Блуд

… ні-ні, я не роздягатимуся, у нас дуже мало часу, не вистачить. Я до тебе приїхала на міліцейській машині, виглянь у вікно, бачиш? Міліцейська машина підкинула, тому я так швидко встигла: ти тільки подзвонив — і я вже в тебе. А що я тобі привезла? Коньяк, шампанське. Ти ж знаєш, що я люблю шампанське, але ти, скнара, шампанським мене не вгощав, тільки горілкою, хоч добре знаєш, що я горілку не п’ю, як і твоїх кислих червоних вин — хай вино алжирське чи єгипетське, молдавське чи українське. А ще-от баночка печінки в олії, баночка шпротів португальських, баночках маслин марокканських. Де дістала? Дістала. Відкривай, наливай. Відкрив, налив? Давай вип’ємо, день сьогодні суботній, вечір, можна трохи й позловживати… Чого стоїть у дворі міліцейська машина і не їде? Мене чекає. Чекає, щоб забрати назад, тому в мене й часу нема, тому й не будемо роздягатися. Знаєш, за що я хочу випити? За тебе і за те все, що в нас було, а в нас багато було славного, правда? Смачний коньяк, вірменський, тільки хіба коньяк п’ють так, як ти випив? Коньяк п’ють повільно, смакують, а ти мужик мужиком… Кінь… Хто сидить у машині й чекає? Думаєш, міліціонер? Ану виглянь з балкона, може, побачиш, хто там сидить. Виглянув? Я ж казала, що не міліціонер, а жінка. Добре, добре, жінка в міліцейських погонах, але ж не чоловік. Вона — старший лейтенант, а хіба не буває жінок — старших лейтенантів? Знайома, хай почекає, вона дала нам рівно півтори години, так що вона там дивиться на свій годинник, і ми тут будемо дивитися на свій годинник. Бо в неї важкий характер, може прийти в квартиру й наробити шелесту. Не пустиш міліціонерку в квартиру? Пустиш, де ти дінешся, бо вона влада. Чом не поїхала, чом сидить у машині? Бо так ми з нею договорилися, інакше вона мене б не пустила до тебе, ха-ха-ха! Давай ще вип’ємо за все гарне, що в нас було, дай я тебе поцілую, і ти мене поцілуй, отак… Я тобі зараз таке скажу, тільки ти послухай — і не падай з крісла… Коньяк, шампанське, делікатеси — це тобі відчіпне. Відчіпне, відчіпне! Я тобі привезла відчіпне, але не я тобі ставлю відчіпне. А хто? Хтось. Хоче, щоб ти відчепився від мене, — й ставить тобі могорич. Еге, я згодилася привезти могорич, подумала — й згодилася, бо, мабуть, так треба зробити. А тепер давай вип’ємо за розлуку. За розлуку! Не ти мені ставиш за розлуку, а тобі ставлять, ти чув коли-небудь про таке? Не віриш мені? Повір. Чи давно ми зустрічаємося на стороні? Та вже якийсь час. А я, можна сказати, й не зраджувала тебе. Подивись на мене, уважно подивися. Оце золото у вухах, оці персні на руках, оцей годинник з коштовним каменем… Це ж не ти купував, правда? І не я купувала, бо в мене таких грошей нема. А ти навіть не спитав, звідки в мене все це взялося, значить, так ти мене любиш, тобі зовсім байдуже. Подарунки, й це ще не всі подарунки. А про тебе знають, що ти в мене є. Але тому що люблять, то прощають, бо коли сильно люблять, то здатні геть усе простити, хоч ти з ротою солдатів переспи. Знають про тебе, знають — і не один раз під твої вікна проводжали, чекали надворі стільки, стільки я в тебе тут була. Я тобі не признавалася, а тепер мушу признатися. Бо мені сказали: або — або. Щоб я нарешті вибрала, тільки не тебе. Ось і маєш відчіпне, могорич. Відверто — я вже стомилася і там брехати, й тут брехати. Не помічав? Значить, добре обманювала. Ну, давай ще раз вип’ємо за тебе, не сердься. Хочеш зі мною попрощатися на дивані? Дідько з