися на огидну посудомийню й розуміти, що лише подвійні двері відділяють її від їдальні. Клієнти сиділи там серед суцільної розкоші — бездоганні скатертини, горщики з квітами, дзеркала, позолочені карнизи і намальовані херувими, — а тут, за лише кілька футів, були ми в нашій відразливій нечистоті. Це була справді відразлива нечистота. Часу мити підлогу не було аж до вечора, тож ми ковзали туди-сюди по мішанині з мильної води, листків латуку, пошматованого паперу й розчавленої їжі. Дюжина офіціантів без фраків, демонструючи спітнілі пахви, сиділи за столами, перемішуючи салати й пхаючи свої пальці в горщики зі сметаною. Кімната гидко тхнула їжею й потом. По всіх буфетах за стосами посуду псувалися запаси їжі, вкраденої офіціантами. Раковин було тільки дві й жодного рукомийника, тож не було нічого незвичайного в тому, що офіціант вмивав обличчя у воді, в якій полоскали чистий посуд. Але клієнти нічого цього не бачили. Перед дверима до їдальні були кокосова підстилка й дзеркало, щоб офіціанти могли там причепуритися й виходити, виглядаючи як уособлення чистоти.
109
Прочуханки.
110
Ти добряче налигався, еге ж?
111
Ітонський коледж — одна з найвідоміших британських приватних шкіл для хлопчиків, де навчався й Орвелл.