Страница 10 из 21
«Ага, — зрадів Панько, спіймавши щасливу думку. — Треба вибрати сильніших хлопців і поставити їх на вагонетки, а решта хлопців та дівчата нехай рівняють і трамбують ґрунт».
Він перебрав у пам’яті, хто з хлопців дужчий, і так замислився, що й не побачив, як до греблі під’їхав на Білокопитому Володимир Семенович.
— Доброго ранку! — привітався секретар партійної організації.
— Здрастуйте, — схопився на ноги Панько.
— Що так рано?
Панько не знав, що відповісти. Висловити все, що було в нього на серці, що хвилювало його і примусило на світанку йти до балки — це було надто складно. Він мовчки дивився в вічі агрономові.
— Що ти тут робиш? — лагідно промовив Володимир Семенович.
— Думаю, — відповів Панько.
— Про що ж ти думаєш? — усміхнувся Володимир Семенович.
— Про роботу, — Панько зітхнув.
— Ну, і що ж ти надумав?
Панько сказав про те, як він запропонує розставити піонерів.
— Добре, це дуже добре, — похвалив його Володимир Семенович.
Раптом у Панька блиснула нова думка — виходити на роботу не о сьомій, а о четвертій ранку. Він уже був розкрив рот, щоб сказати про це секретарю парторганізації, але втримався. Адже спочатку треба поговорити про це з піонерами. Може, вони ще й не згодяться…
Володимир Семенович розпитав про вчорашню роботу, потім оглянув з Паньком криниці, покуштував, яка в них вода і, пообіцявши приїхати пізніше, вирушив на поля.
Сонце вже зійшло. Панько повернувся на греблю і сів, підставивши обличчя під гарячі промені сонця. Кілька хвилин він сидів нерухомо, відчуваючи невимовну насолоду від тепла.
— А Панько вже тут! — несподівано пролунав ззаду голос Аргуні.
Він озирнувся. Аргунь усміхалася, і її кирпочка, здавалось, теж усміхалась. Разом з нею підходили до греблі Гриць, Петро, майстер, Степан Юрійович, Аркадій Іванович, керівники загонів, комсомольці.
Рання пташка, — задоволено промовив Степан Юрійович на Панькове привітання. — Молодчина!
— Панас Чоломбитько, — сказав Аркадій Іванович, — прийшов перший на роботу і за це дістав високу нагороду: він зустрів сонце! А що є кращого, як та хвилина, коли сходить сонце? Правда, товаришу Чоломбитько?
— Правда, — засоромився «товариш» Чоломбитько.
Степан Юрійович запропонував виділяти щодня в кожному загоні чергову ланку, бо на будівництві трапляється багато непередбаченої роботи: треба піти до кузні, щось принести для вузькоколійки, допомогти куховарці, яку з сьогоднішнього дня надсилатиме сюди правління колгоспу, наносити води з криниці, щоб копачі не бігали щоразу за двісті-триста метрів напитися, записати, що робив той чи інший загін.
Всі присутні погодились з Степаном Юрійовичем і призначили на сьогодні чергувати першу ланку першого загону. Потім було оголошено завдання третьому і четвертому загонам: укласти дев’яносто вагонеток грунту.
— Вчора за півдня комсомольці дали п’ятдесят чотири вагонетки, але сьогодні працюють піонери, і завдання зменшується, — пояснив старший піонервожатий.
Панько спочатку не збирався говорити про те, як він хоче розставити копачів, але передумав. Адже, коли і інші загони більше привезуть грунту, то швидше закінчена буде і вся гребля.
— Ми як постараємось, то вивеземо і по п’ятдесят чотири вагонетки, — сказав він. — Ми…
— Як постараєтесь, тоді й хвалитимитесь, — глузливо промовив Гриць і глянув на Панька зверху вниз.
Панько почервонів і замовк.
— Кажи, Чоломбитько, кажи, як ти думаєш перевиконати завдання, — підтримав його Степан Юрійович.
— Ми поставимо накидати грунт у вагонетки найдужчих хлопців з наших загонів, а дівчата та хто слабіший трамбуватимуть землю, — сказав Панько і зиркнув на «задаваку».
— Голова! — схвально промовив Аркадій Іванович. — От що значить зустрінути сонце на роботі!
— Голова! — в тон йому промовив, усміхнувшись, майстер вузькоколійки.
Коли скінчилася нарада, Панько сказав Аргуні:
— Знаєш, що я надумав? Давай завтра вийдемо нашим загоном о четвертій ранку. Скільки тоді зробить наш загін!
