Блуд

… чоловік мій колись казав мені, що хоче на Місяці побувати. Я його питала, нащо тобі Місяць, ти ж не космонавт, щоб летіти на Місяць. А він каже — хочу, і все, й сам не знаю, чому хочу, а тільки відчуває моя душа, що колись побуваю там. А як не стало мого чоловіка, як його з'їв Чорнобиль, то я часто дивлюся на Місяць, бо часто згадую, що казав чоловік.І мені вдається, що душечка його на Місяці, що навіть бачу його на Місяці, коли довго-довго вглядаюся, бо він так хотів побувати на Місяці, бо він знав, що побуває на Місяці, то душечка його не могла не полетіти на Місяць, щоб я дивилася на неї звідси, з Землі.

…на кручі біля Дніпра, у березневому прозорому лісі, в передобідню пору. Лискуче гілля дерев ще вільне від бруньок, з-під опалого торішнього листя ще не пробивається жодна зелена травинка, навіть не видно паростків чистотілу, який тут розкошує і весною, і влітку, і восени. Свіжо, безвітряно. Й раптом — собаче гавкання та гарчання десь попереду, ага, під отим чорним дубом, де видніють дві чоловічі постаті й одна жіноча. Вони поспускали голови й приглядаються до волохатих собак, що метушаться біла їхніх ніг. Біля їхніх ніг та біля дуба метушаться, вовтузяться — й нікуди не тікають. Ага, один собака не тікає, бо його прив'зано за повідець до дуба, а другого собаку чоловік у понурому пальті й понурій зимовій шапці тримає в руці за повідець. Собаки збуджені, дражливі, а люди зосереджені й цікаві, на їхній жовто-землистих лицях якісь оголені, тваринні емоції. Ага, та це ж вони намагаються спарувати суку з кобелем: суку прив’язали до дерева, щоб дати їй якнайменше маневру, а кобеля тримають на повідку, щоб у кобеля був мало не повний маневр. Сука звискує і не дається, крутить задом, показує ікла, а розпалений кобель гавкає, крутиться біля неї і так, і так, але взяти суку не може, хоч як старається. Кобель молодий, здоровий, із вишкіреною пащею, з каламутними полум'яними очима, які блищать і мало не парують кривавою парою, він, видно, породистий і, мабуть, дуже подобається молодій жінці з непокритою головою, в зеленій куртці, їй дуже хочеться, щоб кобель узяв її суку, вона щось радить своїй суці, щось наказує, просить, але сука не слухається, вона то прилягає на землю, то викручується, звискуючи й погрожуючи іклами. «Та візьми її за морду, та постав її так, як треба, — кричить хазяїн кобеля роздратовано-веселим голосом. — Вона що в тебе — не знає, як ставати? Скільки кавалер може випендрюватися біля неї? Ти подивися, який кобель, ти подивися, який у нього інструмент. Вона що — не розуміє свого щастя?» Роздратовано-стримана жінка в зеленій куртці каже: «Хоч сама ставай, хоч сама ставай!». А хазяїн кобеля: «Може, самій ставати не треба, а показати могла б, хтось же повинен її навчити, хто ж навчить, як не ти». Зрештою, собача любов собакам не вдається, суку відв'язують від дуба — й ідуть, а волохатий кобель ніяк не може повірити в свою поразку, він усе метушиться біля суки, його очі горять безумним полум'ям, і вся ця компанія — з гарчанням та повискуванням — поволі віддаляється поміж сірих та голих дерев у березневому лісі, у Києві над Дніпром, і вслід їм дивиться кілька цікавих чоловіків: а може, таки станеться?

