Варта у Грі

— Дякую, до побачення, — Варта зціпила зуби і стрілою вилетіла з підсобки. Бажання звільнитися з кав’ярні вкоренилося в ній ще раніше, і тепер, з початком Гри, видавалося сміховинним взагалі звертати увагу на якісь причіпки звичайних людей...

— Що, святкувати їдеш? — Орест-Еверест звів брови, коли дівчина прошмигнула повз нього. — Чув, ваші вчора проявили вершинну швидкість у пошуку мітки.

— І що?

— Підозріло, от що.

— Твоєї думки спитати забули.

— Та я що, я ж не кажу, що ви порушники. Може, привітати хочу, — хлопець знічено почухав носа, і до нього прилипла кокосова стружка.

— Не хочеш, — хмикнула Варта. — Я поспішаю.

Їй хотілося швидше піти, поки менеджер, бува, не передумала. І поки хтось не побачив Златана в кав’ярні.

— Я хочу тобі подякувати, — Еверест закотив очі. — Міл казав, що ти врятувала його.

— Хто-о?

— Мілен. Жертва наша. Він розповів, що ваш отой, буйний особливо, трохи ошизів... іти його присадила.

— Я просто не хотіла проблем для наших. Усе, па, я поспішаю, — дівчина оминула Ореста і доторкнулась до нього павутинкою вітру, здмухуючи кокосову стружку з носа.

— Ти працюєш зі світлим? — з іронією спитав Златан, який встиг прихопити два еспресо з собою і чекав біля столиків надворі, роздивляючись будівлю навпроти, ніби вишукував у вікнах прихованих снайперів.

— І ще з десятком простих людей, так, — огризнулася Варта. — А ти вже встиг відслідкувати аури всіх у радіусі кілометра.

— Так, мені ж треба було дізнатися, чи ніхто не сидить на хвості, — проклятий чех кивнув і простягнув барвисте паперове горнятко дівчині. — Тобі взяв. Не виспалася ж. Пішли.

— Якби ти завів гарну звичку повідомляти про свої плани, я би мала менше проблем на роботі. І, можливо, навіть шанс виспатися, — дівчина сьорбнула кави й обпекла губи.

— Це несерйозна робота, і ти тут ненадовго, — за явив чех так безапеляційно, наче бачив майбутнє.

— Байдуже! Робота є роботою. Будь-яка. Якщо ти за неї берешся, то вже будь добрий виконувати, — заперечила Варта, поспішаючи за магом.

Златан рухався швидкими й поривистими кроками.

— Ми знову у твій готель? — вирішила дівчина, коли вони пробігли повз кілька кав’ярень у напрямку площі Ринок.

— Ні, мій сусід спить. Ми підемо туди, де зараз мало людей і тихо. І можна не боятися розплавитись.

— Та ти знущаєшся, — видихнула Варта, коли за дві хвилини вже дивилася на золотий вінок «статуї Свободи» на будівлі музею.

— Тільки не кажи, що так часто тут буваєш, що тебе вже нудить від експозиції старовинних годинників, — брови чеха сіпнулися.

— Ні.

— Тоді ходу. Усередині точно прохолодніше, ніж у цьому пеклі. І я хочу побачити виставку.

— Сподіваюся, тепер ти розкриєш мені причину, через яку я взяла відгул? — Варта сторожко дивилась на чеха, який захоплено розглядав вітрину з емальованим посудом минулих століть.

Дівчина таємно сподівалася, що Златан вкаже їй місцезнаходження третьої точки. Або ж особу наступної жертви. Адже будь-що інше можна було повідомити телефоном. Але новий знайомий лише повільно ходив уздовж скляних вітрин.

Він мав рацію: тут не було жодної душі. Тиша й прохолода. Високі вікна, крізь які прорізалося сонце. Помпезні сходи й темно-зелені стіни, від яких віяло холодом. І музейні тітоньки, які бовваніли в кожному залі, ніби тіні минулого. Вони вмикали світло і слідкували за тим, щоб туристи не виявляли до експонатів надмірного інтересу.

— Тобі ніколи не хотілося жити в іншому часі? — темні очі ковзнули по обличчю Варти лише на мить і знову повернулися до супниць, виделок і ложечок, тарілок, таць і високих різьблених келихів.

— Щоб ходити в корсеті й не мати ніяких прав? Ні, дякую, — Варта розсміялась, і звук лунко розбігся залою.

— Як не подобаються корсети, то можеш обрати Середньовіччя і зголювати брови. Ти наче не вельми руда, у відьомстві не звинуватять.

