Страница 20 из 20
ЧАСТИНА ДРУГА
VIII
СІЧОВИК
Велике село Піски. Розкинулось, розляглося і вздовж, і вшир, і впоперек на рівній низині, в балці, а перед самим селом, мов хто борошна насипав — білого піску серед чорної землі. Так, наче хто білий килимок прослав, щоб витирати ноги, вступаючи в село. Посеред села стоїть невеличка старенька церковця, трохи перехилилася на один бік і вросла в землю. Не тільки покрівля, де-где й ребра поросли зеленим мохом. Проти церкви, на невисокім згірку, величезний палац світить дверима-вікнами... І палац уже, видно, давній та ще й запущений. Стіни пооблупувані — де-где вивалюється цегла; покрівля поржавіла; у вікнах шибок не долічишся. Мабуть, ніхто не живе в тому палаці, бо й двір нерозчищений — заріс густою муравою. Тільки дві протоптані узенькі стежечки тягнуться через увесь двір до двох невеличких будинків — по один і по другий бік палацу. Все те осунулось, опустилося... Так виглядали Піски перед волею.
А літ за півтори сотні не тільки цього палацу, а й самих Пісок і сліду не було. Там стояло невеличке сільце, або краще — невеличкі хутірці розсипались по балці, як стоги сіна зимою по степу. Мазанок було всього, може, хат з п'ять, а то все — землянки при самій землі, як могилки, повіддималися. Тільки один димар нагадував, що то не берлога звіряча, а людська оселя, що берегла людей од звіра і од лихої години. Землянка була з присінок, схожих на рів, та з хати — льоху. У хаті була піч, де можна зварити їсти та погрітися; одним-одно віконечко — мале, як оддуши-на у бджоляниках, виглядало збоку на шлях. Недалеко від землянки стояли кружком верби, мов зачаровані дівчата, а посередині чорніла яма, обставлена очеретом. То — копанка для води. Огорожі — ніякої. То тепер тільки стали городи обгороджувати, а тоді — ніхто цього і в думці не мав. Зайвої землі лежало неозорно перед тобою й за тобою... Приходь, заори, скільки хоч — ніхто тобі й слова не скаже. Хіба тільки сусідній пан полковник або сотник подумає: «Ловись, мов, рибко, мала й велика!» Поки там пан налагодиться сплести невода, рибка собі в затишку плодиться, прибуває, виростає... Серед пустих степів красуються, як квітники, веселі хутори, присілки, села; де-где вже, посеред села, й церква біліє, — ще здалека горить хрест на сонці...
Так уродилося багато сіл і хуторів кругом Гетьманського. Де був колись бір — стало велике село Бірки; серед ярів та байраків, мов з землі виросли. Байраки — малі й великі; там, де колись на лощині вовки вили та лисиці нори рили, — красується село Вовча Долина. Тоді заснувалися й Піски.
Отже, як не давно Піски настали, що вже почала вивітрюватись і людська пам'ять про їх настання, та людська пам'ять не сховала того: коли і як оселився в них захожий січовик Мирін Гудзь. Заховала тільки людська спомка, що цей Мирін був уже немолодий чоловік, коренастий, з довгими усами, з закрученим за ухо оселедцем, та що він ще довго після того, як оселився, не кидав свого запорозького звичаю — воювання. «Воював, — казав він, — з ляшнею, воював з башею, воював з татарвою, а тепер воюватиму — з звіром!» І дивись: скинув рушницю на плече та й потяг подовж поля — скільки оком взглянеш... Немає день, немає два, іноді й на третій не видно. А там — глянь! і несе шкур п'ять або шість вовчих.
Отак Мирін доки воював, доки бився, рубався, поки й сам не набіг на свого звіра, що й його звоював. І ніхто другий звір той, як Марина Зайцівна, з піщанських-таки хуторів козача дочка.
Йшов якось раз Мирін з полювання додому. Сонце стояло на вечірньому прузі, а ще як огнем пекло. Вітер подихав гарячий-гарячий... «Доходжу я, — каже Мирін, — до Зайцевого хутора — виморений, змочений потом. Пити — аж душа горить. Коли — зирк! — вискочила ласочка з земляної нори з відерцем в руках, та скік у кружало верб, до копанки! Як забачив я відро, то в мене аж закипіло всередині... Піду, думаю, нап'юся води холодної... Іду. А дівчина нахилилась над копанкою, бере воду та стиха співає... Та таким же то любим голосом, таким важним співом — аж за серце хапа... Підходжу я... — Дівчино! кажу, дай лиш води напитися! — Вона глянула на мене — любесенько такта й співати годі... А мені вже тоді й пити перехотілося... В її чорних, блискучих очах втопилася моя згага! Подав вона мені відро; нахилився я... «А бодай тебе, кажу, з такою водою... яка мутна та нечиста!» Та вже хотів був напитися... Вона, — хвіть відро... Води — як не було, — тільки калюжка на землі стала. — Стривайте, стривайте, — зацокотала дівчина, — я друге витягну! — Та за відро, та до копанки... Прихилилась, витягла. Та вже ж і вода! холодна та чиста, як сльоза... Напився я, — трохи чи не цілісіньке відро видув; подякував, та й пішов... Приходжу додому. Що за знак... з ума не сходить моя дівчина: так перед очима і вертиться... Що за нечиста мати? — думаю. — От тобі й напився води!.. Переходить день, — все, одно, що вчора. Минав другий, — не забувавться... Піду на полювання, — вона мені, наче мара, з-за бур'янів приви-джувться!! Раз на вовка хука дав; удруге схибив; за третім разом заряд у пеньок всадив... Овва! зовсім здурів...
— Так воно ж, бачу, тільки на Січі добре козакувати, а на займанщині — хліб робити! — сказав сам собі та, діждавши неділі, і пішов до Зайця на хутір. Розказую йому свою пригоду та разом, ніби шуткуючи, й дочку сватаю. Гомонимо собі вдвох... Кликнув Заєць Марину, — старої не було, за рік перед тим умерла... Отак і так, — каже дочці: «Сватає тебе Мирін. Чи підеш?» А вона — звісно, молода, сором'язна: «Не знаю», —одказує... «А хто ж зна?» —питає батько. — Мовчить вона. Так ми удвох з Зайцем випили добре, та й справу зробили... Узяв він, та й поблагословив нас. А через тиждень,, у неділю, пішли ми до попа на Побиванку та й повінчалися...
З того часу заржавіла січова рушниця, злігся порох, розгубилося креміння.
Став Мирін Гудзь поле орати та хліб пахати, а Марина — сина Івана колихати...
Серед широких та розлогих степів, на вільнім просторі, вирощував Івась свою молоду силу. Кров батьківська, січова, ще змалку обізвалася в жилах малої дитини. Найлюбішою забавкою було йому будувати та розоряти землянки, вали, окопи, шанці... Чуючи од батька страшні приповісті про війни та походи на Туреччину, на татарву, на панів-ляхів, — Івась перекладав усе те в дитячі іграшки. Оце зробить окіп, та й давай його розвертати, буцім з бою бере... Батько дивиться, сміється. Любо старому рубаці згадати на своїй дитині свої молоді літа! Він, було, Івася й підохочує: «Ану-ну, синку! учися змалу: на старість — як нахідка буде!»
Конец ознакомительного фрагмента. Полная версия книги есть на сайте ЛитРес.