Донька пастора

Здебільшого ці візити діяли на Дороті гнітюче. Мало, дуже мало жінок мали бодай якесь уявлення про християнське життя, на яке Дороті намагалася їх настановити. Деякі з них були сором’язливими та сповненими підозр, вони всіляко впиралися і шукали відмовки, коли Дороті заохочувала їх приступити до святого Причастя; інші вдавали набожність заради кількох монет, якими сподівалися розжитися зі скриньки для церковних пожертв; от хто справді радів її приходу, так це місцеві цокотухи, яким тільки дай комусь поскаржитися на «загули» їхніх чоловіків чи розповісти моторошні історії («йому просто у вени повставляли лікарі скляні трубки» і тому подібне) про огидні хвороби, від яких повмирали їхні родичі. Добра половина жінок з її списку в душі були затятими атеїстками. Дороті повсякчас з цим стикалася — нічим не обґрунтоване, сліпе невір’я, яке так часто зустрічається серед неосвіченого люду і проти якого будь-які доводи безсилі. Хоч би як вона старалася, Дороті ніколи не вдавалося збільшити число регулярних причасниць на більш ніж дюжину осіб. Жінки обіцяли причащатися, місяць чи два дотримували обіцянки, а потім полишали цю затію. Та особливо безнадійними були наймолодші. Їх навіть не вдавалося залучити до місцевих філій церковних ліг, спеціально для них же і створених (Дороті була почесним секретарем трьох із них, а також капітаном загону дівчат-скаутів). «Промінь надії» і «Товариство сімейного щастя» ниділи без членів, а «Спілка матерів» не розвалювалася лише тому, що плітки та необмежений запас міцного чаю робив щотижневі вишивальні гуртки доволі стерпними. Так, ця робота була марудною; настільки марудною, що іноді могла б видаватися і зовсім марною, якби Дороті не знала, що відчуття марноти своїх старань — це чи не найвитонченіший підступ диявола.

Дороті постукала у перехняблені двері місіс Пайсер, з-під яких нудотно просочувався запах вареної капусти і мильної піни. Зі свого багаторічного досвіду Дороті знала і могла заздалегідь розпізнати унікальний запах кожного з котеджів, які відвідувала під час своїх обходів. Деякі були геть чудернацькими. Наприклад, якийсь дикий солоний запах витав у котеджі старого містера Тумза, колишнього продавця книжок, що увесь день лежав у ліжку в темній кімнаті, і лише його довгий припорошений ніс та окуляри з товстезними лінзами стирчали з-під чогось, схожого на розкішне хутряне покривало. Та варто вам було торкнутися того покривала, як воно розпадалося і розбігалося врізнобіч. Адже складалося виключно з котів — двадцяти чотирьох, якщо бути точним. Як казав містер Тумз, «вони його зігрівали». Майже у всіх будинках вчувався базовий, фоновий запах старих ганчірок та мильної води, на який накладалися інші, індивідуальні запахи: вигрібної ями, кислої капусти, немитих дітей чи сильний, схожий на запах смаженого бекону, сморід робочих штанів, від яких досі відгонило потом десятилітньої давнини.

Місіс Пайсер відчинила двері, які завжди заїдали в одвірку, так що доводилося їх сильніше смикати, і тоді двигтів увесь будинок. Вона була довготелесою, згорбленою, безбарвною жінкою з рідкуватим сивим волоссям, у фартуху з мішковини і стоптаних капцях.

— Та ж це міс Дороті! — вигукнула жінка порожнім тужливим голосом, та все ж чути було, що вона рада бачити свою гостю.

Жінка обійняла Дороті великими покрученими руками — кісточки її пальців від віку та гір перемитого посуду блистіли, немов очищена цибуля, — і, залишивши мокрий поцілунок на її щоці, затягла дівчину до брудного будиночка.

— Мій Пайсер на роботі, міс, — повідомила вона, коли вони зайшли досередини. — Скопує клумби у доктора Гейсорна.

Містера Пайсера наймали садівником. Він та його дружина, яким обом уже перевалило за сімдесят, були одними з небагатьох по-справжньому набожних пар у списку Дороті. Місіс Пайсер провадила нудне життя, що чимось нагадувало життя земляного черв’яка: цілісінький день сновигала туди-сюди між колодязем, умивальником, каміном та крихітним клаптиком городу, — вічно згорблена та з вічно зведеною шиєю, бо горішні поперечини одвірків були для неї занизькими. У кухні було доволі чисто, але страшенно душно і чимось сильно тхнуло, а у всі поверхні, здавалося, в’їлася багаторічна пилюка. Біля стіни навпроти каміна місіс Пайсер облаштувала щось на кшталт молитовного куточка: перед маленькою поламаною фісгармонією розстелила засмальцьований килимок, а на саму фісгармонію поклала олеографічне розп’яття, вишиті бісером слова «Пильнуйте й моліться», а також їхню з містером Пайсером весільну фотографію від 1882 року.

— Бідолашний Пайсер! — провадила далі місіс Пайсер скорботним голосом. — Копати в його віці, з його ревматизмом! Хіба це не жорстоко, га, міс? А тепер у нього ще й між ногами болить, міс, хтозна від чого. Так його ранками діймало ці останні кілька днів. Бачите, міс, як гірко живеться нам, простому люду?

