Єретики Дюни

Вафф підійшов до дверей і чекав там ранкового дзвону. Подумав, що неможливо описати багатство емоцій, які він зараз відчував. Час розгорнувся для нього. Не питав, чого істинне послання Пророка було почуто лише Бене Тлейлакс. Зробив це Бог, а Пророк був у цьому діянні Божою Рукою, гідним пошани як Божий Посланець.

«Ти приготував їх для нас, о Пророче!»

А гхола на Гамму, цей гхола у цей час, був вартий усього чекання.

Залунав ранковий дзвін, і Вафф вступив до зали. З’явилися інші одягнені в біле постаті, оточили його, разом вони вийшли на східний балкон, щоб привітати сонце. Як Махаї та Абдл свого народу, він міг ототожнювати себе з усіма тлейлаксу.

«Ми законовчителі Шаріату, останні з нашого роду у Всесвіті».

Ніде за стінами зачинених покоїв його братів-маліків він не міг вимовити вголос цих таємних слів, але знав, що всі уми довкола нього зараз поділяють цю думку, її дія помітна в машейхах, домелах і лицеплясах. Парадокс в’язей спорідненості та почуття суспільного єднання, що пронизувало хел від машейхів до найнижчих домелів, не був парадоксом для Ваффа.

«Ми працюємо заради одного Бога».

Лицепляс у подобі домела вклонився і відчинив двері балкона. Вафф, виходячи на сонячне світло в оточенні численного супроводу, посміхнувся, пізнавши лицепляса. «Просто домел!» Це був родинний жарт, але лицепляси не були родичами. Були конструкціями, знаряддями, як інше знаряддя, гхола на Гамму. Всіх їх сконструйовано мовою Бога, якою розмовляли тільки машейхи.

Разом з іншими, що тісно його обступили, Вафф склав уклін сонцю. Проголосив оклик Абдла і почув, як той відгукнувся луною незліченних голосів з найдальших околиць міста.

«Сонце не Бог», – прокричав він.

Ні, сонце було тільки символом нескінченних Божих сил і милосердя – чергова конструкція, чергове знаряддя. Почуваючись очищеним після свого переходу через гуфран минулого вечора та відновленим ранковим ритуалом, Вафф міг тепер обдумати подорож назовні, до місць повінд, і щойно довершене повернення, – ця подорож і зробила гуфран необхідним. Інші вірні розступалися перед ним, коли він повернув до внутрішніх коридорів та ступив на ескалатор, що вів до центрального саду, куди Вафф запросив на зустріч своїх радників.

«Цей наскок на повінд був вдалим», – подумав він.

Щоразу, покидаючи внутрішні світи Бене Тлейлакс, Вафф почувався як у лашкарі, військовому поході з метою найвищої відомсти, яку його народ таємно називав Бодал (завжди з великої літери й завжди перше, що підтверджували гуфран чи хел). Цей останній лашкар видався напрочуд успішним.

Вафф спустився ескалатором у центральний сад, повний сонячного світла, відбитого призматичними рефлекторами на довколишніх дахах. Маленький фонтан грав візуальну фугу в центрі всипаного галькою круга. Низький білий палісадник огороджував з одного боку коротко обстрижений травник, розміщений достатньо близько до фонтана, щоб повітря було вологим, а все ж не настільки, щоб плюскіт води заважав тихій розмові. Довкола загородженого травника стояли десять вузьких лав із древнього пластику, дев’ять із них утворювали півколо, а десята стояла навпроти, окремо від інших.

Зупинившись на краю огородженого травника, Вафф озирнувся довкруги, намагаючись здогадатися, чого він ніколи раніше не відчував такого інтенсивного задоволення від вигляду цього місця. Темно-синій колір лав був не фарбою, а кольором самого матеріалу. За століття користування на них з’явилися невеликі западини-підлокітники від дотику рук, а ще вм’ятини від незліченних сідниць, але колір зношених місць був так само насиченим, як і решти.

Вафф сів навпроти дев’ятьох радників, упорядковуючи слова, які – він це знав – мусив промовити. Документ, привезений ним з останнього лашкару, справжня причина цієї вилазки, не міг з’явитися у більш відповідний час. І його заголовок, і текст містили в собі важливе послання для тлейлаксу.

