Скажений чорнобильський собака

А що Надійка вже сіла в машину й не могла бачити птахів у небі, то він зірвався з місця, побіг із криком:

— Постривай! Дикі гуси летять!

Він біг і кричав:

— Дикі гуси зараз сядуть на землю!

Мабуть, ніхто в машині не помітив Васька Васюру, бо ось машина рушила й плавно покотилася окрай поля.

— Надійко, постривай, дикі гуси летять!

За машиною здіймалася хмара сірої куряви, за тією курявою нічого вже не можна було побачити з машини, а йому здавалося, що таки можна — якщо не роздивитись, то хоч почути голос його.

— Надійко, дикі гуси!

Таки мусив спинитися, бо машина вже зникла на сільській околиці, лише курява сіріла в повітрі. В горлі йому щипало, наче від чадного диму. Похнюплено звісивши голову, Васько Васюра обернувся назад, шукаючи в полі поміж стерні диких гусей, сподіваючись, що вони таки опустилися з неба, щоб відпочити, щоб підкріпитися перед далекою дорогою, подзьобавши розгубленого зерна.

Проте диких гусей на стерні ніде не було.

Лише ген-ген віддалік означувалося місце недавньої пожежі, яку вони погасили удвох із Надійкою.

Розгублений, він підвів погляд угору, понад полями, подивився в тому напрямку, в якому полетіли птахи, сподіваючись усе-таки ще побачити їхній табун у небі, але в небі і слід їхній прохолов, небо сяяло ясною пусткою, наче зовсім недавно великі птахи й не летіли у вишині.

В ГОСТІ ДО БІЛОГО СВІТУ

Якимівна допитувалася в Тараса:

— Ходив сьогодні в левади? І, мабуть, копався в копанці, бо сам схожий на зелену жабу. Як там жаби в левадах?

Лишенько, і дались ото бабці Якимівні зелені жаби: сьогодні допитується за них, учора допитувалася, позавчора! Вчора та позавчора варто було хоч трохи поквакати зеленим жабам у левадах за їхнім городом — і вже в небі назбиралися хмари, і вже з хмар пішов дощ. І чому зелені жаби, яких так багато водиться в левадах, люблять дощ? І чому тільки накликають дощ своїм кваканням? Ураз усім їм порозв’язувалися широкі пельки, враз поквакали гуртом — і вже дощ! Ну, гаразд, вам, зеленим жабам, весь час кортить дощу, але чому разом із вами повинен мокнути він, Тарас? А може, йому, Тарасові, хочеться ясної сонячної погоди, щоб піти до річки чи в ліс?!

— Чого мовчиш? — допитувалась Якимівна. — Розказав би своїй бабці, як там квакуші…

— Квакуші! — не без серця обізвався Тарас. — Якби ж то вони сиділи у копанках, а то всі повилазили з копанок, геть усі чистісінько!

— Геть усі чистісінько? — не повірила Якимівна.

— І ногою не можна ступити, щоб не наступити!

— І співають?

— Та хіба вони співають? — здивувався Тарас. — Зелені жаби квакають.

— А сьогодні квакають?

— Мовчать, наче їм сьогодні позачіплювало нарешті. А то ж так верещали вчора та позавчора.

— Ото вони повилазили з копанок і мовчать на гарну погоду, внучку.

— А звідки вони знають про гарну погоду? — не повірив.

— О, зелені жаби знають. Більше за тебе знають, бо такі вони вдалися… Ти, внучку, чого в замурзаній сорочці? Одягни чисту, бо підемо з тобою. У гарну погоду можна й піти нарешті, спасибі зеленим жабам, а то стільки чекали від них цього доброго віщування!

Якимівна дістала зі скрині полотняну вишиту блузку, зодягнула, а на шию собі почепила разки старовинного намиста. І відразу — наче помолодшала, її бляклі очі посвіжішали, на губах запурхав усміх.

— Перевдягнувся, внучку? А тепер ще й причешися, бо куди ото непричесаним іти.

— Хіба ми в гості?

— Питаєш, чи в гості? Може, і в гості, хто знає.

— А до кого?

— До світу білого, внучку, до світу.

Не втямив Тарас, як це вони йдуть у гості до білого світу, але змовчав. Минулого тижня вони вдвох ходили в гості до баби Федори, пригощала їх варениками з суницями. Позаминулого тижня ходили до баби Куниці, пригощала їх молодим медом, бо в баби Куниці дід Куниця чи не наймудріший на всеньке їхнє село пасічник. Ще позаминулого тижня були на толоці, на толоці всякої всячини смачної вдалося покуштувати. А це куди йдуть? У гості до білого світу? А якими ото ласощами почастує білий світ?