— Просто жах, — підтакнула Дороті. — Сподіваюся, хоч ви, місіс Пайсер, почуваєтеся трохи краще?

— Де там, міс, вже ніщо не змусить мене почуватися краще. На цьому грішному світі мені не вилікуватися, от як переставлюся, тоді вже, може...

— Не кажіть так, місіс Пайсер! Я сподіваюся, що ви ще довго-довго тішитимете нас своєю присутністю.

— Ет, міс, ви не знаєте, як мені кепсько було цього тижня! Ревматизм так викручував мої бідолашні старі ноги, аж деякі дні я думала, що навіть до городу не дійду, щоб вирвати кілька пучків цибулі. Ох, міс, у важкому світі ми живемо, еге ж? У важкому, грішному світі.

— Не забуваймо, місіс Пайсер, що потому нас чекає кращий світ. Це життя дано нам як випробування — зміцнити наш дух і навчити нас терпінню, щоб, коли настане час, ми були готові вознестися на Небеса.

Коли місіс Пайсер почула те слово — «Небеса», з нею сталася раптова і дивна переміна. У місіс Пайсер було лише дві теми для розмов: небесні радощі та земні нещастя. Слова Дороті подіяли на неї, мов закляття. Її тьмяні сірі очі вже втратили здатність блистіти, але голос пожвавився, наповнився майже радісним захватом.

— Ох, міс, як правильно ви сказали! Щира правда, міс! Ми з Пайсером весь час так само собі мовимо. Це єдине, що змушує нас підводитися вранці з ліжка і ставати до праці, — одна лиш думка про рай і довгоочікуваний спочинок. Хай би як ми страждали тут, на землі, на Небесах нам воздається сторицею, кожна малесенька сльоза окупиться. Хіба не так, міс? Усіх нас чекає спочинок на Небі — мир і спокій, і більше ніякого ревматизму, ніякого копання, куховарства, прання, нічого цього. Ви ж справді вірите у це, чи не так, міс Дороті?

— Звісно, — підтвердила Дороті.

— Ох, міс, якби ви знали, як це нас втішає, — одна лиш думка про Небо! Пайсер, коли ввечері повертається втомлений додому, і нам обом дошкуляє ревматизм, так каже до мене: «Ти на це не зважай, стара, — каже, — нам до Неба вже недалеко, — каже. — Для таких, як ми з тобою, й існує Небо, — каже, — для простих бідних трудяг, які в усьому знали міру, жили за християнськими заповідями і регулярно причащалися». Це ж найкращий шлях, хіба ні, міс Дороті? Бідний у цьому житті, зате багатий у прийдешньому? Не як ті багатії з їхніми автомобілями і розкішними будинками, все це не врятує їх від місця, «де черва не вмирає і не гасне вогонь». Які чудові слова, еге ж? Може, трішки помолитеся зі мною, міс Дороті? Я весь ранок з нетерпінням чекала, щоб помолитися.

Завжди, в будь-який час дня чи ночі, Місіс Пайсер готова була «трішки помолитися». То був її еквівалент «чашки запашного чаю». Обидві жінки стали навколішки на килимку і проказали «Отче наш» та колекту[32] на тиждень. А тоді Дороті, на прохання місіс Пайсер, прочитала їй притчу про багача і Лазаря, під час якої місіс Пайсер час від часу вставляла: «Амінь! Оце правдиві слова, хіба ні, міс Дороті? „І на Авраамове лоно віднесли його Янголи“. Гарно! Ох, які гарні слова! Амінь, міс Дороті, амінь!»

Дороті віддала місіс Пайсер вирізку з «Дейлі Мейл» про дягелевий чай від ревматизму, а дізнавшись, що місіс Пайсер сьогодні так «допікали» ноги, що вона навіть нездужала принести води з колодязя, Дороті витягла для неї кілька відер і занесла до хати. То був дуже глибокий колодязь і з такою низькою цямриною, що можна було не сумніватися, що саме тут місіс Пайсер і зустріне свою смерть: рано чи пізно надто сильно перехилиться через край колодязя (у того навіть не було корби, і відра треба було витягати руками) і шубовсне у воду. Потому вони сіли на кілька хвилин, і місіс Пайсер ще трохи поговорила про Небеса. Дивовижно, наскільки Небеса заполонили її думки, а ще дивовижнішим було те, як чітко та детально стара жінка їх уявляла. Вимощені золотом вулиці й ворота, прикрашені східними перлами, були для неї такими реальними, ніби стояли у неї перед очима. І її видіння включали найдрібніші, найбуденніші деталі. Які м’які там будуть перини! Якою смачна їжа! І щоранку чиста шовкова одежа! Вічний спочинок від будь-якої роботи! Кожної миті свого життя вона знаходила в образі Небес втіху та розраду, і її гіркі нарікання на життя «бідних трудяг» дивним чином пом’якшувалися задоволенням, яке вона отримувала від думки, що зрештою саме «бідні трудяги» й успадкують Царство Небесне. То була така собі своєрідна угода, яку вона уклала з Богом: в обмін на життя у важкій праці — вічність блаженства. Її віра була дещо надто сильною, якщо можна так сказати. Як не дивно, але Дороті чомусь ставало не по собі від того, з якою впевненістю місіс Пайсер описувала Небеса — ніби дивовижну оселю для невиліковно хворих.

32

Колекта — коротка молитва, у якій передається суть поточного дня чи свята.