Єретики Дюни

Її слова наповнили Дункана неясним острахом. Що зроблять з його вартовими? Він не міг говорити, але в цьому не було потреби. Тамелейн ще не закінчила.

– Покарання завжди закінчується десертом, – сказала вона й ляснула долонями об коліна.

Дункан насупився. Десертом? Це частина учти. Як учта може бути покаранням?

– Це не справжня учта, а її ідея, – промовила Тамелейн. Одна з її пазуристих рук описувала в повітрі коло. – На десерт приходить щось цілковито несподіване. Покараний думає: «Ах, нарешті мені пробачили». Розумієш?

Дункан заперечно похитав головою. Ні, він не розумів.

– Це солодкість тієї миті, – пояснила вона. – Ти пройшов через усі стадії цієї болісної учти і врешті дістався тієї частини, якою можеш насолодитися. Але! Коли ти нею насолоджуєшся, у той самий момент настає найболісніша мить, розуміння, що це не прикінцева приємність. Звісно, ні. Це остаточний біль найвищого покарання. Він міститься в уроці Бене Ґессерит.

– Але що вона зробить із цими вартовими? – вирвалося у Дункана.

– Не можу сказати, якими будуть конкретні елементи індивідуальних покарань. Не маю потреби знати. Можу лише сказати, що для кожного з них це відбуватиметься по-різному.

Тамелейн нічого більше не сказала. Повернулася до підготовки уроків.

– Завтра продовжимо, – промовила вона. – Вчитимешся розпізнавати джерела різних акцентів розмовного галаху.

Ніхто інший, зокрема й Теґ і Патрін, не відповів на його питання про покарання. Навіть вартові, яких він побачив пізніше, уникали розмов про свої випробування. Дехто відразу ж обривав його, і більше ніхто не хотів з ним гратися. Ніхто з покараних не прощав його. Це було ясно.

«Проклята Шванг’ю! Проклята Шванг’ю!..»

Тоді й зародилася його глибока ненависть до неї. Ця ненависть поширилася на всіх старих відьом. Чи ця нова молода була такою ж, як і старі?

«Проклята Шванг’ю!»

Коли він зажадав од Шванг’ю відповіді, чому вона покарала вартових, та подумала, а тоді сказала:

– Тут, на Гамму, ти в небезпеці. Є люди, які хотіли б завдати тобі шкоди.

Дункан не спитав чому. На такі питання йому теж ніколи не відповідали. Навіть Теґ не відповідав, хоча сама його присутність свідчила про небезпеку.

А Майлс Теґ був ментатом, що мусив знати багато відповідей. Дункан часто бачив, як очі старого зблискували, а думки тим часом відлітали кудись далеко. Та не було ментатської відповіді на такі питання: чому ми на Гамму? Від кого ти мене стережеш? Хто мої батьки?

У відповідь Теґ мовчав, іноді кажучи: «Не можу тобі розповісти».

З бібліотеки не було жодної користі. Він виявив це, коли мав усього вісім літ, а його головною вчителькою була невдала Превелебна Мати на ім’я Луран Гіза – не така древня, як Шванг’ю, а все ж років їй було чимало, не менш як сотня.

На його вимогу бібліотека давала інформацію про Гамму/Ґ’єді Прайм, про Харконненів і їхнє падіння, про різні конфлікти, в яких командував Теґ. Жодна з цих битв не була надто кривавою; кілька коментаторів згадували «досконалу дипломатію» Теґа. Але, вивчаючи одну інформацію за іншою, Дункан дізнався про часи Бога-Імператора та його приручення підданих. Цей період заволодів увагою Дункана на довгі тижні. Він знайшов у архіві стару карту і, сфокусувавши, спроєктував її на стіну. Накладені на карту титри-коментарі розповіли йому, що саме ця Твердиня була командним центром Рибомовок, покинутим під час Розсіяння.

Рибомовки!

Дункан хотів би жити за їхніх часів, служити як один із нечисленних чоловіків-радників у жіночій армії, що поклонялася великому Богу-Імператору.

Ох, жити на Ракісі в ті дні!

Коли заходила мова про Бога-Імператора, Теґ був напрочуд відвертим. Називав його Тираном. Бібліотеку відчинили, й інформація про Ракіс полилася на Дункана.

– Я колись побачу Ракіс? – спитав він Гізу.

– Тебе готують до життя там.

Відповідь його здивувала. Усе, що йому розповідали про цю далеку планету, набрало нового значення.

– Чому я маю там жити?

– Я не можу на це відповісти.

