Будні і неділя

Звичайно таке бувало, що паламар Іван Швець, до якого обов’язків належало помагати о. Йосифові передягатися, задовго порався на господарстві і запізнювався до церкви. Тоді дєдьо Звірко, виводячи голосом „туги і безнадії” тропар глас восьмий про „Злочестивого Юду”, шкандибав із крилоса до захристії і там уже, затягуючи фелон на о. Йосифа і підсипаючи вугілля до кадильниці, докінчував співати: „…іже о всіх благий Господи, слава Тебі!”

А дим з кадила, що наповняв церковцю після кожного євангелія, збивався угору запашним туманом і нам тоді здавалося, що всі святці в іконостасі пооживали та повиходили з почорнілих рам: ось янголи здіймаються на крилах у піднебесся і сурмлять на славу Господеві, достойні бороди апостолів, пророків, євангелистів розпустилися на вітрі і пливуть разом з облаками. Архангел блиснув мечем і проганяє з раю Адама і Єву, а тут Юда, на Тайній Вечері, шкірить улесливо обличчя і питає: „Господи, може це я?..”

І великим жахом стискалися наші серця, коли ми крадькома, перелякано, зиркали на образ Страшного Суду… Тоді кадильний дим мішався в нашій уяві з клубами чорного диму, що здіймався з дна аду, жовте полум’я бухало з-під казанів і в примарному їх відблиску так страшно корчились у муках тіла грішників, а ще страшніше витріщалися на нас рогаті та хвостаті чортячі машкари!

А потойбіч преісподної, відгороджені стіною вогню і диму, покриті Божим омофором, стояли ті, праведні, що заслужили собі на ласку бути праворуч Отця, стояли, як живе доповнення панорами Страшного Суду, шептали молитви і били поклони наші бабуні, матері, старші сестри… У присмерку вечірньої години не багато вони відрізнялись від візантійських ікон: їхні обличчя були так само почорнілі та померклі, уста затиснені, очі пригаслі. Від важкого, великопосного говіння і праці понад сили подібні були на торішнє, сухе бадилиння, що хилилось і сумно шелестіло при найлегшому подуві вітру…

Суворо говіли тоді, в ті давні часи, хоч і так завжди приходилось недоїдати на переднівку. Мати моя не взяла б у Велику П’ятницю рисочки води до рота, а бабуня говіла, поки не сховали Плащаницю. І хоч нераз, упродовж цілого Посту, не видно було в хаті кришки хліба, проте у Великий Четвер завжди несли три білі книші на парастас…

„Блажен, разуміваяй на нища і убога, ібо в день лют ізбавит єго Господь”.

…Молилися і клали доземні поклони, а в той час, ізнадвору, півень піяв для них страшну пересторогу… Вже тоді, може, їхні праведні душі відчували, що це гряде час „катів і кустодіїв”, коли праведний Суддя буде проданий на муки суддям лукавим і нечестивим, і всі Його відцураються, навіть улюблений Апостол!

Уже тоді, може, їхні розмелені уста, цілуючи холод каменя, благали в Господа ласки і сили — пе-ретривати Великі Страсти нашого народу, вже тоді начертані на таблицях вічности „долі нашої смутним узором…”

„І абіє пітел возгласи…”

У годину страшної проби, що прийшла незабаром, наші батьки і матері, наші сестри і браття в далекому Рідному Краю стояли непродажні по боці Христа, вірніші Його Апостолів.

ЖУРАВЛІ ВІДЛЕТІЛИ

„Мене завжди хвилюють птиці на вечірньому небі”.

(О. Довженко)

З листа з України: "…А вчора відлетіли від нас журавлі. Довго кружляли над селом, ніби жаль було їм покидати нас, а потім довгим ключем подались на південь. Щось це воно ворожить…”

Журавлі відлітали в пізнє надвечір’я або надосвітках. Бувало, вирве тебе із сну якийсь розпачливий крик чи плач і не збагнеш з просоння чий: скривдженої дитини, побитої собаки чи пропащої душі?.. А за вікном ніч і — осінь. Притулиш лице до шибки, надслухаєш… дивний якийсь рух чути знадвору, ні-то шум незліченних крил у піднебессі, ні-то шарудіння сухих конопель під загатою, ні-то журливу осінню тугу…

Журавлі відлітають.

І тоді, раптом, розсувається чорна завіса ночі, блиснув прожектор світанку по латочці неба, а на ній — далекий ключ журавлиний, як прощальний помах чиєїсь долоні — кру-кру… Ключ поволі зникає, розпливається, сірий екран неба порожніє, і тоді чуєш, що в тебе, в середині, щось неначе обривається: ні-то остання строфа вірша, ні-то остання нитка надії, ні-то останнє кохання.