…хай Господь пошле кожному таку смерть, як послав ділові Онисиму! Гріх мені, гріх, що таке говорю, дід мій родич, але по іншому не можу. Бо хіба добре при повній тямі прощатися з білим світом? Прощатися — легко, коли ти знаєш, що вмираєш? Тут знаєш, що вмираєш, а тут іще й прощатися, — легко? То краще вже коли в смертний час Господь відніме розум і тяму, ото дякувати треба Всевишньому за таку милість велику. Я чула, колись люди прощалися зі світом, кликали батюшку, батюшка маслособорував, готуючи людину в далеку дорогу, але мало що було колись! Колись люди в Бога вірили, а тепер? А тепер, де схопить кого смерть. Раніше, як вірили в Бога, то й душа була, бо ж турбувався Бог про душу, праведна чи грішна — була, а тепер, як перестали в Бога вірити й душі не стало — ні праведної, ні грішної,— то що тепер смерть бере? Тіло чи душу? Авжеж, тіло, бо душі ж немає, ото для смерті поживок — саме тіло, клопіт для чортів. У повній пам'яті дід Онисим казав: «Колись було пекло і рай, а тепер там немає ні пекла, ні раю». Отак лежав у ліжку, над ним ікона Божої Матері і горить свічка в лампадці, я всеньке село вибігала, поки знайшла ту лампадку й випросила в людей. Я кажу: «Щось є там, не переживайте, не може так бути, щоб не було нічного». — «Ой, нема, бо піде вже нічого нема». — «Та не плачте, ви не маленький плакати». — «Сльози самі течуть». І згадав свою жінку покійну Горпину: «Це ж вона, моя Горпина-праведниця, кудись пішла у рай, а де тепер той рай шукати, коли навіть пекла нема?» — «Праведниця?» — питаю. — «Праведннця». Ну, думаю, вижив з ума зовсім, нема пам'яті. А ще моя мама була жива, сестра Онисима, то мама розказувала про Горпину, і я ж її пам'ятаю. Замолоду Онисим дуже ревнував її до всіх. Не можна було їй одягнути нову блузку чи нову спідницю, запнутися новою хусткою, бо це ти для кого так виряджаєшся, ану вдягни старе й ношене, ану взуй не ті черевики, а ті черевики, ану зовсім зніми намисто і сховай у скриню! Горпина проситься в нього, що попустить разочок намиста, бо довга поворозка, то під блузкою буде й не видно — в намисті вона чи не намисті, але Онисим був невмолимий, а вона його слухалась, бо грізний був — як грім у небі, як отой святий пророк Ілько на небесній колісниці. Казав: «Коли хочеш походити в намисті і в новій хустці— одягай намисто й запинайся хусткою, ходи в хаті, коло мене, а я дивитимусь, ще можеш у сіни чи в комору поткнутися». — «Таж сьогодні неділя свята, всі люди в празниковому, я б у село пішла». — «А в хаті біля мене тобі не село?» — «І біля тебе в хаті село». — «І я кажу, що й біля мене в хаті село. А чи тобі не неділя біля мене?» — «І біля тебе неділя». — «І я кажу, що неділя й біля мене, то ходи в празниковому біля мене, в хаті. А коли треба свині дати їсти, чи теляті, чи курям, то я сам їм дам, бо чого тобі в празниковому надвір з хати виходити? Ні худоба, ні птиця не знають, що в людей свято, а в них не свято». Й так уже тішився Онисим, що вона біля нього в хаті ходить у празниковому одязі — тільки для нього, більше ні для кого! Казав їй: «Ходи, ходи в обновах, бо чого мають залежуватись і тліти у скрині? Я купував, я тратився, щоб ти ходила, мені не жалко, але ходи в хаті переді мною, бо чого маєш виряджатися в людський гурт, у людському гурті по-всякому дивляться мужики на бабу, а я не хочу, щоб на мою жінку так дивилися». — «Та як? Та хто на мене дивиться? Та кому я потрібна? Ген скільки молодих дівчат повиростало — як рути, дивляться на них!» — «Е-е, раз я дивлюся на тебе, значить, і другі дивляться!» — «Та мене від того не вбуде!» — «О, о! Бач, якої заспівала! Вбуде! Бо і в хаті видно тебе — через вікна заглядають в…» А вже коли гнівався на свою жінку, то гнівався ласкаво: 'Горпино, ти не здогадуєшся?» — «Про що маю здогадуватися?» — «Сама підеш чи тебе за руку завести? Йди, серденько, сама, щоб я тебе не брав за руку». — «Ой нема часу на твої видумки, ген скільки роботи непоробленої, а ти йди та йди». — «Я ж тебе прошу по-доброму. Швидше підеш — швидше