— Ні, краще початок XX століття... Тоді Львів ще був красивим, — зненацька зізналася Варта. — Більш справжнім, чи що. Усі ці помпезні будинки належать до часу, який пішов. Тому зараз вони ніби відголоски минулого.

— Нічого собі завернула! Ти була в Празі? — спитав маг.

— Ні.

— Поїдь.

— Думаю, коли закінчиться ця Гра, я таки звільнюся і махну кудись у відпустку.

— Так. Коли Гра закінчиться... — Златан усміхнувся. — До речі, я поняття не маю, де третя точка. Але вночі підемо шукати. Ми вдвох.

— Продуктивніше буде взяти когось ще. Наприклад, Дикорослу. Вона ніколи не видасть тебе, якщо пояснити ситуацію, — запропонувала дівчина.

Златан спохмурнів:

— Ти погано знаєш фразу, що таємниця, відома трьом, відома всім?

— Як же ти плануєш долучитися до Гри, якщо будеш уникати інших? А позначити мітку? — зауважила Варта.

— У мене є ти, — маг повернувся до неї і перестав посміхатися. — Гарантована жертва, яку я нікому не віддам.

Чаклунка зміряла хлопця похмурим поглядом. Ну, так. Могла б і сама здогадатися... Щоб отримати бажання наприкінці, потрібно позначити бодай одну мітку — так твердили старі записи про Ігри. Хоча вони не вказували, як саме обирають одного з дванадцяти переможців. Тому чех не дасть їй спуску...

— Ти не світлий. Сам казав, — пригадала дівчина. — На додачу, з чого ти вирішив, що я дозволю проливати мою кров і додавати очко світлякам?

— Я можу змінювати свою ауру і видавати себе за кого завгодно. Або взагалі «зникати» з магічного поля зору, — Златан клацнув пальцями. — І не забувай про нашу домовленість: я зроблю так, щоб темні перемогли. Тому одне очко світлякам нічого не змінить.

— Клас. Я прогулюю роботу зі своїм потенційним убивцею і вислуховую його самовпевнені промови...

Златан вибачливо усміхнувся.

— Красива штукенція, — він кивнув на Вартин медальйон, який вислизнув із вирізу майки, коли вона нахилилась до вітрини із прикрасами. — Нагадує щось старовинне.

— Ага. Це мої далекі предки, — дівчина зняла ланцюжок із шиї і підчепила нігтем крихітну кришечку. — Дивись. Батьки казали, що це залишилося від моєї справжньої родини. Тому можу активно фантазувати про аристократичне походження.

— Покажи-но, — маг вимогливо простягнув руку.

Варта опустила медальйон у долоню Златана. Він здригнувся, ніби його обпекло. Тоді схилився, щоб роздивитися вицвіле чорно-біле фото всередині.

— Думаю, це одна сім’я, — чаклунка теж схилилась над медальйоном.

Звідти на неї дивився гордий чоловік у темному костюмі й з ціпком. Поруч нього стояла жінка в ошатному капелюшку і з пишною зачіскою. Вона тримала на руках дитину, закутану в мереживну одежину.

— Думаю, вони були доволі багатими. Жили в якомусь красивому особняку. Може, біля Стрийського парку... Ти вже був там?

— Ні, — Златан швидко повернув прикрасу їй і потер руку об тканину футболки. Варта помітила, що хлопець різко розчервонівся. Очі загорілися, мовби від гарячки.

— Що з тобою? — здивувалась дівчина, защіпаючи ланцюжок на шиї.

— Нічого. Пішли нагору. Чув, у вас тут є Альфонс Муха, — Златан рвонув по сходах із такою швидкістю, що чаклунці здалося, ніби він тікає від неї.

— Ти здуріла, Варто?

— І тобі доброго дня, Молю, — дівчина намагалася зберігати спокій, хоча подумки злилась на чеха.

Адже все це сталося тому, що проклятий знайомець після музею вирішив, що їм необхідно погуляти, бо він має перевірити «стратегічні точки». А Варта, як цілковито й безповоротно місцева, повинна показати йому їх. У процесі пошуку було знищено чотири морозива, два коктейлі та придбано магнітик із трамваєм. І все було б добре, якби на площі, де нещодавно знесли пам’ятник, їх не перестрів Молібден.

— Що ти робиш тут із цим... цим світлим? — він відвів її вбік, туди, де раніше стояв постамент, і вчепився в передпліччя.

Варта відзначила, що в Моля під очима такі синці, ніби він не спав від ночі дуелі.

— А я маю перед тобою звітувати, що роблю? — дівчина різко вивільнила павутину, яка нашпичилась від спалаху злості, і відштовхнула алхіміка. Темрява хвилювалася.