He відпускай мене

У Кінґсфілді не особливо є де погуляти. Площа — це очевидне місце для зібрань, а невеликі клапті позаду будівель більше скидаються на пустище. Найбільша ділянка, яку донори називають «полем» — чотирикутник, зарослий бур’янами і чортополохом, оточений парканом-сіткою. Цю територію давно вже хотіли перетворити на нормальний газон для донорів, але навіть дотепер цього так і не зробили. І навіть якби зробили, там не було б надто спокійно — неподалік проходить траса. А все ж таки, коли донорам неспокійно і їм хочеться піти пройтися, вони зазвичай ідуть саме туди, продираються крізь кропиву й ожину. Того конкретного ранку, про який я розповідаю, лежав туман, і я знала, що поле вологе, але Томмі наполягав на прогулянці. Не дивно, що ми виявились там одні — але це, мабуть, Томмі відповідало. Після кількахвилинного проламування крізь хащі він зупинився біля огорожі і втупився у непроглядний туман з протилежного боку. Тоді сказав:

— Кет, я не хочу, щоб ти зрозуміла це неправильно. Але я добре це обдумав. Кет, думаю, мені потрібен інший опікун.

Протягом кількох секунд після того, як він це сказав, я усвідомила, що анітрохи не здивована; що з нез’ясовних причин я навіть цього чекала. Але все одно розізлилась і нічого не відповіла.

— Це не тільки тому, що надходить четверта виїмка, — продовжив він. — Не тільки в цьому річ. Це також через події минулого тижня. Коли в мене загострились проблеми з нирками. Таке траплятиметься дедалі частіше.

— Ось чому я тебе знайшла, — сказала я. — Саме тому я приїхала сюди на допомогу. Через те, що тепер починається. І саме цього хотіла Рут.

— Рут хотіла для нас іншого, — сказав Томмі. — Вона не обов’язково прагнула, щоб ти до останньої миті була моєю опікункою.

— Томмі, — сказала я, вже добряче, мабуть, розлютившись, хоча й говорила тихо і контролювала свій голос, — я тут для того, щоб тобі допомагати. Ось чому я сюди приїхала і знову тебе знайшла.

— Рут хотіла для нас іншого, — повторив Томмі. — А це все — не те. Кет, я не хочу бути таким перед тобою.

Томмі втупився в землю, притиснувши долоню до сітки огорожі, і здавалось, наче він пильно прислухається до звуку дорожнього руху десь за туманом. І тоді він це промовив, злегка хитаючи головою:

— Рут би зрозуміла. Вона була донором, вона б мене зрозуміла. Я не кажу, що вона обов’язково й сама такого б прагнула. Якби могла, то, може, й захотіла б, щоб ти була її опікункою аж до самого кінця. Але вона зрозуміла б мене і моє бажання зробити це інакше. Кет, ти дечого просто не розумієш. Ти не розумієш цього, бо ти не донор.

Коли він сказав це, я розвернулась і пішла геть. Я вже згадувала, що була практично готова до цього випаду — мовляв, він більше не хоче, щоб я була його опікункою. Але що по-справжньому мене поранило, крім усього іншого (як той випадок, коли він не підійшов до мене відразу на Площі) — це те, як він знову відокремив мене не тільки від усіх донорів, але й від себе і від Рут.

Але це так і не переросло у велику сварку. Коли я пішла геть, то не могла вдіяти нічого іншого, як просто піднятися до його кімнати, куди він сам повернувся вже за кілька хвилин після мене. На той час ми обоє вже охолонули і змогли краще про все поговорити. Ми поводились дещо натягнуто, але все ж помирилися, і навіть торкнулись деяких практичних моментів щодо зміни опікунів. А тоді, коли ми сиділи поруч при тьмяному світлі на краю його ліжка, він сказав:

— Я більше не хочу, щоб ми сварились, Кет. Але я дуже давно хотів тебе запитати. Тебе не втомлює бути опікункою? Ми всі стали донорами так давно. А ти стільки років продовжуєш цим займатись. Тобі не хочеться іноді, Кет, щоб вони поквапились і надіслали тобі розпорядження?

Я стенула плечима.

— Я не проти. Хороші опікуни потрібні. А я хороша опікунка.

— Але хіба ж це аж так важливо? Добре, мати хорошого опікуна — приємно. Але хіба це насправді аж так важливо? Так чи інакші всі донори відбуватимуть виїмки, а потім вичерпаються.