вийдеш, бо ти мене розсердила, бо ти заслужила…» — «Я ж не винувата перед тобою ні в чому, от забожуся й перехрещуся». — «Якби не винувата — хіба б я сердився? Мене ж не переспориш, іди». Й Горпина мусила йти — в комору. В коморі вона брала яку-небудь роботу — чи шити, чи вишивати, чи квасолю перебирати. Комора — то була хатня тюрма, в яку Онисим посилав, свою жінку, коли сердився на неї. І в цю тюрму вона йшла начеб сама, начеб добровільно, — й цим начеб визнавала якусь свою вину-провину, якої в неї не було, а то все він придумував. У коморі Горпина могла співати, але дуже тихенько, щоб з комори не чутно на двір. Якщо приходила сусідка до хазяйки, то Онисим посилав її в комору: «Там хазяйка, там, у коморі сидить зранку. — «Вже вечір, то чого це вона цілий день сидить і білого світу не бачить?». — «А хіба вас, жінок, угадаєш, чого це ви по коморах сидите?» У Горпини ж теж серце, то вона сердилася на чоловіка: «Не вийду з комори!» — «Вийдеш. — «Не вийду!» День минув — не виходить, ніч — не виходить, ранок — не виходить, Онисимові на роботу — вона не виходить. Прийшов з роботи — вона в коморі. «Горпинцю, виходь з комори». — «А хто мене сюди послав? Я тут сама сіла? Я перед тобою ні в чому не винувата». — «Не винувата, кажеш? Тоді винесу на руках». І Ониснм виносив її на руках з комори, а комору замикав на замок, щоб вона сама туди більше не вскочила… Але що комора, хоч комора — це ж таки тюрма важка для жінки, але що комора, що комора… Значить, не дуже гнівався Онисим на свою Горпину, коли посилав її в комору, й вона мусила сама йти в свою тюрму — вишивати в тюрмі й співати журливих пісень. А коли вже зовсім якийсь великий гріх бачив за жінкою, то затихав і ходив по хазяйству, як грозова хмара по небу, й чорнів на лиці, як перетліла гілляка у вогні. Хазяйка не знала, як підступитися до хазяїна, яке слово сказати, на яку ногу ступити. Лиш питала: «Що сталося, що таке?» А він: «Ти знаєш, ти все знаєш!» І далі хмара хмарою, то вона: «Що таке?» — «Ти знаєш, ти знаєш!» — «Онисиме, я не знаю». — «Не бреши, ти знаєш, ти знаєш». Горпина обіймала чоловіка, але він відпихав жінку: «Йди й сама неси!» — «Та ти знову жартуєш, Онисиме» — «Чи тобі принести? Йди й сама неси». — «Знов ти вигадуєш, по очах твоїх бачу». — «Ще раз питаю — сама підеш?» і Горпина йшла надвір приносила пучок жаливи. «Де рвала жаливу — в садку чи біля погреба?» — «Та в садку, садку. Там, де жалкіша». — «Е-е, брешеш, рвала не в садку, а біля погреба, а біля погреба жалива не така жалька, сама себе пожаліла. Але ти мене не пожаліла, то й я тебе не пожалію». Онисим зачиняв хатні двері й казав: «Знімай спідницю!»— «Онисиме, не жартуй, я ж принесла тобі кропиву». — «Принесла, бо знаєш свою вину, знімай спідницю». Горпина біліла на лиці, але слухняно знімала спідницю. «А тепер підійди до мене». — «Іроде, затулю ікону Божої Матері, щоб не дивилась». І, ставши на лавку, затулила рушником ікону, потім уже слухняно підходила до чоловіка. «Нагнися». Жінка нагиналася, тримаючись руками за стіл. «А як хто у вікно побачить?» — «Очі не повилазять. А як очі вилізуть — теж не страшно, хай не дивляться в чуже вікно, на чужі ягоди, я так люблю твої ягоди, що кропивою їх, кропивою». і Онисим ледь-ледь торкався жаливою до жінчииих ягід. «Болить?» — «Не болить». — «Бо не болить, бо я їх жалію, а нема чого жаліти. А тепер болить?» — «І тепер болить». — «Зараз заболить, почекай». Онисим спершу вазькав кропивою ледь-ледь, потім уже й хльоскав. «Болить?» — «Не болить». — «Я ж казав, що вирвала не ту кропиву, ти вирвала біля погреба, а не в садку, в садку жалкіша, від садової кропиви ти б уже плакала. То знаєш, за що тобі кропива?» — «Не знаю». — «Знаєш, але не признаєшся, та коли напечу тобі ягоди — признаєшся. — «І тобі не жалко так пекти мої ягоди?» — «Ще й як жалко, але що я можу зробити з собою, коли їх треба попекти?» — «Але ж вони будуть попечені, то чи тобі треба мої попечені ягоди?» — «А мені й попечені ягоди твої треба. То знаєш, за що жалю