Варта у Грі

— Після тих трьох? — хмикнула дівчина, проганяючи хвилювання.

Проте відьма похитала головою:

— Оце ж дурне в голову лізе! Не зважай. Ліпше якось попросимо Велессу тобі наворожити чого. У неї з любасами краще справи йдуть...

Дикоросла силкувалася посміхатися, але стурбованість усе ще пробігала її обличчям, ніби хмари травневим небом.

Після туманного, але вельми неприємного ворожіння Дикорослої у Варти цілковито зникло бажання чекати на Златана. Вона рішуче обійшла площу Ринок, перебігла книжкові розкладки біля Федорова і відчула себе спокійно, тільки коли опинилася в сквері біля Порохової. Сонце сідало, промальовуючи в повітрі золоті смуги, які так нагадували павутину енергії.

Чаклунка сіла на лавку спиною до сонця і примружила очі, вишукуючи. Вона знала: щойно торкнеться жертви — її затопить сила і спокій. Певність. І темрява.

Тільки б знайти жертву...

Та щойно вона вловила хвилі печалі, як на зло, завібрував телефон.

— Шановний, ви відриваєте мене від вечірнього меню, — прошипіла Варта у слухавку, сподіваючись, що проклятий чех зрозуміє.

— Ти де? — прошипів він у відповідь. — Я тобі наче казав чекати на мене!

— Я зараз зайнята. Потім подзвоню. Сонце однаково ще не сіло, — Варта поклала слухавку і вимкну, ла навіть вібрацію.

Зосередитись на жертві. Зосередитися на жертві...

За кілька хвилин дівчина знову вловила те, чого прагнула, — тонкий відзвук злості дзвенів так прекрасно! Жертва... Варта вся витягнулася, спостерігаючи.

Носійка злості не звернула вниз, до людної Підвальної. Добре.

Вона обігнула Порохову, перебігла дорогу між двома туристичними автобусами і пішла вулицею вгору. Чаклунка метнулася за нею.

Емоції захльоскували. Ніби за спиною жертви тягнулися жорсткі холодні батоги.

Варта випустила павутину і дозволила раптовому спалахові затопити її. Ця людина виявилась настільки насиченою, глибокою і повною вогню, що енергії враз стало надто. Довелося спинитися, щоб перевести подих.

Чаклунка зробила два глибокі вдихи, тоді знову наздогнала дівчину й запустила павутину в її бік.

Охх... Яким блаженством було почувати цю силу!

Жертва звернула в під’їзд і ляснула дверима з усією злістю, котра тепер ще гарячіше розгорілася. Але Варті було байдуже. Вона притулилась до стіни й заплющила очі від задоволення. Відчуття холодного каменю і пульсації всередині контрастували, але і це їй подобалось.

І тут...

Удар по голові був таким сильним, що з очей посипались іскри.

Варта заточилась. Вона хотіла знайти опору, але запаморочення перемогло.

Другий удар звалив її на асфальт.

Мідні кола перед очима. Залізний присмак в роті. Сила, яка не слухає.

— Швидко ж ти бігла. Ледь не загубив, — пробурмотів знайомий голос. — Але тепер уже все...

Варта силкувалась повернути голову. Третій удар погасив в ній це бажання.

Розділ 5

Анемічна панна на цвинтарі

Тіні танцювали перед очима, затуманюючи зір. Варта зрозуміла, що опритомніла, бо біль різав по живому. Куди й зникла вся сила від трапези! Дівчина зажмурилась і спробувала піднятися на ліктях.

— Я б не радив, — глухо сказав знайомий голос. — Лежи.

Чаклунка розплющила очі зі здивуванням. Сутінки не обдурили її: світляк сидів поруч. Біляве волосся налипло на його чоло. Роздерта до крові щока дисонувала із завжди охайним образом співробітника.

— Що ти твориш? — прошепотіла дівчина і закашлялась. У роті досі стояв смак заліза. А ще піску.

Варта спробувала стріпнути із себе слабкість. Проте їй не вдавалося.

— Не ворушися, сказав же, — Еверест скосив погляд блакитних очей в її бік. — Твоїй голові добряче дісталося.

— Що я тобі зробила? — виплюнула із себе чаклунка. Вона сторожко роззирнулась і зрозуміла, що це всього лиш сквер над облрадою. Добре. Її нікуди не затягли, не зв’язали, і телефон досі в кишені шортів. Якби маякнути Тайфунові...

