He відпускай мене

Ми любили наш спортивний павільйон — може, тому що він нагадував гарненькі котеджі: у часи нашої юності знімки цих споруд зберігали у фотоальбомах. Пам’ятаю, як у молодших класах ми благали вихователів, щоб наступний урок нам провели в павільйоні, а не у звичайному класі. У середній школі — нам виповнилося дванадцять і мало стукнути тринадцять — павільйон став місцем, де можна було никатись із найкращими друзями, коли з’являлась потреба заховатися від решти Гейлшема.

Павільйон був великий, достатній для одночасного перебування двох окремих компаній, які б одна одній не заважали. А влітку на веранді могла зависати ще й третя група. Однак в ідеалі всі хотіли, щоб це місце належало тільки їм, тож навколо нього часто відбувались суперечки і махінації. Вихователі завжди повчали нас, щоб ми поводились цивілізовано, але на практиці тільки наявність у компанії сильної особистості давала можливість відстояти користування павільйоном під час перерви чи після занять. Сама я не була тюхтійкою, але користуватись павільйоном нам вдавалось завдяки Рут.

Зазвичай ми просто розвалювались на стільцях і на лавках — нас було п’ятеро, а якщо приходила Дженні Б., тоді шестеро — і віддавались пліткам. Ці розмови могли вестися лише тоді, коли ми ховались у павільйоні. Ми обговорювали те, що нас турбувало, заливались реготом чи ревіли від люті. А зазвичай — просто розслаблялись там із найближчими друзями.

Того конкретного дня, який я зараз маю на думці, ми стояли на стільцях і лавках, прикипівши до високих вікон. Звідти нам відкривався широкий огляд на Північне спортивне поле, на якому десяток хлопців із нашого року та старшокласників збирались грати у футбол. Яскраво світило сонце, але перед тим, здається, ішов дощ, оскільки я пригадую, як промені мерехтіли в багнюці серед трави.

Хтось сказав, що нам не варто так відкрито спостерігати, але ми навіть не поворухнулись. Тоді Рут мовила:

— Та він навіть нічого не підозрює. Ви тільки погляньте. Він справді не підозрює нічогісінько.

Коли вона замовкла, я придивилась до неї, шукаючи якихось ознак несхвалення поведінки хлопців щодо Томмі. Але Рут засміялась і зронила:

— Ідіот!

Я зрозуміла, що, на думку Рут і решти дівчат, дії хлопців нас не стосувались. Що на них не впливали наше схвалення чи незгода. Ми зібрались біля вікон не заради насолоди спостерігати, як Томмі принижуватимуть, а просто тому, що почули про останню змову і страшенно хотіли побачити, як усе станеться. Не думаю, що в ті дні хлопці коїли щось геть страшне. Рут і решта сприймали їхні вчинки відсторонено. І я, можливо, сприймала так само.

А може, я погано пам’ятаю. Може, навіть тоді, дивлячись, як Томмі мчить полем, а на його обличчі сяє неприхована радість, бо його знову прийняли до товариства, тож він гратиме в гру, в якій досягає успіхів — може, я відчула болісне поколювання. Натомість чітко пам’ятаю, як зауважила світло-блакитну теніску Томмі, яку він купив на Розпродажу минулого місяця і якою так пишався. Пам’ятаю, я думала: «Який же він дурень, що збирається грати в ній у футбол. Їй настане гаплик — і як він тоді почуватиметься?». Вголос я мовила, не звертаючись ні до кого конкретно:

— Томмі одягнув свою футболку. Свою улюблену теніску.

Не думаю, що мене бодай хтось почув, адже всі сміялися з Лори — вона була у нас клоуном. Одну за одною Лора відтворювала міни, що з’являлись на обличчі Томмі, поки він біг, махав руками, щось вигукував, докладав зусиль. Решта хлопців пересувалось полем у зумисне розслабленій манері, лише розігріваючись, натомість Томмі, охоплений збудженням, здавалось, гасав на повних обертах. Цього разу я промовила голосніше:

— У нього станеться приступ, якщо зіпсує теніску.

Тепер Рут почула мене, але, мабуть, подумала, що це такий жарт, тому що пирснула сміхом і саркастично щось зауважила.

