Острів Сріблястих чайок

Не розуміючи, про що говорить йому Грицьвар, Борисенко слухняно, мов безпорадна дитина, спустився за допомогою хлопця в трюм і впав на мокре зерно.

Поряд підбадьорливо крякали качки. Вони почували себе чудово: подібна хитавиця для них — справа звична…

Зате Володимир Петрович качався по зерну, як колода, чіпляючись за нього обома руками. Він намагався затриматись, але це йому не вдавалося. Нарешті, вчепився за якусь перекладку. Шуміло в голові… Нудило… і раптом він знову чомусь пригадав жовті, безформні клубочки на поверхні хвилі.

«Це ж мертві чаєнята. Їх змило водою… — нескладно, уривчасто думав Володимир Петрович. — Мертві чайки… Мертві… Мертві…» — в думці повторював він, повільно впадаючи в якесь напівзабуття. Потім перед очима, ніби кінокадри, замиготіли яскраві картини, що не мали ніякого відношення ні до шторму, ні до його становища, ні до старої фелюги.

… Маленький, з двома вікнами, будиночок під зеленою дніпровською кручею в Києві… Яблуня. На дощаній лавці — батько в засмальцьованому картузі і з червоним шарфом на шиї. Пере білизну мати… Він хлопчак, катається на ярмарковій каруселі. Вітер куйовдить йому волосся. Вчепившись двома руками у ликову гриву дерев'яного коника, він задоволено сміється. А навколо все крутиться… Крутиться. Як хороше… Хороше так крутитися… Посіріле обличчя матері… Вона тримає якийсь папір… Батько загинув під Кишиневом… Загинув… Загинув… Мати щось шепоче побляклими губами і… зникає. Біля розкішного бузкового куща чотирикутна сіра плита… Могила матері… Холостяцька кімната на Брест-Литовському шосе. Професор Іван Федорович дивиться суворо, повільно і чітко каже: «… Відбуваються катастрофи, про які ми не маємо ніякого уявлення…» Катастрофи… Катастрофи… Катастрофи… Посміхається Оля… Яка славна дівчина Оля… Потім усе раптом зникає, і він поринає в чорну пустоту, де немає ні думок, ні відчуттів…

… Шторм не вщухав. Здавалося, що цій бурхливій ночі не буде кінця. Грицьвар стоїть на хиткій палубі біля керма. Стара фелюга погано підкоряється йому. Щосекунди оскаженілі могутні хвилі підхоплюють незграбне суденце, намагаються перевернути його, залити водою, знищити.

Вибиваючись з останніх сил, Грицьвар бореться з грізними хвилями, вміло тримаючи кермо, підставляє лютій хвилі тупу корму, і фелюга мчить, підскакуючи на пінявих хвилях. Хлопець втратив всяке уявлення про час, йому здається, що шторм триватиме вічно. Від нелюдського напруження болять руки, підгинаються коліна, шумить у голові… Та він же нащадок прославлених рибалок!

І він витримав. Гроза пересунулась на північ. Шторм одразу вщух. Рвані хмари, що мчали кудись по небу, забарвилися на сході у морквяний колір. Ранок! Та прибій продовжував тіпати фелюгу. Грицьвар знав, що небезпека ще не минула, і не випускав керма з рук. Хлопець пильно вдивлявся у каламутний обрій. Скоро буде берег. Про це свідчили величезні піняві гребені, що з'явилися над хвилями; почалися берегові узвали — мілини, які всюди оперізують Азовське узбережжя.

І ось, нарешті, фелюга глибоко врізалася в береговий пісок. Палубу відразу ж накрила велика хвиля. До залитого водою судна звідусіль бігли рибалки. Фелюгу викинуло недалеко від бичководівського причалу.

На ліжку в маленькій, затишній кімнаті Паші-циганки лежав Володимир Петрович. Лежав нерухомо, заплющивши очі і міцно стиснувши губи. Здавалося, він мертвий. Та ось його обличчя пересмикнулося, і хворий, повільно відкривши очі, спробував підвестися.

— Лежіть. Треба лежати, — ласкаво шепоче Паша і знову вкладає Борисенка в постіль.

— Де я? Грицьваре!.. Фелюга… Шторм… Іван Федорович, — шепоче аспірант.

— Усе добре… Все добре… — повторює Паша, ніжно погладжуючи бліду руку хворого.

— Нарешті прийшли! — полегшено зітхнула вона і пішла відчиняти двері.

У кімнату ввійшли двоє: селищний лікар Євгенія Іполитівна і Грицьвар.