З того, як і коли вони відлітали, в котру пору, чи довго кружляли над селом, чи коротко, як гурмувалися в ключі, сумно чи весело кричали, — з того всього люди багато дечого ворожили, передвістували: чи скоро буде зима, чи приїде Михайло на білому коні, чи зародить озимина, буде урожай чи недорід.

Неосяжне небо зі зграями птаства, земля, ліси й луги зо своїм звіринним царством, були як дві сторінки книги Божої Премудрости, з якої народ наш віками вичитував йому тільки ясні закони життя або смерти. Біла ласичка пробігла через гумно до стодоли — ого, рано впаде сніг! Мишва загніздилася у стерні — буде голодний рік. Бузько-чорногуз покинув гніздо на стрісі — ой, лелечко, та не дай Бог пожару!

З ранніх рос, із ластів’яного щебетання, з падаючих зірок, з пугукання сови опівночі ворожили погоду, радість або нещастя в хаті. В розкритій книзі природи не існувало зайвини, незначущости, в ній кожна титла, кожна кома, були глибокими символами, знаками вищої сили. Цю книгу читав народ душею, пребагатою в скарби первинної вражливости, інтуїції, поезії. Він, народ, розумів її предвічною своєю мудрістю, успадкованою по предках, тих із сивої давнини, з мороку тисячоліть…

Та й ще тепер, після всіх воєн і страхіть, що прокотилися над нашою землею, коли червоні плуги переорали її лоно до самої материці, коли, здавалося б, камінь на камені не залишився з давнього світу уявлень, вірувань, традицій, — ще й тепер, по сьогодні, скорбні наші матері, овдовілі сестри, незасватані наречені, ворожать собі долю з ключів журавлиних на вечірньому небі…

Журавлі, журавлі, як повернетесь весною в Україну, принесіть на своїх крилах нашим рідним добру вість із соняшних країв! Вони ж так довго на неї чекають!

КОЛЯДНИКИ[1]

Свічка на скрині похнюпилась і плакала білими сльозами, що леденіли на цілушці житнього хліба. Під льняною скатертиною пахла відцвілим літом отава, і сніп вівсяний на покуті клонив кучері перед богами, павутинням закосиченими. По світлиці сновигали сновидами сум і нудьга. Рачкували, квокали і ціпали, щоб вуйні Павлисі неслися кури навесну. Присідали на порозі, нишпорили під припічком, вішались на жердку з шматтям і кожухами та й кукали до щербатої макітри з жмінкою куті на дні — для духів з того світу.

Знадвору влетів у хату і радісно затріпав крилами гомін колядки. Біля загати заскрипів сніг під гурмою чобіт. Сум і нудьга хоч-не-хоч полізли одне за другим у щілини в почорнілих сволоках. Свічка якось весело мелькнула жовтим язиком, а Божі достойники видивились на себе з усіх кутів світлиці — наче здивувалися. На запічку припинив свій „отченаш” сірий котище, а на постелі перестала кивати очіпком вуйна Павлиха.

— Павле! А встань-но! Подивися, хто там.

Вуйко Павло перехилився через побіїпницю до вікна.

— То хлопці з козами.

— Га?

— З козами. Колядники.

— А відстукай, защіпи двері. Снігу нанесуть до хати за ходаками.

Але ці „з козами” вже були на порозі. За ними гулькнув попід ноги до світлиці шпаркий, морозний подув. Свічка на столі полохливо закліпала віями, але не згасла.

— Христос Раждається! — загули хором „пастиріє” в солом’яних брилях і поставили на скрині „вертеп”.

— Славіте… А припри там котрий двері. Створив навстижир, як у червцю.

Вуйко Павло, кахикаючи, підвівся з лави й накинув на плечі сердачину, на якій був прикучнув і задрімав. Вуйна поправила на голові чорну хустку, втикаючи під очіпок жмутки сивого волося. Сірий кіт висунувся зі запічка, сів на припічку і ясно засвітив очима…

В хаті творились тепер дивні дива…

„Пастиріє” познімали солом’яні брилі й попадали навколішки, бо їм оце явився Янгол Божий, в довгій сорочці з надтичкою і з повісмом льняного волосся на голові. Горбатий жид з кривою приправленою бородою згинався в три погибелі перед царем Іродом, що нарядився в дивовижну шапку, ніби позичену в князя Мономаха, а в руці тримав страшенний меч із соснової лати. Так само смертоносно виглядали й шаблюки його римських воїнів, що були в повишиваних сорочках і мали вийнятково посинілі від морозу носи…