— Тобто — що зробила? Я тобі життя врятував, не побоюся цієї фрази, — видав Еверест спокійнісінько. — Якби ти мені щось зробила, може б, і не врятував.

Дівчина пирхнула. На мить світляк нагадав їй одного нового знайомого.

— Тоді що ти тут робиш? Якесь одоробло хотіло мене вирубити... — дівчина пригадувала момент нападу туманно.

— І йому це вдалося, — додав Еверест. — А я це вчасно помітив.

Варта відчула, що запаморочення покидає її, тому спробувала сісти знову. Цього разу тіло послухалось.

— Ти шпигував за мною? — спитала вона.

— Те-е-емні... — Еверест скосив погляд в її бік. — Як не вбивав, так шпигував... Та живу я тут! Поруч. Додому йшов з роботи, яку ти прогулюєш. Загалом, приходь до тями, а мені час.

— Стоп! — Варта схопила світляка за рукав сорочки, бо він уже намірявся підвестися з лавки. — Хто на мене напав? Чому?

— Звідки я маю знати? Якийсь темний.

— Темні не нападають на темних... зазвичай.

— Я не знаю його, — здавалося, що Еверест хоче якомога швидше втекти. Тому Варта вирішила, що йому відомо ще щось. Щось важливе.

— Ти не залишиш тут поранену, виснажену дівчину! — видала вона і з силою смикнула худорлявого світляка до себе. Він піддався і ледь не звалив її спиною на лавку.

Проте тут Еверест зашипів і рвучко сіпнувся назад, обтріпуючи руку. На його руці не було нічого — Варта примітила це. Ні рани, ні подряпини, ні синця навіть. Очі світляка загорілися, і він опустив погляд на медальйон на шиї дівчини.

Вона на мить подумала, що Евереста більше зацікавили її груди. Проте навряд чи хлопець, якому більше 15-ти — хай навіть і святенник світлий, — буде так панічно сіпатися від дотику до грудей. Отож, щось інше його відштовхнуло. Але що могло викликати таку бурхливу реакцію?

— Думай, що робиш, — кинув алхімік і, скориставшись розгубленістю Варти, зірвався з лавки мов ошпарений.

За кілька секунд він перетнув сквер, майстерно уникнув зіткнення з випадковими перехожими і вже перебігав дорогу. У місці, яке якнайкраще підходило для самогубства під колесами. Проте Еверест тінню шмигнув на інший бік і розтанув за поворотом.

Дівчина глибоко вдихнула, вперлася обома руками в лавку і просиділа так хвилину чи дві, очікуючи, щоб дзвін у голові зник остаточно. Тоді сягнула рукою до сумки — там лежала баночка із зіллям підсилення від Дикорослої.

— Трясця! — Варта вколола палець уламком скла. — Не могла вона в пластикову пляшку налити!

Обидві баночки розбилися, вочевидь, під час її безславного падіння. Зілля залило сумку, де, на щастя, лежали лише кілька таблеток знеболюючого, сережки і трамвайні квитки. Вроджена любов до архаїзмів, яка супроводжувала життя відьом, диктувала їм багато правил. Одне з них — хороше вариво тримати треба в склі. Варта сподівалась якось вмовити Дикорослу наливати їхнє зілля у термочашку, але наразі із цієї ідеї нічого не вийшло.

Дівчина розуміла, що шукати мітку сьогодні не піде. Вона спочатку хотіла подзвонити Тайфунові й повідомити, що на неї напав невідомий темний. Проте здоровий глузд підказав утриматися від цієї новини. Поки алхіміки зі своїми вибриками не вгамуються, не варто додавати олії у вогонь і стверджувати, що темний пішов на темного. Тим більше вона не знає хто. І почула це від світляка. А світляк цілком може покривати когось із їхніх. Але ж він попередив її, що Люцем точить ікла. Або ж...

Від напливу теорій і думок щодо того, хто й для чого це влаштував, Варта відчула, що голова болить ще сильніше. Проте тут її неспокій порушила поява чеха, котрий із грізним виразом обличчя крокував через сквер. Рішучість його кроків підтверджувала, що маг добре знав, куди йти.

Він наблизився, окинув Варту прискіпливим поглядом зверху вниз, а тоді впав на лавку поруч неї.

— Я кому казав чекати на мене? — голос Златана різонув, як гостре лезо. — Ану розказуй, у що ти вже встигла влізти!