Блакитне плесо

Панька призначили на сьогодні диспетчером. Він сидів у палатці біля телефону і, як тільки чувся дзвінок, брав трубку і записував на аркуші паперу повідомлення та вимоги з окремих ділянок будівництва.

В палатці тільки й чутно було:

— Диспетчер Чоломбитько слухає!

— Говорить диспетчер Чоломбитько!

— Гребля? Вам потрібно коваля на греблю? Зараз викликаю!

— Кузня! Кузня! Коли ви закінчите ремонт вагонетки?

— Гребля! Гребля! Надішліть до вітряка одержати лопати. Вже нагострили.

— Кухня! Чи одержали дрова? Коли буде готовий обід?

Рівно за десять хвилин до дванадцятої він викликав горніста і наказав йому стати біля сонячного годинника, щоб о дванадцятій дати сигнал про кінець роботи першої зміни.

Панько незчувся, як пройшло півдня, так було цікаво.

Тільки здавши чергування іншому піонеру, Панько відчув, що втомився.

— Ну, що, ходив до Кваші? — спитав його Степан Юрійович.

— Ходив.

— Як же він?

— Та як? Прогнав мене з двору.

— Гм… Ти, мабуть, замість загітувати його зразу ж почав лаяти?

— Ні, я спочатку агітував.

— Як же ти його агітував? — пильно дивлячись на хлопця, спитав старший піонервожатий.

— Ну як? Кажу: приходь.

— Треба було розповісти йому, що в нас є і вітряк, і телефон, що Аркадій Іванович думає зробити з комсомольцями динамомашину.

— Про динамомашину я йому не казав, а про телефон ї вітряк казав. Кажу, приходь, я тобі покажу… і точило, і телефон…

— А він?

— А він каже: дуже мені потрібен ваш телефон. У мене свій є.

— Як? — здивувався Степан Юрійович.

— А він з ниток та з коробочок зробив собі телефон і розмовляє з свинею в хліві.

Степан Юрійович здивовано підняв брови.

— Це я так кажу про свиню. Йому ж ні з ким говорити по телефону… — пояснив Панько.

Степан Юрійович замислився.

— Не виконав ти, Чоломбитько, доручення піонерської дружини, — промовив він з докором. — Ну, що ж… Доведеться відрядити до Кваші когось іншого.

— Та навіщо він нам? Не хоче і не треба! Виключити з загону і край!

— А я думаю, що коли б хтось інший пішов до Кваші, то він послухався б, — сказав старший піонервожатий, уважно дивлячись у вічі Панькові.

Панько опустив очі.

— Як ти порадиш? — продовжував Степан Юірйович. — Відрядити когось? Може, прийде?

— Не треба до нього йти, — почервонів хлопець. — На готове кожен ласий…

— Може, ти з Аргунню пішов би до нього? Спробував би ще раз поагітувати, — примруживши око, промовив Степан Юрійович.

— Добре, з Аргунню я піду, — пожвавішав Панько.

— Ну, йди обідай, відпочивай, — закінчив Степан Юрійович. — Агітатор…

Панько вітром вилетів з палатки.

Він пообідав, пограв у футбола, ходив кілька разів точити лопати. Надвечір він знову пішов до вітряка, і тут йому підвезло, як ніколи. Треба було помазати мастилом вал, і цю справу доручили йому,

По драбинці він заліз аж на самий верх вітряка, помастив вал і з цікавістю оглядав безкраї простори, що відкривалися звідси. Разом було видно і їхнє село, і колгосп «Зоря комунізму», а скільки шляхів! Он праворуч — по рівній, як стріла, дорозі мчить півторатонка, здіймаючи хмари куряви, а там, поміж нивами, везуть на волах силосувати кукурудзу, воли йдуть помалу, і куряви зовсім немає. А ось шлях від греблі до села, бач, як покрутився понад балкою. А хто ж це йде сюди?

Маленька хлопчача постать простувала понад самим житом до греблі.

«Невже Микола?» — подумав Панько і став пильніше придивлятися.

— Микола! — впізнав він хлопчика. — Таки закортіло подивитися!

Панько швидко спустився вниз, пройшов до греблі, набрав у пазуху грудок глини і побіг балкою назустріч Миколі. Пробігши метрів з двісті, він обережно, по рівчаку на схилі балки, виліз на гору і виглянув. Микола був зовсім близько. Він напружено вдивлявся туди, де височів вітряк, потім озирався і здивованими очима оглядав жовтий насип греблі, палатку, футбольне поле і піонерів, що метушилися по балці, хто працюючи, хто граючись.

