Страница 15 из 53
Звертаєшся до когось, ніби між іншим: «Не бажаєте папіросу?» — «О, дякую». У цей момент зазираєш до своєї пачки і зі щирим здивуванням кажеш: «Це ж треба! Остання лишилася. Був впевнений, що відкрив нову тільки вчора...» — «О, ні. Я не можу взяти останню. Ось, візьміть мою», — кажуть вам у відповідь. «Це так люб’язно з вашого боку».
А після цього, звісно, господарі самі почнуть вам пропонувати папіросу. Та мати одну при собі — питання честі.
«Зненацька порив зловісного вітру...» Сьогодні він міг би навіть дописати того вірша. У будь-який момент! Але ж запросили на чаювання... Дивина, та сама лише перспектива соціального контакту заряджала його енергією. З рівнем заробітку, як у Гордона, цим не повихваляєшся. Навіть просто зайти до когось у гості — то вже велика подія. М’яке крісло під задом, чай, папіроси і жіночий аромат — такі речі починаєш цінувати, варто бодай трохи зголодніти за ними.
Насправді ж, очікування від подібних вечірок ніколи себе не виправдовували. Жодних інтелектуальних розмов між ерудитами, взагалі нічого, що нагадувало б пристойну розмову, лишень порожні теревені — всюди те саме, що у Хемпстеді, що у Гонконзі. Хоч би зустріти когось гідного уваги. Та де там! Гості цих вечірок не дотягували навіть до рівня шакалів. Добра половина з них — курки середнього віку, які вирішили вирватися зі своїх порядних домівок у бажанні стати частиною творчої еліти. Найяскравішими експонатами були молоді створіння, які заходили не довше ніж на півгодини, трималися у своєму колі й обговорювали таких самих своїх однолітків, називаючи їх за прізвиськами. Гордон зазвичай тинявся поміж ними, прибиваючись до одного з чужих кіл. Коли його знайомили з гостями, Гордон недбало кидав: «Гордон Комсток — поет, ви, мабуть, чули. Автор надзвичайно талановитої збірки "Миші"». Проте жодного разу Гордонові не зустрівся той, хто б його впізнав. Обдаровані юні створіння змірювали його поглядом і йшли собі геть. Вже за тридцять, з тьмяною шкірою обличчя і, вочевидь, дірявими кишенями. Та, попри низку розчарувань, як же Гордон чекав цих зустрічей! Вони були променем світла в його глибокій самотності. Ось такий він, найпідступніший бік злиднів — постійна, всепоглинальна самотність. Днями не мати з ким поговорити, коротати ночі у порожньому ліжку, зажди на самоті. Для багатія це, можливо, і розрада, та яким же нестерпним тягарем це може стати за вимушених обставин!
«Зненацька порив зловісного вітру...» За вікном потоком мчали автівки. Гордон споглядав їх без жодних заздрощів. Кому взагалі потрібна машина? З вікон авто на нього дивилися рум’яні, наче лялькові, личка багатійок. Паскудниці-пристосуванки! Пещені сучки! Краще вже бути самотнім вовком, ніж боягузливою шавкою. Згадалися ранкові години в метро: похмурі натовпи клерків, що наводнюють підземку, мов мурахи; у кожного в одній руці портфель, в другій — свіжий номер газети, а в серці — страх опинитися на вулиці. Він повільно зжирає їх зсередини! Особливо холодної пори, коли від свисту вітру перед очима постає картина: зима, торбина, трудовий табір і лавки в парку для ночівлі. Еге ж!
То про що ж вони думають? Наближаються морози. Чи втримаюся на роботі? Чи не опинюся у трудовому таборі? Всевишній велів на знак вірності робити обрізання плоті. Тож кидайся шефу в ноги і вилизуй його взуття! Що ж іще залишається робити?
«Що там у їхніх головах?» Гроші, гроші! Оренда, ціни, податки, рахунок зі школи, транспорт, нові черевики дітям. Про страховий внесок не забути, прибиральниці заплатити. Дідько, ще й дружина, здається, знову вагітна! Чи достатньо гучно я вчора сміявся над жартами шефа? І надходить термін чергового платежу за пилосос, взятий у кредит.
Акуратно, буква за буквою, слово за словом вишиковувалися наступні рядки:
Цілком пристойно. Дописати б сьогодні ще рядків п’ять-шість — і добре. Ревелстон опублікував би таке.
На голій чорній гілці сидів шпак — бідолаха, як і всі його побратими, переплутав теплі дні зими з весною. Під деревом завмер в очікуванні гладкий рудий кіт: задер голову і витріщився вгору, чекаючи, коли пташка впаде прямісінько йому в пащу. Гордон ще раз прокрутив у голові останні рядки — чудово! І чому минулої ночі вони йому здавалися недостатньо потужними? Він — поет! Розправивши плечі, він гордовито, майже з пихою на обличчі, покрокував уперед. Він — Гордон Комсток, автор «Мишей» (той самий перспективний письменник, пам’ятаєте?), а також автор поеми «Принади Лондону» (яку ще треба завершити). Він знав, що варто тільки захотіти, і він закінчить її. Чому ж вона навіює на нього такий смуток? Йому знадобиться ще десь місяці три, і влітку можна буде публікувати. В його уяві постало видиво тоненької книжечки під заголовком «Принади Лондону» у вишуканій білій матовій обкладинці та рецензії в авторитетних друкованих виданнях: «видатне досягнення» (літературний дайджест «Таймс»), «довгоочікуваний ковток повітря» («Скрутіні»).
Темна Колрідж-гроув була, по суті, провулком, що відходив від траси, в якому надійно осіли сумнівні літературні товариства (подейкували, що влітку 1821-го Колрідж гостював тут протягом шести тижнів). Старовинні маєтки, що ховалися у хащах занедбаних садів під пишними кронами, створювали атмосферу «застарілої культури». В деяких з них і досі збиралися члени цих товариств, щоб обговорити останній доробок Роберта Браунінга в оточенні панянок модельної зовнішності, які біля ніг кумира вели бесіди про Сарджента чи Волтера Патера.
Навесні газони цих маєтків були всіяні пурпурними і жовтими крокусами, а трохи згодом — ніжними дзвониками, що виднілися у траві; навіть дерева тут, здавалося Гордону, підігрували оточенню, сплітаючись у вигадливі візерунки з фантазій Рекхема. Гордон ніяк не міг збагнути, як такий критик, як Поль Дорінг, оселився в такому місці. А критиком він був посереднім (регулярно робив огляди для «Санді пост» і щонайменше двічі на місяць відкривав для світу особливості традиції англійського роману в творіннях Г’ю Волпола). З такою репутацією він мав би жити у квартирі на розі Гайд-парку. Втім, можливо, оселитися на відлюдькуватій Колрідж-гроув було його свідомим вибором — такий собі хрест, який він зобов’язався нести на знак солідарності з забутими літературними ідолами.
Гордон повернув за ріг, повторюючи в голові рядки з «Принад Лондону». Аж раптом його щось зупинило. З парканом біля будинку Дорінга було щось не те. Що? Біля нього не видно жодного авто. Він зупинився, зробив один крок, тоді другий — і знову зупинився, наче той пес, що вловив запах небезпеки.