Страница 6 из 62
Розділ третій
Ставок був розташований на південь від будівлі. Щоб до нього дістатись, доводилося виходити через чорний вхід, спускатися вузькою звивистою стежкою, пробиваючись крізь зарослі папороті, яка і далі загороджувала шлях, навіть на початку осені. Або, якщо поблизу не було вихователів, шлях скорочувався через грядку з ревенем. Біля ставка тебе зустрічав спокій: качки, очерет, рдесник. Однак це місце не надто пасувало для делікатної розмови — воно й близько не могло дорівнятись до черги на ланч. По-перше, тебе добре бачили з будинку. До того ж складно було передбачити, як поширюється над водою звук. Якщо хтось хотів підслухати, він міг підійти до зовнішньої стежки і сховатися в кущах із протилежного берега. Але оскільки саме я смикнула його в черзі на ланч, то гадала, що повинна тепер використати цю можливість осмислено. Вже панував жовтень, але того дня було сонячно, і я вирішила зробити вигляд, наче просто безцільно собі блукала і випадково наштовхнулась на Томмі.
Може, намагаючись зберегти це враження — хоча уявлення не мала, чи хтось справді за нами спостерігає, — я так і не сіла, коли нарешті знайшла його на великому пласкому камені недалеко від води. Була п’ятниця або вихідний, тому що я пам’ятаю, що на собі ми мали власний одяг. Точно не пам’ятаю, в чому був Томмі — можливо, в одній зі своїх подертих футболок, які носив навіть у прохолодну погоду, — але я точно одягнула темно-бордовий спортивний костюм, светр якого застібався на блискавку знизу вгору. Я знайшла його на Розпродажу на першому році старшої школи. Я обійшла Томмі навколо і стала спиною до води, обличчям до будинку, щоб бачити, якщо люди почнуть збиратися біля вікон. Тоді ми кілька хвилин просто базікали, наче в черзі на ланч нічого не трапилось. Не знаю точно, чи робила я це з огляду на Томмі, чи на ймовірних глядачів, але старалась вдавати, наче я от-от продовжу свою прогулянку. Якоїсь миті я ворухнулась і зауважила на обличчі Томмі тінь паніки, і тут же мені стало прикро, що я його дражню, хоч і не мала цього на думці. Отож начебто щойно пригадавши, я сказала:
— До речі, про що це ти мені розповідав сьогодні? Що тобі сказала міс Люсі?
— О… — Томмі окинув поглядом ставок, вдаючи, що й сам забув про цю розмову. — Ти про це… про міс Люсі.
Міс Люсі була найспортивнішою серед усіх вихователів у Гейлшемі, хоча з її зовнішнього вигляду цього ніхто б не сказав. Вона мала приземкувату фігуру і була схожа на бульдога, а коли її дивне чорне волосся довшало, то росло догори, і тому ніколи не прикривало вух і короткої товстої шиї. Але вона була по-справжньому сильна і вправна, і навіть коли ми стали старшими, більшість із нас — навіть хлопці — не могли подолати її під час перегонів. Вона просто дивовижно грала в хокей і навіть могла сама протистояти старшокласникам на футбольному полі. Пам’ятаю, одного разу я спостерігала, як Джеймс Б. спробував дати їй підніжку, коли вона вела повз нього м’яч, але натомість сам відлетів убік. Коли ми вчились у молодших класах, нікому й на думку не спало б звернутися до неї за потішанням, як зазвичай звертались до міс Джеральдін. Вона взагалі не надто часто з нами розмовляла, коли ми були молодші. Її бадьорий стиль ми почали цінувати щойно в старших класах.
— Ти дещо розповідав, — нагадала я Томмі. — Про міс Люсі, яка сказала тобі, що не бути творчим — нормально.
— Вона справді таке казала. Сказала, щоб я не хвилювався. Не зважав на те, що кажуть інші. Це сталося кілька місяців тому. Може, ще трохи раніше.
Я бачила, що кілька дітей із молодших класів зупинились біля одного з вікон на верхньому поверсі і спостерігали за нами. Але я вже присіла навпроти Томмі і нічого більше не вдавала.
— Але це дуже нетипово для неї, Томмі. Ти впевнений, що правильно все зрозумів?
— Звичайно, я зрозумів правильно, — він раптово понизив голос. — Вона це промовила не один раз. Ми були у неї в кімнаті, і вона цілу промову на цю тему виголосила.