Панька йому не було видно, і він, дрібними кроками, часто спиняючись, наближався просто на. нього.

Панько націлився і пошпурив грудку просто в Миколу. Кваша, здригнувся від несподіванки і злякано озирнувся. Панько кинув другу грудку, але теж не влучив.

Нарешті Микола побачив Панька і відбіг трохи назад.

— Ти чого кидаєшся?

— А ось чого! — і Панько загилив нову грудку. — Тільки підійди ближче!

— Хіба це твоя гребля? — плаксивим голосом протяг Микола.

— Моя! — і Панько шпурнув ще грудку. — Дезертир!

Панько чекав, що Кваша почне лаятися або і собі кидатися грудками, але він повернувся і тихо пішов назад до села. Він зробив кілька кроків, і Панько побачив, що Микола витирає руками обличчя.

— «Невже плаче», — подумав хлопець. Справді, через хвилину Панько почув тихе квиління. Микола йшов похнюпившись, плечі йому раз у раз здригалися, і весь вигляд у нього був такий нещасний, що Панько вже готовий був наздогнати його і помиритися. Але рішучості на такий крок у нього не-вистачило.

— Розревівся, рева… — пробував Панько зневажливими словами викликати колишню ворожість до Кваші, та нічого не виходило, і на серці ставало ще важче.

Сумний і неспокійний повернувся Панько на греблю. Він спробував пограти в футбола, але перед очима весь час стояла похнюплена постать Кваші і заважала зосередитися на грі. Він пішов до вітряка, але й тут не відчув заспокоєння. Вирішив пройти аж до криниці, коли його гукнула Аргунь.

— Де ти ходиш? Степан Юрійович казав мені, щоб ми з тобою пішли до Кваші. Коли ми підемо? Сьогодні?

— Краще завтра, — почервонів Панько. — Ні, краще післязавтра.

— Чому аж післязавтра?

Панько мовчав. Не розкаже ж він голові свого загону, що вже бачив сьогодні Миколу.

— Може, ти думаєш, що Микола за сьогодні та за завтра передумає і сам прийде в загін? — сказала Аргунь цілком серйозно, не помітивши ніяковості хлопця.

— Еге, еге… — зрадів Панько несподіваному виходу.

ЗЛИВА

Білі круглі баранчики хмар пливли небом, і від того сонячний день був ще сліпучішим. Низько, майже черкаючи крилами землю, літали ластівки, і тільки шуліка ніби застиг, розпластавшися високо в повітрі.

— Ну й пече! — чулося то там, то тут серед школярів, що, обливаючись потом, працювали на греблі.

— От парить! Не інакше — буде дощ, — говорив, поглядаючи на небо, коваль біля польового горна.

Степан Юрійович, побоюючись зливи, наказав сипати ґрунт тільки на внутрішній бік греблі. Панько з радістю спостерігав, як швидко росте насип. За першу зміну гребля піднялася майже на півметра. Правда, зросла вона лише з одного боку, зате ж як зросла!

Група комсомольців на чолі з теслею перевіряла ляду в трубі, щоб закрити трубу і спробувати затримати дощову воду в ставку,

Панько раз у раз поглядав на небо. От було б добре, коли б випав великий дощ, такий дощ, щоб води набрався повний ставок. Тоді не треба було б чекати наступного літа і можна було б зараз купатися. По обіді на обрії виникла темносиня хмара. Ще гострішим став запах прим’ятої трави, квітів. Задуха збільшилась. Млин, що крутився вранці, завмер.

В полудень хмара потемнішала. Десь далеко глухо і грізно гуркотів грім. Степан Юрійович викликав по телефону голів четвертого і шостого загонів, що працювали на греблі. Горніст дав сигнал прибути до палатки головам п’ятого і сьомого загонів.

— Насувається гроза. На греблі залишаться тільки комсомольці і старші піонери, а ви всі зразу ж додому!

Хтось несміливо запротестував, але Степан Юрійович суворо припинив балачки і наказав бігом вирушати до села. Школярі швидким кроком посунули від греблі. На будівництві враз зменшився гамір. На насипу порідшало людей, але робота пішла ще напруженіше. Сам Степан Юрійович став біля вагонеток, і хлопці, заохочені прикладом старшого піонервожатого, кидали землю ще з більшим запалом.