тобою, давай прощатися на дивані, ти однаково не відстанеш, а я трохи випила. О, як добре прощатися! Як добре, що ти не кричиш, не обзиваєш мене проституткою… Чуєш, клаксон? Уже сигналить, уже казиться. Хто-хто! Старший лейтенант у міліцейських погонах. Ти не здогадався? Це ж вона і є. Це вона тобі передала відчіпного, вона все може дістати. Як від кого передала? Від себе передала. А ти й досі не здогадався? Це вона в мене так страшно закохалася, моя блондинка. Тільки вона в мене — це він, мій блондин, ідіот ревнивий. Пристала з ножем до горла, щоб я тебе кинула. Божевільна, скажена, обіцяла застрелити мене з службового пістолета. О, знову сигналить. Давай на якийсь час розлучимося, а там буде видно, бо я не знаю, скільки я витерплю свою люту блондинку з пістолетом… Свого блондина…

Дурощі

… ви вже розлюбили мене, вже не любите? Ось тільки не брешіть, бо терпіти не можу, коли брешуть. Скажіть правду — так або ні. А то викручуєтеся, правду не говорите, а мені від того важче. Скажіть, що більше не будемо зустрічатися, я помучуся, помучуся — та й вирву вас із своєї душі. За цих десять років, що ми з вами, всякі чоловіки зі мною знайомилися, я вам не сказала, а якби й сказала, то вам однаково. Але я така дурна, що вас люблю, хоч вас нема за що любити. й тепер один мені дзвонив у лікарню й чекає під лікарнею, квіти приносить, проводжає від лікарні до метро. Ох і вредний нахаба! Я йому дозволяю проводжати себе тільки до метро. Він мені погрожує: однаково будеш моєю! Я вам розказую, а ви хоч би трохи ревнували, то ні. Бо у вас хтось є. Одного разу я вас у трамваї проводжала аж на Лівий берег, ви не бачили. А то я за вами стежила в метро до станції метро «Героїв Дніпра». А то ви були швиденько зникли в прохідному дворі на площі Космонавтів, я кинулась в двір, але за вами й слід прохолов. Можете заперечувати, але ж ви добре бачите, що я не вигадую — ні «Героїв Дніпра», ні Космонавтів, ні Лівий берег. Ви не помічали мене, бо ви хіба про мене думаєте? А в мене серце розривається. Іноді вдасться, що взяла б вас — і вбила, поки ви спите, але жалко, все-таки десять років разом. Ви отак можете ще з кимось зустрічатися, а я не можу, мені на інших чоловіків противно й подивитися, все в них якесь не таке, вони тільки до мене заговорять, а я вже бачу їх наскрізь. Я й вас бачу наскрізь, але з вами якось не так, я з вами стаю дурна й знаю, що дурна, а вдіяти нічого не можу, бо ви мене розуму позбавляєте. Вам що, хочеться мене мучити? Не любите — скажіть, що не любите, купіть рову й поведіть у ресторан… Я вам не сказала, а тепер скажу. Думаєте, я за цих десять років не хотіла помиритися з моїм Славою? Хотіла помиритися після того, як він полікувався від алкоголізму у колонії трудового режиму, у Вінницькій області. Я його з квартири виписала, поки він відбував примусовку, то він поселився в Києві, у матері. Та й подала на розлучення, поки сидів, нас швиденько розлучили, так що йому не було більше куди податися, тільки до матері. А тут являється — з квітами, з пляшкою горілки. Я квіти взяла, а пляшку горілки розбила на кухні в раковині, потім ще й пальця подряпали об скло. Я однолюб і більше ніхто мені не потрібен, та й двоє дітей у нас давай разом жити. А я дурна, то й прийняла назад, уже свого колишнього, влаштувала на меблеву фабрику, поставила могорич на начальникові цеху. Слава потримався три тижні, потім уночі вибив вікно в горілчаному магазині на Озерній, заліз