Дев'ятий Дім

Це могло стосуватися сотні різних речей. «Не знаю, чи слушна ця думка. Не знаю, чи можна тобі довіряти. Не знаю, як закінчити дисертацію. Не знаю, чи не ти вкрала в мене нашого золотого, приреченого на славу, досконалого хлопчика».

– Як ми збираємося потрапити всередину? – поцікавилася Доус.

– Я про це попіклуюся.

– А потім що?

Алекс простягнула їй папірець із виписками з бібліотеки.

– Усе це в нас є, чи не так?

Доус пробіглася очима по сторінці. Не приховуючи подиву, вона сказала:

– Непогано.

«Не дякуй. Просто працюй».

Доус покусала нижню губу. Її вуста були такими самими блідими, як і решта обличчя. Можливо, дисертація висмоктала з неї всі соки.

– Ми не можемо натомість викликати машину?

– Можливо, нам доведеться поспіхом звідти забиратися.

Памела зітхнула й потягнулася за паркою.

– Я поведу. 

8

Зима

Доус припаркувала Дарлінґтонову машину за кілька метрів у тому самому кварталі. Це був старий «мерседес» винного кольору, можливо, ще з вісімдесятих – Алекс ніколи не запитувала. Сидіння були затягнуті шкірою карамельного кольору, трохи потертою і з дещо поношеними швами. Дарлінґтон завжди стежив за чистотою автівки, а нині вона була просто в бездоганному стані. Можна не сумніватися, Доус доклала руку.

Наче запитуючи дозволу, Памела трохи вичекала, перш ніж повернути ключ у запалюванні. Машина з гуркотом ожила, і вони рушили з кампусу до шосе. Їхали мовчки. Кабінет головного судмедексперта – КГС – насправді був розташований у Фармінґтоні, майже за шістдесят п’ять кілометрів від Нью-Гейвена. «Морг, – думала Алекс, – я їду до моргу. Мерседесом». Вона подумала, чи не ввімкнути радіо – старий приймач із червоною рисочкою, що ковзала між станціями, наче палець у пошуках потрібного місця на сторінці. Потім уявила Дарлінґтонів голос у колонках: «Забирайся з моєї машини, Стерн», – і вирішила, що тиша її влаштовує.

Щоб знайти дорогу до КГС, їм знадобилася майже година. Алекс достеменно не знала, що саме сподівалася побачити, але, опинившись на місці, зраділа яскравому освітленню, великому паркувальному майданчику й відчуттю, що тут розташований офісний центр.

– Що тепер? – поцікавилася Доус.

Алекс дістала з наплічника заздалегідь приготовані поліетиленовий мішечок і пласку бляшанку й запхала їх до кишень джинсів.

Вона відчинила двері, зняла пальто й шарф та кинула їх на пасажирське сидіння.

– Що ти робиш? – здивувалася Доус.

– Не хочу скидатися на студентку. Дай мені світшот.

Пальто Алекс було з тонкої вовни з поліестровою підкладкою, але аж кричало: «Коледж». Саме тому вона його купила.

Доус, схоже, хотіла заперечити, але розстібнула парку, стягнула світшот і кинула його Алекс, тремтячи у футболці.

– Не впевнена, що це хороша ідея.

– Звичайно, ні. Ходімо.

Крізь скляні двері Алекс бачила, що в приймальні чекає кілька людей, що намагаються залагодити справи до закриття. У глибині кімнати за стійкою сиділа жінка. У неї було пишне русяве волосся, що під світлом ламп вилискувало червоним.

Алекс швиденько наклацала повідомлення Тернерові: «Треба поговорити». Потім сказала Доус:

– Зачекай п’ять хвилин, тоді зайдеш, сядеш і вдаватимеш, наче на когось чекаєш. Якщо та жінка вийде з-за столу, мерщій напиши мені, гаразд?

– Що ти збираєшся робити?

– Поговорю з нею.

Алекс шкодувала, що змарнувала на коронера монетку примусу. Тепер залишилася тільки одна, і вона не могла дозволити собі скористатися нею, щоб проминути реєстраторку, а надто якщо її план спрацює так, як вона сподівалася. Дівчина заклала волосся за вуха й увірвалася до приймальні, потираючи руки. Над стійкою висів плакат із закликом до СПІВЧУТТЯ ТА ПОВАГИ. На маленькій табличці було написано: «Мене звуть Мойра Адамс, і я залюбки вам допоможу». Залюбки, а не радо. У будинку, де напхом напхано небіжчиків, нікому не слід було радіти.