Як ішли поміж вербами в левадах, зелених жаб і справді було повнісінько кругом, а на стовбурі сухої поваленої верби сидів цілий їхній зелений рядочок!

— Не співають, а мовчать на гарну погоду, — тішилась Якимівна.

— Та хіба ж вони співають, а не квакають? — знову не втримався Тарас.

— Е-е, внучку, все співає, навіть жаби. Ось лишень послухай.

Тарас прислухався — і неподалік у рясних вербах почув голос зозулі.

— Співає зозуля, роки мої лічить.

— Так то ж зозуля! — вигукнув Тарас.

Налетів вітер, скуйовдив чуба, й він подумав: ото ж треба було розчісуватись, коли йдуть у гості до білого світу! Невже для вітру? Чи для зозулі, яка вже вмовкла, так несправедливо мало налічивши років для бабці Якимівни?

Барвиста вивільга пролетіла понад верболозами. Тарас сподівався, що вивільга заспіває, але птаха зникла без співу в чагарниках.

— Чому вивільга не заспівала? — поцікавився, ступаючи стежкою слідом за Якимівною.

— А чого їй співати без потреби? Тільки тому, що ми їй зустрілися? Е-е, ні, в птахів є свої причини для співу, як і в людей.

— У птахів — як у людей? — засміявся Тарас.

— А ти ж думав! А в людей — як у птахів…

— Ну, ви вже зовсім набалакаєте, — ще голосніше засміявся Тарас.

У кроні ошатного осокора, що лиснів-мінився сиво-сріблястим листям, несподівано каркнула ворона.

— О, заспівала! — поглузував Тарас.

— Авжеж, заспівала, — й не всміхнувшись, заперечила Якимівна. — Бо в неї свої пісні… А хіба немає таких людей, які співають так, як ця ворона?

«Гм, справді», — майнуло йому в думках.

Левадами вийшли на сільську околицю до річечки-струмка, що синів, неначе розквітлий льон. Цей живий плюскітливий льон цвів у пологому вибалку, а довкруг лавами стояла пшениця. Пшениця росла Якимівні до пояса, а його, Тараса, то й зовсім ховала з головою. З пшениці де-не-де виглядали червоні маки та блакитні волошки, чистими білими вічками дивилася березка.

— Жайворонка чуєш?

Угорі й справді співав жайворонок, та так високо, що Тарас ледве нагледів пташину. Вгорі тріпотіла крильцями маленька сіра грудочка, трусячи й трусячи на поля іскристі звуки.

Пройшли понад ручаєм-струмком уперед, а тут, знову у високій високості над їхніми головами, тріпоче ще один жайворонок, заходячись безперервним щирим співом, сіючи й сіючи довкола тугі, срібні звуки.

— Усе в цьому світі співає, внучку, геть усе чистісінько…

Вусатий зелений колосок пшениці нагнувся над самою стежкою, на колоску мерехтіло червоне сонечко. Тарас проворно зловив цятковане дрібними цятками сонечко в жменю, підніс до вуха, чи співає. Сонечко ледь-ледь шаруділо в жмені, яку він боявся розімкнути, щоб не випустити сонечко. Може, й співає, тільки от у неволі не хоче. І, розмахнувшись, підкинув сонечко вгору над пшеницею — лети у білий світ, співай, коли й справді вмієш.

— Але ж куди ми йдемо в гості? До кого?

— Вже скоро… Бачиш оту грушу на горбі? Туди йдемо.

Пшениці добігали до груші на пагорбі — й хвилями немов скочувалися назад із пагорба, у видолинок. Самотня огрядна груша на тлі синього неба здавалася велетнем, що прийшов невідомо звідки та й завмер, зачарований простором. Може, там, на горбі, в якесь житло? Чи польовий стан, де обідають механізатори? Вони пішли вздовж кущів глоду, поміж розквітлих Петрових батогів та білих кошиків деревію, аж поки опинилися біля самої груші.

Тут, на пагорбі, ця груша здавалася ще більша та величніша, ніж зоддалеки. Довкола груші земля була незорана й незасіяна, тут також у густій траві синіли Петрові батоги та білів деревій, сизіли кущі полину, де-не-де палахкотіли золотом щедрого цвіту соняшники на високих стеблах.

— Горлиця на груші! — мовив Тарас.

Він чомусь зрадів, почувши горловий протяжний голос горлиці в розложистій кроні кряжистої груші.