Доки лікар оглядала хворого, Грицьвар стояв біля ліжка і сумно дивився на пожовкле, все в синяках обличчя Володимира Петровича.

— Йди відпочивати, — злегка торкнула його за лікоть мати.

— Встигну.

— Що з ним, бідолахою? — скосивши очі на лікаря, запитала Паша.

— Він серйозно занедужав. Негайно треба направити…

— Грицьваре, — перебив лікаря слабкий голос хворого, — ти тут? Підійди ближче.

Грицьвар підійшов до койки.

— Це берег?

— Бичкові Води!

— Де твоя мама?

— Я тутечки, — підійшла Паша.

Володимир Петрович поривчасто сів. Лікар запротестувала, та хворий злегка відвів її руку.

— Зараз я ляжу, — промовив він тихо. — Так це ви мати Грицьвара? — перепитав аспірант, гарячково дивлячись на рибачку. — Дайте мені вашу руку.

Паша подала свою міцну, загорілу руку, що пахла в'яленими бичками. Хворий схопив її блідими тремтячими пальцями і поцілував.

— Що ви? Що це ви? — злякалася жінка, злегка відсмикнула руку і сховала її під фартух.

— Спасибі вам, — промовив Борисенко, не зводячи погляду з Паші. — Спасибі.

— Та за що це? — розгублено замахала руками рибачка.

— За сина. Грицьвара. Такого сміливого. Я ніколи, чуєте, ніколи не забуду Грицьвара… Не забуду, — тихо сказав він і впав на подушку.

— Син мій сміливий. Він не злякався моря, — з гордістю промовила мати. Вона почула ті слова, яких чекала вже давно. Прикривши очі фартухом, Паша вийшла з кімнати — навіть сліз радості не треба показувати! Так заведено у справжніх рибалок.

— Грицьваре, Рудого Жука не забудь… Не забудь… — бурмотів Володимир Петрович.

— Не забуду! — пообіцяв Грицьвар.

— Запам'ятай адресу нашого інституту: Київ… — продиктував аспірант і замовк.

… Через деякий час санітарним літаком хворого було відправлено в Київ.

КРАХ РУДОГО ЖУКА

Надходила осінь.

Жовте листя каштанів, перевертаючись у прозорому повітрі, безшумно лягало на вологі київські тротуари.

Одного тихого ранку Володимир Петрович після хвороби прийшов у свій інститут. У великому й шумному вестибюлі інституту Володимир Петрович зняв плаща, капелюха і повільно, відпочиваючи на площадках, піднявся широкими мармуровими сходами на третій поверх.

Колеги радісно зустріли Борисенка. Вони вже багато знали про його пригоди у Бичкових Водах. Та не встиг він як слід привітатися з друзями, як на порозі кабінету з'явилася «скам'яніла» Оля.

— Аспірант Борисенко, вас просить до себе професор Іван Федорович, — промовила вона, як завжди, сухо й офіціально.

Як і тоді, на початку літа, перед своїм науковим відрядженням, Володимир Петрович боляче зморщився і мовчки пішов довгим інститутським коридором.

Не обертаючись і не промовивши жодного слова, Оля крокувала попереду.

Борисенко ледве встигав за нею. Він ішов і думав про близьку зустріч із старим орнітологом. А розповісти Іванові Федоровичу було про що: адже його теоретичні міркування, на які аспірант тоді не звернув уваги, стали пророчими — вони цілком підтвердилися самим життям.

Біля дверей професорського кабінету Оля зупинилась, оглянулася і, уявіть собі, знову посміхнулася. І вражений аспірант раптом помітив, що у неї блакитні і такі добрі очі.

— Як ви себе почуваєте? — запитала вона його просто, навіть сором'язливо.

— Так собі. Начебто, нічого, — розгублено відповів Борисенко: він зовсім не чекав такого питання від суворого факультетського секретаря.

— Ідіть, на вас чекає професор, — знову офіціально відрубала Оля і, круто повернувшись, чітко і лунко застукотіла каблуками.

Задумливо провівши Олю поглядом, Володимир Петрович зайшов у кабінет професора.

Перше, що він побачив, — це сірі куріпки, які метушились і сварились у вольєрі: професор кидав своїм вихованцям корм.

— А-а-а! Володимир Петрович! Радий вітати і обійняти вас, але, пробачте, треба витримати пташиний?режим, — вчений хитро посміхнувся і виразно скосив очі в куток кабінету. — Може, ви трохи порозмовляєте з товаришем?