Варта у Грі

Варта замружилась наостанок від приємного запаморочення й різко обірвала павутинку. Багато пити не можна. Якщо вона бере собі біль — болю стає більше. Бере гнів — і той здушує жертву. Ковтає її розчарування — і каменюка на плечах важчає з кожною секундою, часом затуманюючи випадковій людині весь світ. А тоді — раптові самогубства, особливо жорстокі напади чи ще якісь наслідки. Люди надто крихкі...

Але цього разу жертва нічого не помітила. Вона сіпнула лямку рюкзака, мовби хотіла його полегшити чи скинути взагалі, зиркнула праворуч і перебігла дорогу, залишаючи Варту сам на сам з її поновленою силою. Та затоплювала, заколисувала, а потім, навпаки, здіймалася, мов хвилі на морі у грозову ніч.

— Ну-ну, поглинанням енергії неповнолітніх займаємось, — різкий іронічний голос негайно вирвав Варту з її розкошування. — Та ще й при світлі дня.

Дівчина стріпнула із себе заціпеніння й озирнулася, готова до захисту.

Незнайомець стовбичив у тіні будинку і мружився на сонце.

Варта не знала його обличчя. І не відчувала жодної аури — ані світляк, ані їхній. А кровопивця б так на сонце не шкірився, та й не бачили їх у місті вже скільки років... Якби не його слова, то можна було б сміливо заявити, що хлопець перед нею — людина. От тільки людина б не помітила того, що Варта живилася енергією перехожої... І все одно це чужинець. Із такими одна розмова.

— Йди, куди йшов, — відказала дівчина різко. — Не дратуй мене.

— А то що? На дуель викличеш? — хлопець сховав руки в кишені джинсів, демонстративно виставивши великі пальці зверху.

Попри спеку, Варта відчула, як хвиля холоду полоснула по спині. Здавалося, що небажаний свідок її трапези знав про те, що сьогодні зіткнуться Аллі (найкраща темна алхімея у місті) і Люцем (до біса пафосний та показово праведний світляк). А вона, Варта, — третя заступниця з боку Аллі. І вона до тремтіння в колінах боїться підвести. Але чужинець не міг би про це знати.

Незнайомець тим часом вийшов із тіні на світло — сонячні іскри розсипалися кучерявим, як серпантин, волоссям.

— Дуелі — ніщо у порівнянні з Грою, — повчально пробурмотів він.

— Гра мене не цікавить, — Варта роззирнулася, думаючи, як їй позбутися небажаного свідка. Врешті, вона нічого не порушила і не має жодної причини остерігатися цього нахаби.

— Брешеш, — відрізав хлопець. — Вона цікавить усіх. А я знаю щось дуже корисне про всю цю катавасію. І знатиму ще більше.

— Яка радість, — дівчина зиркнула повз незнайомця, шукаючи підступ.

Жодних тіней, жодних аур. Він прийшов сам-один. Це спантеличило її ще більше. І роздратувало.

— То що тобі треба? — визвірилась врешті Варта. — Хочеш настукати в Конгломерат, що я випила неповнолітню, то стукай. Але спочатку знайди її й доведи, що так і було. Я у жертв паспорт не перевіряю.

Голос хлопця теж став різким і неприємним:

— Я тобі кажу, що маю корисну інформацію про Гру, яка от-от розгориться. Про ту малу — це я так, щоби розмову почати.

— Погану обираєш тему для початку розмови, — Варта глибоко вдихнула й смикнула кутики губ у подобу іронічної посмішки. — Я — темна. Дуже нехороша темна. І мені дуже не подобається, коли хтось втручається в трапезу.

— Можливо, дуже нехороша темна навіть має ім’я? — хлопець, здавалося, горів бажанням її роздратувати якнайсильніше, бо сарказм проступав у кожному його слові, як загострені шпичаки.

Чаклунка міцно стулила губи. Вона розуміла, що витрачати силу перед нічною дуеллю не варто, тому лише випустила одну-єдину ниточку, тонку і непомітну. Опустила її на землю й блискавкою відправила до незнайомця. Провчити його — ким би він не був! — видалось їй кращою ідеєю, ніж терпіти зараз ці дивні розпитування й недолугі спроби познайомитися.

У місті не було темних чи світляків, котрих Варта б не знала бодай з вигляду. А чужинців тут не люблять: своїх нахаб вистачає.

Павутина сягнула цілі.