Мойра підвела на неї погляд і всміхнулася. Навколо очей у неї було кілька зморщок, які свідчили про непросте життя, а на шиї – хрестик.

– Привіт, – звернулася до жінки Алекс. Театрально глибоко вдихнула та здригнулася. – Ем, детектив сказав, я можу прийти сюди, щоб побачити свою кузину.

– Гаразд, люба. Звісно. Як звуть твою кузину?

– Тара Енн Гатчинс.

Друге ім’я досить легко вдалося дізнатися в інтернеті.

На жінчиному обличчі з’явився занепокоєний вираз. Тару Гатчинс показували в новинах. Вона була жертва вбивства, а такі речі приваблюють божевільних.

– Мене сюди відправив детектив Тернер.

Мойрине обличчя залишалося настороженим. Він був головний детективу цій справі, і його ім’я, ймовірно, згадували ЗМІ.

– Можеш посидіти, поки я з ним зв’яжуся, – запропонувала жінка. Алекс витягнула телефон.

– У мене є його номер.

Вона швиденько надіслала наступне повідомлення: «НЕГАЙНО відповідай, Тернере». Потім відкрила вкладку з дзвінками й увімкнула гучний зв’язок.

– Ось, – сказала, простягаючи телефон.

Мойра пробурмотіла:

– Я не можу...

Але слабкий звук телефонного дзвінка й очікувальний вираз обличчя Алекс дали результат. Жінка стиснула губи та взяла в дівчини мобільник.

У відповідь увімкнулася голосова пошта, як Алекс і сподівалася. Детектив Авель Тернер відповість, коли, в біса, вважатиме за потрібне, а не коли якась студентка-пісюха скаже йому це зробити, і точно не тоді, коли вона цього вимагатиме.

Дівчина сподівалася, що Мойра покладе слухавку, але жінка натомість відкашлялася та сказала:

– Детективе Тернер, це Мойра Адамс, відділ зв’язків із громадськістю КГС. Якщо можете, зателефонуйте нам...

Вона назвала номер. Алекс залишалося сподіватися, що Тернер у найближчому майбутньому не перевірятиме голосові повідомлення з її номера. А може, він виявиться таким дріб’язковим, що взагалі їх видалить.

– Знаєте, Тара була хороша дівчина, – сказала Алекс, коли Мойра повернула телефон. – Вона не заслуговувала на таке.

Мойра співчутливо зітхнула.

– Мені дуже прикро, що ви її втратили.

Наче сценарій читала.

– Знаєте, мені просто потрібно помолитися біля неї та попрощатися.

Пальці Мойри торкнулися хрестика.

– Звичайно.

– У неї було чимало проблем, та в кого їх нема? Ми щотижня водили її до церкви. Можна закластися, що тому її хлопцеві це не подобалося. – Почувши це, Мойра згідно пхикнула. – Як думаєте, детектив Тернер скоро зателефонує?

– Щойно матиме змогу. Мабуть, він зайнятий.

– Але ви за годину зачиняєтесь, правильно?

– Для відвідувачів – так. Але ти можеш повернутися в поне...

– Але я не можу. – Алекс ковзнула поглядом по світлинах, приклеєних під краєм стійки, і помітила жінку в костюмі Вінні-Пуха. – Я навчаюся в медучилищі.

– Альберта Великого?

– Ага!

– Моя племінниця теж там навчається. Елісон Адамс?

– Така гарненька руденька дівчина?

– Це вона, – всміхнулася Мойра.

– Я не можу пропускати заняття. Вони такі складні. Здається, я ніколи раніше так не стомлювалася.

– Я знаю, – співчутливо озвалася Мойра. – Вони так виснажують Еллі.

– Мені просто... мені просто потрібно буде сказати мамі, що я попрощалася з нею. Тарині батьки були... Вони не були близькі. – Алекс старанно вигадувала, але підозрювала, що Мойра Адамс має власну думку про дівчат на кшталт Тари Гатчинс. – Якби я тільки могла побачити її обличчя й попрощатися.

Мойра повагалася, потім подалася вперед і стиснула дівочу руку.

– Можливо, я знайду когось, хто відведе тебе вниз подивитися на неї. Тільки приготуй документ і... тобі може бути важко, але молитва допомагає.

– Завжди допомагає, – палко запевнила Алекс.

Мойра натиснула кнопку, і за кілька хвилин з’явився виснажений коронер у синій формі й помахав дівчині від дверей. За подвійними дверима було холодно, підлога була викладена хвилястим сірим кахлем, а стіни пофарбовані в колір топленого молока.