Але Аргунь не погодилась. О четвертій — дуже рано. А що, коли частина піонерів не вийде? Це ж може зірвати роботу всього загону? Правда?
— А ми скажемо: завтра наш загін збирається на ставку зустрічати сонце! Розумієш, зустрічати сонце! Хто ж відмовиться?
Дівчинка мрійно кивнула та все ж не погодилась:
— Треба поговорити на раді загону. Як ти думаєш?
Раніше Аргунь ніколи не питалася, що думає Панько. Вона просто наказувала йому. Він наморщив лоба, надув губи, щоб зробити вигляд, ніби він думає, і сказав поважно:
— Так-то так. Треба порадитись…
Та через мить від його поважності не лишилося й сліду. Він побачив, що комсомольці везуть дерево, і кинувся був до підвід, але враз круто повернув назад і сховався в натовпі. Попереду возів з лісом їхав на лінійці Корній Корнійович. Після того як Панько необережно передав слова колгоспника з «Зорі» про те, що Корній Корнійович «ляпає вухами», хлопець боявся показуватися голові колгоспу на очі…
Поки комсомольці вивантажували дошки, обаполи, кругляк, Корній Корнійович заклопотано оглянув середину греблі, де Аркадій Іванович з Грицем щось виміряли і забивали нові кілочки, а четверо комсомольців з лопатами в руках стояли, чекаючи, коли будуть закінчені виміри. Незабаром вони почали розкопувати грунт, що вчора з таким трудом і так старанно утрамбовували піонери. Панько витріщив очі.
— Що ви робите?! Навіщо? — крикнув у розпачі голова ради, загону номер п’ять. — Степане Юрійовичу! Вони греблю розкопують!
— Не турбуйся, — заспокоїв піонера вожатий. — Грунт розривають для труби. З ставка ж інколи доведеться спускат и воду, от для цього і зробимо трубу, або як її називають «монаха». Хіба забув, як було в проекті? І рибу легше буде ловити Восени спустимо воду з ставка і виловимо коропів. А інакше як же ти виловиш рибу? Ставок же буде великий!
Тимчасом прийшла ще одна підвода і привезла палатку, її швидко нап’яли комсомольці і на вході прибили дощечку з написом:
ШТАБ БУДІВНИЦТВА ШКІЛЬНОГО СТАВКА
Почали підходити піонери, і балка наповнювалась галасом, сміхом. Рівно о сьомій, коли всі вже зібралися, дружина вишикувалась. Голови рад загонів здавали рапорти, і Панько радів, піонери всі, як один, з’явилися на роботу.
Кожен загін покрокував на своє місце до греблі. Задзвеніли лопати, з гуркотом падала земля у вагонетки, дзвеніли сокири, шкварчали пилки, і, покриваючи шум будівництва, лунав дзвінкий сміх і галас піонерів, що розсипалися по всій греблі.
— Оце справді робота дзвенить, — усміхнувся агроном до голови колгоспу.
— А дерево ж яке! — думаючи про своє, відповів Корній Корнійович. — Для корівника держав! Ех, ну, нехай! — і махнувши рукою, пішов до своєї лінійки.
Панько, який працював, ховаючись від погляду голови колгоспу, тільки тепер, коли Корній Корнійович поїхав, полегшено зітхнув і відчув справжню насолоду від роботи. Він розправився на весь свій зріст і кидав, кидав землю.
Піонери працювали з захопленням, і хоч після перерви на сніданок ентузіазм трохи був спав, але бажання не відстати від комсомольців надавало наснаги. По обіді працювати здалося спочатку ще важче, та потім, коли хлопці розім’ялись, справа пішла краще. Правда, десь зник Микола Кваша, мабуть, знову пішов «шукати воду», але навіть це не зіпсувало Панькові настрою. Надто багато було радості, коли по закінченні робочого дня виявилося, що обидва загони — і номер три і номер чотири — виконали денне завдання і не відстали від комсомольців.
ПАНЬКО-ВИНАХІДНИК
Минув тиждень в напруженій праці. Випало, нарешті, чергування на будівництві Паньковій ланці. До обіду ланка зробила сонячний годинник і поставила цифри до XII. Панько збирався докінчити циферблат після обіду, коли його викликав до штабу Степан Юрійович.
— Ага, Чоломбитько, — сказав старший піонервожатий, коли Панько ввійшов до палатки, — Я довіряю тобі налагодити облік роботи в загоні.