За словами Томмі, коли вона вперше попросила його прийти до неї в кабінет після Оцінювання уроків мистецтва, він сподівався ще однієї лекції на тему того, що йому треба дужче старатись — йому доводилось не раз чути таке від багатьох вихователів, зокрема й від самої міс Емілі. Але вже коли вони йшли від основної будівлі у напрямку Оранжереї — де були розташовані помешкання вихователів, — Томмі почав підозрювати, що цього разу буде інакше. Далі, як він опинився у м’якому кріслі міс Люсі — сама вона залишилась стояти біля вікна, — вона попросила його про все розповісти, про те, як він сприймає свою ситуацію, усе, що з ним відбувається. Тож Томмі почав переповідати. Але перш ніж він зумів дійти до середини своїх поневірянь, вона раптом перебила його і заговорила сама. Вона сказала, що знає багатьох учнів, які тривалий час переживали труднощі з творчістю: малюванням, живописом, поезією, довгими роками ніщо з переліченого їм не вдавалось. А тоді одного дня щось змінювалось і вони розквітали. Цілком імовірно, що й Томмі був одним із них.
Томмі доводилось і раніше чути такі заспокоювання, але було щось таке у манері міс Люсі, що змушувало його до неї прислухатись.
— Я відчував, — пояснив він мені, — що вона до чогось провадить. До чогось іншого.
І справді, невдовзі вона сказала таке, що Томмі непросто було осягнути. Але вона повторювала доти, доки він нарешті не почав розуміти. Якщо Томмі щиро старався, казала вона, але йому все одно не вдавалось бути творчим, тоді все гаразд, не слід було хвилюватись. І з боку геть усіх — і учнів, і вихователів — було неправильно за це його карати або тиснути на нього в будь-який спосіб. Бо то не його провина. І коли Томмі запротестував — мовляв, міс Люсі каже чудові речі, але всі інші думають, що винен він сам, — вона зітхнула і поглянула у вікно. А тоді мовила:
— Можливо, це не надто тобі допоможе. Але ти просто запам’ятай. Тут, у Гейлшемі, є щонайменше одна особа, яка вважає інакше. Щонайменше одна особа, яка вважає тебе дуже хорошим студентом, не гіршим від усіх інших, незважаючи на те, наскільки ти творчий.
— Вона ж із тобою не жартувала? — запитала я Томмі. — Це не був такий хитромудрий спосіб тебе вичитати?
— Однозначно ні. У кожному разі…
Вперше за весь час Томмі непокоївся через імовірність бути підслуханим — обернувшись через плече, він поглянув на головний корпус. Учні молодших класів, які дивились у вікно, перестали нами цікавитись і зникли. Кілька дівчат із нашого року прямували до павільйону, але вони були від нас ще досить далеко. Томмі обернувся до мене і майже пошепки сказав:
— Так чи інакше, кажучи це все, вона тремтіла.
— Що ти маєш на увазі — тремтіла?
— Тремтіла. Від гніву. Я бачив. Вона була розлючена. Розлючена глибоко всередині.
— На кого?
— Я не знаю. Точно не на мене, це найважливіше! — він засміявся, а тоді знову посерйознішав. — Не знаю, на кого вона злилась. Але вона неабияк гнівалась.
Я знову підвелася, бо в мене розболілись литки.
— Як це дивно, Томмі.
— Цікаво, що ця розмова з нею допомогла. Дуже допомогла. Ти казала сьогодні про те, що в мене тепер все добре складається. Це завдяки тій розмові. Тому що потім, коли я думав над її словами, я усвідомив, що вона права, що це не моя провина. Звісно, я не докладав усіх зусиль. Але, по суті, то не була моя провина. Ось у чому різниця. І коли я почувалася невпевнено, я шукав поглядом її десь неподалік, а коли був на її уроці, вона не згадувала й слова з нашої бесіди — мені вистачало просто на неї дивитися, і вона іноді також звертала на мене увагу і легенько кивала. І це було все, що мені потрібно. Ти запитувала, чи щось трапилось. Оце й усе, що трапилось. Але, Кет, послухай — нікому про це ні слова, добре?
Я кивнула, але запитала:
— Це вона взяла з тебе обіцянку?
— Ні-ні, вона ні про що мене не просила. Але ти не кажи нікому жодного слова. Ти повинна по-справжньому пообіцяти.