Повiя

Прiська, похнюпившись, сидить, слухає тiї гiркої нiмоти; гляне на Хiврю, як та грає зеленими очима, на Грицька, що спiдлоба, мов лобуряка, свiтить своїми - i знову похилиться…

Ось i обiд скiнчився. Грицько устав, перехрестився, набиває люльку.

- Пiдожди, поки покурю, - уїдливо смiється Грицько, виходячи з хати. У Прiськи аж у душi заколотилося… Сидить, мовчить, дожидає. Нешвидко вернувся Грицько, а все-таки вернувся.

- А ти й досi дожидаєш? Пiдожди ж ще, поки висплюся, - каже Грицько, усмiхаючись.

Прiська не видержала… Мов її хто стебнув батогом з усiї сили - вона трiпнулася: сльози градом полилися з очей.

- Грицьку! Бога ти побiйся! - крiзь сльози почала вона. - Ще трохи знущався ти з нас за життя покiйного? Ще мало поповиварював води, як жили у тебе? I ще з удови нещасної, з сироти безталанної кепкуєш, глузуєш!.. Бог усе бачить, Грицьку. Не тобi вiддячить, то твоїм дiтям!

Наче ясне небо покрилося темними хмарами, потемнiло Грицькове лице; очi загорiлися-запалали.

- Ти ще клясти прийшла! - скрикнув вiн.

- Бог з тобою, Грицьку! Не клясти я тебе прийшла, я за своїм прийшла. Зглянься ти на бога… Празник святий iде… Ти ж будеш i їсти, i пити, а тут за душею шеляга немає.

- Грошей, - кажеш, - немає, - обiзвалася Хiвря, постукуючи горшками, - а святки справляти хочеш!

- Хiба як ми бiднi, то нам i їсти не треба, Хiвре? - одказала Прiська.

- А я, знаєш, що скажу тобi на це, Прiсько?.. Як злиднi, та ще й з перпем!.. Коли б ви не проїдали та не пропивали з своїм покiйним, то й у вас би грошi були.

- Добре таке говорити, у кого вони є. А коли - i того треба, i другого недостае… i подушне заплати, i викупне дай… А нашi заробiтки якi? Вiн же один тiльки й робiтник був.

- А дочка? Дочка - мала у тебе кобила? Нащо ти держиш її при собi? Не вiддала б її людям послужити? Не заробила б вона, як другi? А то сидить дома та хлiб переводить.

- Легко так, Хiвре, казати, дивлячись на других. А коли б самiй прийшлося так жити та бiдувати - не тiї б заспiвала.

- За дурною головою та й ногам лихо! - одказала Хiвря.

Прiська мовчала. Вона бачила, що шо вона не кажи - нiхто її не вчує; а кожне Хiврине слово - спичка у серце: краще мовчати.

Досi ущиплива та докiрлива розмова стихла. Усi знову насупились.

- Так як же, Грицьку? - почала, помовчавши, Прiська.

- Я тобi сказав у волостi. Не чула? - гукнув Грицько.

- Чому не чула? Не глуха, небiйсь!.. Дай же хоч карбованця тепер, а другого уже пiсля свят.

- Та ще чи й пiсля свят вiддам? - позiхаючи, вiдказав Грицько.

- То вже дурниця, Грицьку! Як не вiддаси - позивати буду!.. - посварилася Прiська.

- Позивай… Чого ж ти прийшла? Iди - позивай! - блимаючи очима, каже Грицько.

Хiвря скрутнула головою i важко зiтхнула.

- Господи! Як то воно люди забуваються! - напустилася вона на Прiську. - Коли се ти така розумна стала? Чи не пiсля того, як осталася удовою? Як у нас жила, хлiб-сiль їла, то й за позви не знала… Стара, бач, хлiб-сiль забувається.

- Хiба я у вас дурно той хлiб їла? Не робила я, не служила вам? I замiж вийшла - то вам панщину одробляла. Уже кому, Хiвре, грiх таке казати, а тобi грiх!