усередину, випив пляшку й заснув там, а сигналізація, то зловили. Я ледве його врятувала від нової колонії, врятувала, але вигнала, його й з меблевої фабрики вигнали, а тому начальникові цеху я ще один могорич поставила, бо підвела його. Розказують сусіди — бачили Славу, як порожні пляшки збирає по вагонах електрички, ходить з опущеною головою, щоб людям в очі не дивитися, схопив пляшку — й далі. А то мої діти бачили батька в Святошині на вокзалі, у підземному переході, де торгують квітами, яблуками, петрушкою. Бачать, хтось знайомий у переході навпочіпки, на газетці лежать гриби, зігнув голову. Це ж він грибів у лісі назбирав, торгує на пляшку. То діти бігом кинулися від того батька. Слава ще потім приходив з квітами, але вже без горілки, то я й через поріг не пустила. Діти його соромляться, а такий чоловік мені не потрібен. Ви годі якраз у відпустці були. Мої сусіди як гуляли? Петрович і Корніївна. Петрович був пішов з дому років на п'ять, пристав у прийми у Ворзелі, а до Корніївни приходили всякі, вона жінка проста, не дуже перебирала. А через п’ять років приїжджає Петрович до неї й каже — ти нагулялася, й я нагулявся, то давай зійдемося назад. 1 зійшлися назад, і він уже нікуди не бігав, і вона сиділа вдома. Не без того, щоб не посваритися, але хто не свариться. А ви досі не нагулялися? Подивіться, вже сиві, п’ятдесят років, а вам дівчата в голові? З вашим хворим серцем? Усе, я більше не хочу — купуйте розу і ведіть у ресторан! Розказати вам за одного заступника директора технікуму, гарний такий мужчина, в нього дві машини — «Волга» і «Жигулі». Він допоміг влаштуватися у їхній технікум десятикласниці Каті, вона стала його полюбовницею ще до вступу в технікум чи вже після вступу, яке це має значення. То він помагав їй учитися з першого курсу по останній. А Катя була в матері одиначка, нагуляна, без батька, то цей заступник був їй не тільки полюбовником, а й батька замінив, старався всім для її матері — чи будинок підремонтувати, чи холодильник купити. А вже після технікуму Катя тут, в Ірпені, познайомилася з молодим болгарином, він тут учився в нас, то вони сподобалися одне одному. Думаєте, заступник директора скандалив, сцени їй влаштовував? Зовсім ні, вихований мужчина, то Катя зі своїм болгарином весь час гостювала в нього вдома, й хазяйці молода пара дуже подобалася. Поженилися, в Каті народився хлопчик — викапаний заступник директора технікуму, а болгаринові хоч би що: його син! Ви чуєте, які бувають мужчини? Він їй і весілля справив, і дитину зробив, і з болгарином познайомив, і в свою сім’ю прийняв, і гарно з подарунками провів у Болгарію. А ви? Все крутите й крутите, не хочете правду сказати, але я сама вашу правду чую. Купуйте розу і ведіть у ресторан, попрощаємося, залишимося друзями. О, якби це ви до нас у лікарню потрапили! Хай Господь милує, але… У нас там є апарат по підтриманню кровообігу й штучного дихання… Ото якби вас підключили до цього апарата — ваш кровообіг, і ваше дихання. І все було тільки в моїх руках, і все залежало б тільки від мене. І ви знаєте, що все залежить тільки від мене, — захочу, й ви житимете, захочу — й відімкну апарат. От якби ви мені потрапили в таку ситуацію! Що, я жорстока, я бездушна, так? Е-е, то не я бездушна й жорстока, то ви жорстокий, бо то мене підключено до такого апарата по штучному диханню й кровообігу, а цей апарат — у ваших руках, і ви не жалієте мене, ви хочете позбутися мене, ви відключаєте апарат…