кропивою?» — «Таки не знаю». — «А щоб ніхто й не подивився на твої ягоди». — «Та ніхто ж не дивиться, чоловіченьку!»' — «Дивиться. А щоб не показувала, не показувала. Не показувала, ось тобі ось, оcь!» — «Я не показую, ніхто не дивиться». «А як побачать, щоб злякалися, ось тобі, ось, ось!» — «Сам не злякаєшся?» — «Сам не злякаюсь». — «І за що знущаєшся з мене?» — «Щоб і думок грішних у твоїй голові не було, б’ю кропивою по ягодах, а думки вибиваю з голови. Все! То я тебе так святив — і висвятив. Святив — і висвятив». А після цього в них починалось найцікавіше. Горпина брала якесь шиття й сама ховалася в комору, зачинялася зсередини на клямку. Онисим навшпиньки підкрадався до дверей, тулився вухом, нишком прислухався. «Чого не плачеш?» Горпина в коморі мовчала. «Ти там є чи тебе нема?» Горпина мовчала. «Я тебе питаю чи не тебе — чого не плачеш? Смієшся там наді мною? Ану відчини!» Жінка не відчиняла. «Болить?» Вона мовчала. «Раз не плачеш, значить, не болить». А коли жінка відчиняла двері в коморі, бо хоч би скільки сиділа під замком, а вийти треба, то Онисим ловив її в дворі. «Болить? Не винувата, кажеш? Але я ж такий необтесаний, що мені здасться — ти кругом винувата. Ось я нарвав кропиви. Справді в садку нарвав, де жалкіша, а не біля погреба. Візьми пучок і поквацяй мені жаливою мою пику. Мою пику безсовісну, що так любить тебе. Попечи мені пику так, як я попік тобі ягоди». Заплакана Горпина штурхала його ліктем: «Та чи я сказилася, щоб жаливою пекти свого чоловіка!» — «Не кажу, що ти сказилася, не кажу. То ходімо вже спати, моя рибонько, бо я так змучився за тобою». — «З тобою не хочу, піду в комору».— «Як то не хочеш?» — «А чим я буду хотіти, коли в мене попечені ягоди? Якимось смальцем треба змазати». — «Я пожалив жаливою — я й смальцем змажу, а підеш зі мною?» — «В комору піду». — «То пожаль мені лице за те, що я тобі ягоди жалив. — «Не пожалю». — «Пожаль, кажу». — «Не пожалю, кажу.» — «Ну то я сам себе пожалю. Ось мені, ось! Ще? Ось мені, ось. Ох, пече, справжня кропива, з садка, не від погреба… Жінко, жінко, це ж я матиму тепер печену картоплю замість лиця, й тобі не жалко, а що люди скажуть?» — «Скажеш, що бджоли покусали». — «Але бджоли кусають не так, але де в нас бджоли, коли пасіки нема? Що люди скажуть?» — «Ой, віддай мені кропиву, мучителю, бо вже твоя пика така — як мої ягоди». Виривала Горпина кропиву, кидала десь, ладна миритися й стелитися з чоловіком, але ж він тут ставав цапки: «Моя пика — як твої ягоди?» — «Таж ти любиш мої ягоди чи не любиш?» Онисим замовкав, лягали вони вдвох, ойкали та зойкали всю ніч, бо ж попечені обоє — хто ззаду, хто спереду, а ранком Онисим питав: «То моя пика — як твої ягоди?» Горпина тікала від нього до роботи, але ввечері він її знов питав: «Пика — як ягоди?» — «Та далеко моїм ягодам до твоєї пики, далеко, заспокойся, бо ще не вспіли з тобою помиритися, але зараз я знов побіжу в комору, хресій-бо ж побіжу». І тільки Онисим розтуляв рота, вона: «Біжу в комору!» І тільки він хотів сказати слово, а вона: «Все, біжу в комору!» Онисим хапався за голову, тікав од жінки: «Ох і клята баба в мене, ох і клятт-та-а-а вона мене коморою лякає, вона лякає мене коморою!..» А потім згоріла у них стара хата з коморою, а потім не стало й Горпини — згоріла від раку, як свічка, лиш кропива-жалива не переводиться, хоч ніхто її не сіє. А дід Онисим багатьох пережив — лиш кропиву не пережив. Та ще себе людина пережити не годна… Справді, куди йому з цього світу йти, коли вже там нема ні раю, ні пекла? Це він так говорив перед смертю: «Горпина — праведниця, в раю опинилась, а мені треба в пекло, але нема пекла там, нема, то куди йти? Їй повезло, бо праведниця, а мені навіть з пеклом не повезло, бо грішник великий. То, може, я в цьому світі зостануся, бо хіба це наше життя — не пекло, пекло і є, а мені в пеклі положено, грішник я великий». Зовсім пам’ять і тяму стратив старий, то легко йому було йти… А куди йти?.. Сама не знаю, сама вже забалакуюсь так, як той грішний Онисим.