- Добрий грiх!.. А як лежала у нас, як та колода, три тижнi валялася… хто за тобою ходив? Чиї руки спочинку не знали, вовтузячись бiля тебе? Та знов - вiд кого ти i за кого замiж iшла, забула?

Прiська похилилася. То було справдi так. Хiвря пам'ятлива, не забула нiчого з її давнього; забула тiльки Хiвря, що як Прiська одужала, то поповиварювала вона води з неї, - не було їй спочинку нi вдень, нi вночi… Мовчить Прiська, а Хiвря одно вичитує:

- Або, як волю об'явили… хто, як не Грицько, помiг вам вибудуватись? Вiн i на сохи дерева дав, i на крокви. Хоч воно i не своє - панське, та все ж коли б на другого кого, то не дав. А як на верх, то хмизу свого вже дав… Забула?

- Що ж робити, Хiвре? - тихо схлипуючи, почала Прiська. - Я пам'ятаю вашу запомогу. Спасибi вам. Та згляньтеся ж i ви на мене: свято iде, рокове свято… У мене ж нiчого немає. Отi два рублi - то ж останнi, на якi тiльки й надiя.

- Де ж ти їх вiзьмеш, як немає? Позич у кого, - рає Хiвря.

- Хто ж менi позичить? - уже навсправжки плаче Прiська.

- Ну, чого ви завелися? - грiзно скрикнув Грицько. - I розпустили натяки обоє! Вона нахваляється позивати… ну - i йди, ну - i позивай… Страшнi її позви, куди пак!.. I нiчого тут сидiти та слинити. Iди - позивай!

Прiська побачила, що її женуть з хати. Ще поки злегка так, доки Грицько не розсердився, а розсердиться - i навсправжки вижене. А хiба довго йому розсердитись?

- Господь з вами! - утираючи сльози, промовила Прiська. - Не даєте - самi поживайте! Вам бiльше треба… Куди вже менi позивати вас? I, похилившись, вийшла з хати.

- Я так i знав, що прийде бiсова манiя! - промовив услiд їй Грицько.

- Походе-походе та й пiдоб'ється, - одказала Хiвря. - Краще менi платок на празник буде.

Важкi думки, невдачi, глибока образа докорiв гнали Прiську додому; серце її болiло, сльози заливали очi… Що їй тепер дiяти? Iти жалiтися старшинi? Вона вже раз жалiлася йому, а що вижалiла?.. Всi вони один одного, як чорт болота, держаться; всi одним миром мазанi…

Сумна-невесела прийшла вона додому. Христя веселенько стрiла її.

- Куди се ви, матусю, ходили, що так довго барилися? Жду, жду - не дiждуся вас!

Стара, важко дишучи i не обзиваючись до дочки, опустилася на пiл.

- А ви й не примiчаєте, що я в нових чоботях? - щебече та. - Дивiться - якраз прийшлися при нозi, мов на заказ шитi… Таких i по всьому селу других не знайдеш: i юхтовi, i не шкаповi. Дивiться-бо!

Прiська зирнула; досада ущипнула її за серце.

- Оце вже й натягла! Оце вже i шмарувати почнеш у них? Годi лишень; скинь та положи… Поки новi - то бiльше дадуть за їх.

- Як? Хiба ви продавати будете? - неспокiйно спитала Христя. Прiська мовчала.

- Це ж менi батько купили… Старi он уже розтопталися, розлiзлися… скоро дiрки будуть, - скидаючи, бурмотала Христя.

Як недавнечко ще радiло її серце, коли вона придiвала їх; коли вони, мов вилитi, обхопили її ногу: i невеличкi - а хоч би де придавили!.. "Нехай тепер Горпина одступиться з своїми, хоч її i на заказ шитi", - думала вона, гадаючи, як усi здивуються, коли вона на свято узує їх, як усi будуть заздрити їй!.. А от мати прийшла i, коли вона навела її очi на їх, велiла скинути - продавати думка… Жаль гострими пазурами угородився їй в серце, веселi думки помутнiлися; досада i сльози потемрили їх.