He відпускай мене

— І навіть якщо це таки правда, — сказала я, — ми знаємо, що ви, мабуть, від усього цього втомились: від пар, які до вас приходять, і стверджують, наче вони закохані. Ми з Томмі ніколи б не наважились вас потурбувати, якби не мали певності.

— Певності? — нарешті заговорила вона, і ми обоє відсахнулись, здивовані. — Кажете, що ви впевнені? Впевнені у своїй любові? Звідки ви знаєте? Думаєте, любов така проста? Отож ви закохані. Глибоко закохані. Ви це хотіли мені сказати?

Її голос звучав майже саркастично, але тоді — поки вона дивилась то на мене, то на Томмі — я шоковано зауважила в її очах сльози.

— Ви в це вірите? Що ви глибоко закохані? І тому ви прийшли до мене, щоб просити про… відтермінування? Чому? Чому ви до мене прийшли?

Якби вона запитувала це з певною інтонацією — наче вся наша ідея була повним божевіллям, — не сумніваюсь, що я впала б у відчай. Але вона говорила не зовсім так. Вона запитувала це майже так, ніби задавала тестове запитання, на яке знала відповідь; наче вже не раз влаштовувала схоже опитування іншим парам. Ось чому я не втрачала надії. Але Томмі, здається, почав тривожитись, оскільки раптово вибухнув:

— Ми прийшли побачити вас з приводу вашої галереї. Здається, ми знаємо, навіщо вона потрібна.

— Моя галерея? — вона схилилась назад, у віконну нішу, і штори загойдались позаду неї. Мадам повільно видихнула.

— Моя галерея. Ви, мабуть, маєте на увазі мою колекцію. Всі картини, вірші, всі ваші роботи, які я збирала роками. Це була тяжка праця, але я в неї вірила, ми всі тоді в неї вірили. Тож вам здається, ніби ви знаєте, навіщо вона, чому саме ми цим займались. Що ж, мені буде дуже цікаво це почути. Тому що, мушу сказати: я сама постійно задаю собі це запитання.

Вона раптом перевела погляд із Томмі на мене.

— Я надто далеко зайшла? — запитала вона.

Я не знала, що відповісти, тому просто сказала:

— Ні, ні.

— Я надто далеко зайшла, — сказала вона. — Перепрошую. Я завжди надто далеко заходжу, коли про це говорю. Забудьте про те, що я сказала щойно. Молодий чоловіче, ви збирались розповісти мені про мою галерею. Прошу — дозвольте це почути.

— Вона допомагає вам визначити, — сказав Томмі. — Дає на що спиратись. Інакше звідки б ви знали, чи правду кажуть ті учні, які приходять і стверджують, що вони закохані?

Погляд Мадам знову змістився на мене, але мені здавалось, вона роздивляється щось на моїй руці. Я навіть опустила голову, щоб поглянути, чи у мене на рукаві немає пташиного посліду. Тоді я почула її голос:

— І це причина, з якої я зібрала ваші роботи, як ви вважаєте. Моя галерея — так ви її завжди називали. Коли я вперше почула це, то розсміялась. Але з часом і сама почала так про неї думати. Моя галерея. А тепер поясність мені, молодий чоловіче. Чому моя галерея мала б допомогти у визначенні того, чи справді ви закохані?

— Тому що вона допомагає побачити, які ми насправді, — сказав Томмі. — Тому що…

— Тому що, звісно, — раптово обірвала його Мадам, — творчість повинна проявити вашу внутрішню суть! Ось у чому річ, чи не так? Тому що творчість покаже ваші душі!

Вона несподівано повернулась до мене знову і запитала:

— Я зайшла занадто далеко?

Вона вже казала таке, і мені знову здалося, що вона дивиться на точку на моєму рукаві. Але цього разу дрібна підозра, що виникла, коли Мадам першого разу запитала «Я зайшла занадто далеко?», почала рости. Я пильно придивилась до неї, але вона ніби відчула мою прискіпливість і знову повернулась до Томмі.

— Добре, — сказала вона. — Продовжмо. Що ви мені казали?

— Проблема в тому, — сказав Томмі, — що в ті часи я почувався розгубленим.

— Ви щось казали про власну творчість. Що мистецтво оголює душу митця.

— Ну, я намагаюсь сказати, — наполягав Томмі, — що в ті часи я почувався таким розгубленим, що не здатен був на творчість. Я не міг нічого робити. Знаю, що повинен був, але почувався розгубленим. Тому у вашій Галереї немає моїх творів. Я знаю, що це моя провина, і знаю, що вже, мабуть, надто пізно, але я приніс із собою дещо, — він підняв сумку і почав її розстібати. — Деякі з цих робіт були створені недавно, інші — досить давно. А твори Кет у вас повинні бути. Її твори часто забирали до Галереї. Правда, Кет?

Якусь мить вони обоє дивились на мене. Тоді Мадам майже нечутно сказала:

— Бідні створіння. Що ми з вами зробили? Всіма нашими задумами й планами? — ці слова зависли в повітрі, а я знову помітила сльози в її очах. Вона обернулась до мене і запитала:

— Ми продовжимо цю розмову? Ви бажаєте продовжувати?