Він із відновленим інтересом повернувся до своїх вивчень таємничої планети та її жалюгідної Церкви Шай-Хулуда, Розділеного Бога. Черви. Бог-Імператор став цими червами! Ця ідея наповнила Дункана благоговійним страхом. Може, було в цьому щось гідне поклоніння. Думка про це торкнула якусь його внутрішню струну. Що схилило людину до прийняття цієї страшної метаморфози?

Дункан знав, щó його вартові та всі інші у Твердині думають про Ракіс і серцевину тамтешнього священства. Глузливі зауваження і сміх розповіли про все.

– Ми, ймовірно, ніколи не дізнаємося всієї правди, та кажу тобі, хлопче, це не релігія для солдата, – сказав йому Теґ.

– Ти мусиш вивчити все про Тирана, але тобі не слід вірити в його релігію. Це нижче за тебе й гідне зневаги, – підсумувала Шванг’ю.

Кожної вільної миті Дункан заглиблювався в те, що приготувала йому бібліотека: Святу Книгу Розділеного Бога, Вартівничу Біблію, Оранжистську Католицьку Біблію та навіть Апокрифи. Довідався про давно зникле Бюро Віри й «Перлину, що є сонцем розуміння».

Сама ідея червів його зачарувала. Їхній розмір! Великий черв простягався від одного краю Твердині до іншого. До Тирана люди їздили на червах верхи, але тепер ракіанське священство заборонило це.

Він повністю поринув у звіти археологічної команди, що знайшла примітивний Тиранів не-покій на Ракісі. Це місце звалося Дар-ес-Балят. Рапорти археолога Хаді Бенотто були позначені як «Заборонені за наказом ракіанського священства». Папка Архіву Бене Ґессерит з цими звітами була позначена довгим номером, а те, що виявила Бенотто, приголомшувало.

– Зерно свідомості Бога-Імператора в кожному черві? – спитав він Гізу.

– Так сказано. Та навіть коли це правда, вони не є ні розумними, ні свідомими. Сам Тиран сказав, що увійде в нескінченний сон.

Кожен сеанс студій супроводжувався спеціальною лекцією та бене-ґессеритським релігійним коментарем, аж доки він не наткнувся на праці під назвою «Дев’ять дочок Сіони» і «Тисяча синів Айдаго». Звернувшись до Гізи, зажадав:

– Мене теж звуть Дунканом Айдаго. Що це означає?

Гіза постійно рухалася так, наче щойно зазнала поразки: довга голова схилена, водянисті очі втуплені в землю. Їхня зустріч відбулася надвечір, у довгому коридорі, що вів із поверху для занять. Гіза зблідла від його питання.

– Я потомок Дункана Айдаго? – зажадав він, коли вона не відповіла.

– Мусиш спитати Шванг’ю. – Голос Гізи звучав так, ніби ці слова завдали їй болю.

Це була звична відповідь, яка його розгнівала. Скажуть будь-що, аби лише заткнути йому рота, і в цій відповіді буде небагато інформації. Та Шванг’ю виявилася відвертішою, ніж він очікував.

– У тобі тече справжня кров Дункана Айдаго.

– Хто мої батьки?

– Вони давно померли.

– Як вони померли?

– Не знаю. Ми прийняли тебе як сироту.

– Тоді чого ж люди хочуть завдати мені шкоди?

– Бояться того, що ти можеш зробити.

– Що я можу зробити?

– Вчи свої уроки. Як настане час, усе з’ясується.

Тримай рот на замку і вчися! Ще одна знайома відповідь.

Він підкорився, бо вже навчився розпізнавати, коли йому перед носом зачиняли двері. Та тепер його жадібний розум зацікавився іншими звітами, з Голодних Часів і Розсіяння, з не-покоями й не-кораблями, яких не могли вистежити навіть наймогутніші провидчі уми їхнього Всесвіту. Тут він зіткнувся з фактом, що потомки Дункана Айдаго й Сіони, людей давнини, які служили Тиранові Богу-Імператору, теж були невидимими для пророків і провидців. Навіть Стерновий Гільдії, занурений у меланжевий транс, неспроможний був викрити таких людей. Як він дізнався зі звітів, у жилах Сіони текла справжня кров Атрідів, а Дункан Айдаго був гхолою.

Гхола?

Він обнишпорив бібліотеку, шукаючи детальнішого пояснення цього особливого слова.

Гхола. Бібліотека дала йому лише сухе визначення: «Гхоли – люди, вирощені з трупних клітин у аксолотлевих контейнерах тлейлаксу».