Вафф вийняв із внутрішньої кишені тонкий стос рідуліанського кристалічного паперу. Помітив наростання цікавості своїх радників: дев’ять облич, схожих на його обличчя, машейхи з внутрішнього кеглу. Всі вони виражали очікування. Уже прочитали в кеглі цей документ – Атрідівський маніфест. Провели ніч у роздумах над посланням маніфесту. Тепер слід його обговорити. Вафф поклав документ собі на коліна.

– Пропоную розповсюдити сказане тут якомога ширше, – промовив Вафф.

– Без змін? – Це озвався Мірлат, він найближче з усіх радників підійшов до гхола-трансформації. Мірлат, без сумніву, мав аспірації стати Абдлом і Махаї. Вафф зосередився на широких щелепах радника, де впродовж століть наріс хрящ, видимий знак значного віку його теперішнього тіла.

– Точно таким, як він потрапив у наші руки, – сказав Вафф.

– Це небезпечно, – зауважив Мірлат.

Вафф повернув голову праворуч, його дитинний профіль обрисувався на тлі фонтана, так що радники могли за ним стежити. «Божа рука на моєму боці!» Небо над ним – наче відшліфований сердолік, немов Бандалонг, найдревніше місто тлейлаксу, збудоване під одним із тих штучних склепінь, які зводили, щоб захищати піонерські поселення на суворіших планетах. Коли Вафф знову повернувся до радників, вираз його обличчя був м’яким і улесливим.

– Жодної небезпеки для нас, – сказав він.

– Це як подивитися, – відповів Мірлат.

– То подивімося з різних поглядів, – запропонував Вафф. – Чи маємо ми боятися Ікса або Рибомовок? Насправді ні. Вони наші, хоча й не знають цього.

Вафф дав цим словам проникнути у свідомість; усі вони знали, що нові лицепляси засідають у найвищих радах Ікса та Рибомовок, і підміну не викрито.

– Гільдія не виступить проти нас і не протистоятиме нам, бо ми для неї єдине певне джерело меланжу, – продовжив Вафф.

– А як же ці Всечесні Матрони, що повернулися з Розсіяння? – зажадав Мірлат.

– Займемося ними, коли постане така потреба, – відповів Вафф. – І нам допоможуть потомки нашого народу, що добровільно відійшли в Розсіяння.

– Здається, зараз відповідний час, – пробурмотів один із радників.

Як зауважив Вафф, це був Торґ Молодший. Добре. Один голос забезпечено.

– Бене Ґессерит! – буркнув Мірлат.

– Думаю, що Всечесні Матрони усунуть цих відьом із нашого шляху, – сказав Вафф. – Вони вже гарчать одні на одних, як звірі в бойових ямах.

– А якщо автора цього маніфесту встановлять? – з натиском сказав Мірлат. – Що тоді?

Кілька радників кивнули, погоджуючись. Вафф відмітив їх у пам’яті: люди, яких слід переконати.

– У цей вік небезпечно зватися Атрідом, – промовив він.

– Окрім, можливо, Гамму, – сказав Мірлат. – А цей документ підписаний Атрідівським іменем!

«Як дивно», – подумав Вафф. Представник ДАПТ на конференції повінд, заради якої Вафф покинув внутрішні планети Тлейлакса, саме на цьому й наголосив. Але люди ДАПТ здебільшого були таємними атеїстами, кожну релігію вони розглядали як підозрілу, Атріди ж, безперечно, були потужною релігійною силою. Острах ДАПТ був майже відчутний на дотик.

Вафф виклав цю реакцію ДАПТ.

– Цей наймит ДАПТ, прокляття Боже його душі, має рацію, – впирався Мірлат. – Документ підступний.

«Слід буде зайнятися Мірлатом», – подумав Вафф. Узяв маніфест із колін, уголос прочитав перший рядок.

«Спочатку було слово, а слово було Бог».

– Просто як в Оранжистській Католицькій Біблії, – зауважив Мірлат. Голови знову кивнули, висловлюючи стурбовану згоду.

Вафф посміхнувся, показавши кінчики своїх іклів.

– Ти натякаєш, що серед повінд є ті, хто підозрює про існування Шаріату та машейхів?

Добре було відкрито вимовити це, нагадавши слухачам, що лише тут, у найсерцевиннішому колі тлейлаксу, старі слова та стара мова збереглися незмінними. Невже Мірлат чи хтось інший боялися, що Атрідівські слова можуть повалити Шаріат?

Вафф виголосив це запитання і побачив стривожені обличчя.

– Чи є серед вас ті, – спитав Вафф, – хто вірить, що бодай хтось із повінд знає, як ми користуємося мовою Бога?