Чаклунка перевела погляд на обличчя хлопця, очікуючи, що воно викривиться від болю раптової атаки. Але нахаба тільки посміхався. Сонце в його волоссі, на високій горбинці носа і в темних очах розгорілося ще яскравіше, поки Варта не зрозуміла, що це не справжнє сонце.

Це блискотіли ледь зримі щити.

Справжні.

Її павутинка просто не змогла пробитися. Нахабний незнайомець володів майже міфічним захистом. Він відмежувався щитами проти чародійства, які зробили його невразливим до атаки. Принаймні до такої, порівняно слабкої. Варта ніколи раніше щитів не бачила, проте впізнати їх не становило проблеми, коли знаєш, про що йдеться. А вона знала й одразу насторожилась, уявляючи, хто ж це перед нею стоїть. Явно не простий турист.

— Я очікував від тебе цього кроку, — після ефектної паузи хлопець коротко розсміявся, — тому підготувався теж. Врешті, темні всюди однакові: і у Львові, і всюди, де я побував. Так, Варто, я не звідси. Так, мені вже відомо, що ти Варта. І, до слова, мені відомо набагато більше.

Попри те, що вона, як і більшість темних, завжди обирала напад, зараз дівчину охопило непереборне бажання розвернутися і втекти якомога далі, якомога швидше. Вона зробила крок назад. Якщо перейти дорогу, тоді перебігти подвір’я Політеху — там студенти, там якісь люди, там він нічого їй не зробить...

Але другий крок не вдався: невидима стіна стримувала на місці, у повному заціпенінні. І навіть сили, щойно отримані у жертви для сьогоднішньої дуелі, не допомагали вирватися.

— Почнемо з простого, — хлопець примружив очі сильніше, — якщо ти відмовишся співпрацювати, я вб’ю тебе, аби не заважала принаймні.

Варта дивилася поперед себе й кліпала.

Треба ж. Задрімати на лавці, схованій у кущах біля Політеху. Дожилася.

«Більше не працюватиму у вечірню зміну...»,— промайнула думка. Врешті, мама все одно була невдоволена її роботою в кав’ярні й завжди твердила, що в них достатньо грошей, аби доньці не доводилося принижуватись перед звичайними людьми. Але бажання самостійності ніхто ще не скасовував, як і бажання Варти опанувати всі методи приготування хорошої кави.

Чаклунка зиркнула на годинник — дві години до дуелі. Надворі стемніло. Ворота вже зачинили. Доведеться лізти через огорожу.

Варта ніяк не могла пригадати, як опинилася тут. Зате сон свій пам’ятала прекрасно: після трапези її перестрів знавіснілий молодик, який володів справжніми щитами. Він ще ляпотів щось про Гру і співпрацю, але тоді підійшов старший пан із ціпком...

Ох! Згадавши, як навідмаш той лупнув нахабного молодика, Варта зрозуміла, що ціпок у пана був явно декоративним аксесуаром, а не підтримкою, необхідною в поважному віці.

А далі вона прокинулася. Нікого поруч. Тільки голова болить. І...

— Трясця... — дівчина прогортала список пропущених дзвінків — три від Дикорослої, по одному від Аллі й Максиміліана та вісім із дому.

— Трясця в квадраті, — пропущені дзвінки з дому ніколи добром не закінчувалися, хоча Варта була давно повнолітньою. Але батьки настільки активно опікали її, мовби хотіли цією опікою компенсувати те, що вони прийомні.

Телефон завібрував знову. Цього разу повідомлення. Від Дикорослої.

«На Дорошенка бачили суддю з Чехії. Назріває початок?»

Варта застогнала і швидко набрала відповідь:

«Може, він у відпустку приїхав. У них же буває відпустка?»

«Він що, дурний, щоби в Україну пертися у відпустку?» — Дикоросла відписувала завжди блискавично, ніби не мала інших справ.

Дівчина сховала телефон у кишеню джинсів.

Якщо судді справді збираються в місті, то Гра на носі. Але дуель — сьогодні. Отож, не час думати про...

«...Якщо ти відмовишся співпрацювати, я вб’ю тебе...»

— Так, мам. Так, точно. Так, з Дикорослою. Так, прийду вранці... Ні, жодних настоянок... Коли це я так робила? Пфф!.. Усе добре. Па. Татові теж.

— Вони в курсі, що тобі вже стукнуло 18? — криво посміхнувся Молібден, старший брат Аллі, який сьогодні був другим заступником.