— Звичайно, це важливо. Хороший опікун має великий вплив на те, яким є життя донора.

— Але ж усі ці твої метання. Твоє виснаження і самотність. Я спостерігав за тобою. Це тебе вичерпує. Кет, ти ж повинна іноді хотіти, щоб вони сказали тобі зупинитись. Не знаю, як ти з ними не переговориш і не запитаєш — чому так довго?

Я мовчала, а він продовжив:

— Я просто міркую, це все. Не сварімося більше.

Я схилила голову йому на плече і мовила:

— Ага, що ж. Може, це ще не так і довго потриває. Але тепер я повинна продовжувати. Навіть якщо тобі не хочеться, щоб я була поруч, мене потребують інші.

— Мабуть, ти права, Кет. Ти справді хороша опікунка. Така опікунка була б ідеальною для мене, якби це не була ти.

Він засміявся і обвив мене рукою, хоч ми сиділи поруч. Тоді знову заговорив:

— Я постійно думаю про річку з дуже швидкою течією. І про двох людей у воді, які намагаються триматись одне за одного, триматися з усіх сил, але врешті вони виснажуються. Течія надто сильна. Вони мусять одне одного відпустити, роз’єднатися. Так я думаю про нас. Як шкода, Кет, адже ми любили одне одного все життя. Але ж ми не можемо назавжди залишитися разом.

Коли він усе це сказав, я пригадала, як трималась за нього тієї ночі на полі на зворотному шляху з Літлгемптона, коли дув пронизливий вітер. Не знаю, чи він також про це думав, чи продовжував уявляти свої ріки і швидкі течії. Але ми довго сиділи так поруч на ліжку, замислившись. Врешті я йому сказала:

— Вибач, що я на тебе зірвалась. Я з ними поговорю. Постараюсь, щоб тобі дістався хтось хороший.

— Як шкода, Кет, — знову повторив він. І того ранку ми більше, здається, про це не розмовляли.

Пам’ятаю, протягом кількох наступних тижнів — останніх кількох тижнів перед тим, як з’явився новий опікун — панував несподіваний спокій. Можливо, ми з Томмі докладали особливих зусиль, щоб усе було добре, і час минав мало не безтурботно. Можна подумати, що нас огорнуло відчуття нереалістичності, але насправді в той час нічого дивного не відчувалося. Я була зайнята кількома іншими донорами в Північному Вельсі і через це не могла бувати в Кінґсфілді так часто, як мені б хотілося, але все ж приїздила тричі або чотири рази на тиждень. Ставало дедалі холодніше, але погода залишалась сухою і часто сонячною, тож ми проводили час у його кімнаті, іноді займались сексом, та частіше просто розмовляли або Томмі слухав, як я читаю. Раз чи двічі Томмі навіть приніс свій блокнот і калякав щось, шукаючи нових ідей для тварин, поки я читала йому з ліжка.

Одного дня я приїхала, і то виявився наш останній раз. Я прибула після першого свіжого грудневого дня. Піднялася до його кімнати, вже очікуючи зміни — не знаю, якої саме. Може, думала, що він якось прикрасив кімнату чи щось таке. Але, звісно, все виявилось таким, як раніше, і я зітхнула з полегшенням. Томмі теж не змінився, але коли ми почали розмовляти, стало складно вдавати, начебто це просто звичайний мій візит. До того ж ми так багато розмовляли впродовж минулих тижнів, що не мали більше якихось особливих тем, які вкрай слід було обговорити. До того ж ми не надто хотіли торкатися нових тем, оскільки обов’язково пошкодували б, що нам не вдалось би як слід їх завершити. Ось чому того дня в наших розмовах панувала пустка.

Лише раз, безцільно поблукавши його кімнатою, я запитала:

— Томмі, ти радий, що Рут вичерпалась, перш ніж довідалася про все, що ми з тобою врешті почали робити?

Він лежав на ліжку і, перш ніж відповісти, довго дивився в стелю.

— Цікаво, кілька днів тому я думав про те саме. Коли йдеться про такі речі, слід пам’ятати, що Рут від нас відрізнялась. Ми з тобою від самого початку, навіть коли ще були зовсім малі, завжди намагались усе вивідати. Пам’ятаєш наші таємні розмови, Кет? Але Рут таке не цікавило. Вона завжди хотіла просто вірити. Такою була Рут. Тому — так, я думаю, все сталося якнайкраще.