Хлопці зупинились посеред болота, копаючи м’яча одне одному, а їхні груди м’яко здіймались і опадали в очікуванні відбору до команд. Капітани, що виступили наперед, були старшокласниками, хоча всі добре знали, що Томмі — кращий за будь-якого старшака. Вони кинули монетку, хто вибиратиме перший, і хлопець, який виграв, поглянув на решту.

— Дивіться на нього, — сказав хтось позаду мене. — Він цілковито переконаний, що його виберуть першим. Ви тільки на нього погляньте!

Тієї миті в Томмі таки справді було щось комічне. Думалось: що ж, коли він такий телепень, то заслуговує покарання. Інші хлопці вдавали, начебто повністю нехтують процес відбору, вдавали, що їм байдуже, коли настане їхня черга. Одні тихо перемовлялись між собою, інші перев’язували шнурівки, ще хтось просто дивився на ноги, бабраючись у болоті. А Томмі палко вдивлявся у капітана-старшокласника, наче той уже промовив його ім’я.

Лора продовжувала свій виступ протягом усього відбору, відтворюючи вирази, які проступали на обличчі Томмі: радісний запал на початку; розгубленість і неспокій, коли назвали перших чотирьох, а його так і не вибрали; образу і паніку — коли до нього почало доходити, що насправді відбувається. Хоча я на Лору не дивилась: я спостерігала за Томмі. Я знала, що вона робить, бо інші сміялись і під’юджували її. А тоді, коли Томмі залишився стояти на самоті, а хлопці почали пирскати сміхом, я почула, як Рут каже:

— Зараз буде. Чекайте! Сім секунд. Сім, шість, п’ять…

Вона так і не дорахувала. Томмі вибухнув громоподібним ревінням, і хлопці, вже неприховано регочучи, кинулись бігти в напрямку Південного спортивного поля. Томмі пробіг слідом за ними кілька кроків — складно сказати, чи це інстинкт штовхнув його переслідувати кривдників у гніві, чи він відчув паніку, що його покинули самого. У кожному разі невдовзі він зупинився і стояв із червоним обличчям, дивлячись їм услід. А тоді почав горлати і верещати, плести заплутану маячню із прокльонів і лайки.

Нам уже не раз доводилось спостерігати за вибухами гніву Томмі, тож ми зістрибнули зі стільців і розійшлися приміщенням. Намагались розпочати розмову про щось інше, але Томмі і далі кричав і не змовкав, і хоча спершу ми просто закочували очі і старались його ігнорувати, врешті-решт — приблизно за десять хвилин після того, як злізли додолу — ми знову видряпались до вікон.

Решти хлопців уже зовсім не було видно, тож Томмі більше не намагався адресувати свої слова комусь конкретному. Він просто лютував, розкидаючи кінцівками — до неба, до вітру, до найближчого стовпця огорожі. Лора сказала, що він, мабуть, «репетирує Шекспіра». Інша дівчинка звернула нашу увагу, як Томмі, викрикуючи щось нове, задирає в повітря ногу і відставляє її набік, «ніби пес пісяє». Насправді я й сама зауважила цей його жест, але дужче мене вразило, як щоразу, коли він тупав ногою, на литки йому летіли бризки грязюки. Я знову подумала про його дорогу теніску, але він був надто далеко, щоб розгледіти, наскільки вона забризкана.

— Як на мене, це трохи жорстоко, — сказала Рут, — що вони постійно його отак доводять. Але він сам винен. Якби навчився панувати над собою, йому б дали спокій.

— Вони все одно приставали б, — сказала Ханна. — У Ґрема К. теж поганий характер, але хлопці поводяться з ним дуже обережно. Вони чіпляються до Томмі, тому що Томмі — нероба.

І тоді раптом всі заговорили одночасно: про те, що Томмі ніколи навіть не намагався бути творчим, що він нічого не подавав на День весняного обміну. Мені здається, що на цю мить кожна з нас таємно сподівалась, що з будинку з’явиться вихователь і забере його геть. І хоч у цій останній змові, вигаданій для того, щоб засмутити Томмі, ми участі не брали, але таки зайняли місця глядачів навколо арени — і тепер почувалися винними. Однак ніхто з вихователів не з’являвся, тож ми перелічували причини, з яких Томмі заслуговував на все, що з ним відбувалося. Ніхто не сперечався, коли Рут поглянула на годинник і сказала, що хоч у нас є ще трохи часу, нам все ж варто повертатись до основного корпусу.