Коли вона це промовила, розмита підозра, що з’явилась у мене раніше, стала конкретнішою. «Я зайшла занадто далеко?» А тепер: «Ви бажаєте продовжувати?» Мене пронизав мороз, коли я усвідомила, що ці запитання вона задавала не мені і не Томмі, а комусь іншому — комусь, хто слухав позаду в темній частині кімнати.

Я поволі обернулась і почала вдивлятись у темряву. Мені не вдавалось нічого розгледіти, натомість я почула механічний звук з досить великої відстані — здавалось, будинок простягається набагато далі, ніж я уявляла. Потім я розгледіла якусь форму, що рухалася в нашому напрямку, і жіночий голос промовив:

— Так, Марі-Клод. Продовжмо.

Я все ще вдивлялась у темряву, коли почула, як Мадам чмихнула, пройшла повз нас і зникла в темряві. Долинули гучніші механічні брязкання, і Мадам знову з’явилась, везучи когось на інвалідному возику. Вони проминули нас, і якийсь час я не могла розгледіти особу у возику, оскільки Мадам її закривала собою. Але ось Мадам обернула возика, щоб ми могли побачити ту, що у ньому сиділа.

— Розмовляйте з ними. Це з вами вони прийшли говорити.

— Я теж так вважаю.

Особа в інвалідному возику мала хворобливий і покручений вигляд, і я змогла впізнати її майже винятково завдяки голосу.

— Міс Емілі, — неголосно промовив Томмі.

— Ви з ними розмовляйте, — сказала Мадам, наче вмивала від усього руки. Але так і залишилась стояти позаду возика, пропалюючи нас поглядом.

Розділ двадцять другий

— Марі-Клод має рацію, — сказала міс Емілі. — Розмовляти вам слід зі мною. Марі-Клод багато зробила для нашого проекту. І те, як усе завершилось, змусило її зневіритись. Щодо мене, хоч яким би глибоким було розчарування, я все ж не почуваюсь аж так погано. Думаю, те, чого ми досягнули, заслуговує певної поваги. Ось поглянути на вас. У вас все добре. Впевнена, що ви могли б розповісти мені чимало такого, чим я пишалась би. Як вас звати, нагадайте? Ні-ні, заждіть. Я пригадаю сама. Ти — хлопчик зі складним характером. Зі складним характером і великим серцем. Томмі. Я права? А ти, звісно, Кеті Г. Ти чудово проявляєш себе в ролі опікунки. Ми про тебе багато чули. Бачите, я все пам’ятаю. Я б навіть наважилась заявити, що пам’ятаю кожного.

— І яка їм від цього користь? — запитала Мадам, а тоді обійшла інвалідний візок, проминула нас і зникла в темряві. Там, як мені здалося, вона зайняла те місце, де недавно перебувала міс Емілі.

— Міс Емілі, — сказала я, — як приємно знову вас бачити.

— Дуже мило з твого боку так казати. Я впізнала тебе, але ти мене могла не впізнати. Насправді, Кеті Г., якось недавно я проходила повз тебе, коли ти сиділа там на лавці, і ти мене не впізнала. Ти поглянула на Джорджа, великого нігерійця, який мене віз. О так, ти на нього уважно поглянула, а він поглянув на тебе. Я і слова не промовила, і ти навіть не здогадалась, що то була я. Але сьогодні, у теперішньому контексті, ми одне одного впізнаємо. Ви, здається, шоковані моїм станом. Я останнім часом не в найкращому стані, але сподіваюсь, ця штукенція — не назавжди. На жаль, мої дорогі, я не зможу розважати вас так довго, як мені хотілося б, оскільки невдовзі приїдуть робітники, щоб забрати мою тумбочку. Це надзвичайний предмет. Джордж обгорнув її захисною прокладкою, але я наполягла, що все одно стежитиму за транспортуванням сама. З тими робітниками ніколи невідомо. Вони так грубо поводяться з речами, під час їзди меблі катуляються всередині вантажівки, а потім їхній працедавець стверджує, що пошкодження були від початку. Таке з нами вже траплялось, тож цього разу я наполягла, що їхатиму поруч. Річ прекрасна, вона була зі мною ще в Гейлшемі, тож я налаштована отримати за неї справедливу ціну. Отож, коли вони прийдуть, мені доведеться вас, на жаль, покинути. Але я бачу, мої дорогі, що ви прийшли за покликом сердець. Зізнаюсь, мені радісно вас бачити. І Марі-Клод також радісно, хоча цього і не скажеш з її вигляду. Правда, серденько? Ох, вона вдає, що це не так, але це так. Вона зворушена тим, що ви нас знайшли. Так, вона зовсім розкисла, не зважайте, учні, не зважайте на неї. А зараз я постараюсь відповісти на ваші запитання, як тільки зможу. Мені безліч разів доводилось стикатись із цими чутками. Коли ми ще були в Гейлшемі, до нас за рік приходило дві або й три пари, щоб поговорити про це. Нам навіть писали. Такий великий маєток нескладно знайти, якщо прагнеш порушити правила. Так що, як бачите, ця чутка існувала ще задовго до вас.