Повiя

Через пiвгодини все i тут стихло, аще трохи - почало гаснути свiтло. Ясно освiчений будинок покривався густим мороком все бiльше та бiльше, поти й зовсiм не скрився у темнiй темнотi ночi. Здзиздося, злякалися того, що туї скоїлося, жильцi його i мерщiй поспiшали гасити свiтло.

Коли послiднє вiкно окрилося темнотою, з-за камiнного стовпа, де жовтiло, наче пiдслiпе, око лiхтаря, висунулась чиясь невiдома постать i невилазною калюкою прочимчикувала прямо майданом. Серед непроглядного мороку ночi, густого дощового туману чулося тiльки чвиркання води з-пiд ступнi та якесь вурчання - не то лайка, не то бiдкання. Аж ось на краї улицi у кружалi жовтої плями, що лежала на землi вiд лiхтарнi, замаячила темна тiнь. То була тiнь жiночої постатi, бо як тiльки вона пiдступила пiд лiхтарню, то пiдслiпий свiт освiтив лиху спiдницю, низько попущену, i всю у дiрках юпку, пiдперезану мотузком. Голови не було видно, бо аж по плечi, наче покрiвлею, була вона накрита лихенькою рогожею. Невiдома пiдiйшла пiд лiхтарню i почала об стовпець обтирати свої покалянi чоботи з кривими закаблуками, драними халявами.

- Оце яка твань! - не то прогула, не то прошипiла вона.

- Гей, ти! Безноса боско! Обтираєшся? - донiсся до неї другий охриплий голос.

Рогожка заворушилася на всi боки. Видно, що та, котра носила її, не одчула, звiдки до неї обзивався хтось.

- Уже ослiпла, не бач? - знову озвався охриплий голос.

- Ти, Марино? - просвистала рогожка, додивляючись.

- Я. Iди сюди, на сей бiк: сюди не так дощем набиває.

- Сама, небiйсь, краща: тiльки й того, що нiс, як той димар, а пранцi так i кишать! - огризнулася рогожка i почимчикувала через улицю на другий бiк.

- Здорова! - привiтала її теж жiноча постать, прикрита зверху платком.

- Здорова, - просвистала рогожка.

- Де була, що так обтираєш ноги?

- А там, коло земства. Та твань через майдан - насилу вилiзла!

- Що ж, i заробила що?

- Заробиш! Пiд таку нiч хоч би очей де не виколоти. А ти?

- Та й я ж так. Тут один iшов п'яний халамидник.

- Та й що?

- Та й пройшов.

Помовкли на якийсь час, пiдпираючи забор спинами.

- Я ще сьогоднi нiчого й не їла, - мовила журливо рогожка.

- Хiба жиди через день тебе годують? - зареготалася Марина.

- Нi, не те. А сьогоднi нiчого не варили, шабаш.

- Я 6 їм, бiсовим, i гугiль би поїла. Рогожка зiтхнула.

- А чула? - спитала трохи перегодом.

- Що?

- Твого у полiцiю повели.

- П'яного?

- Нi, не те, а вилаяв панiв у земствi. Там такий гвалт збив, цю i за полiцiєю послали, насилу його на звощика узяли.

- I краще. Хай не напивається.

- Кучери гомонiли мiж собою, що за се йому лихо буде. У тюрму запруть, в Сибiр зашлють.

- I пошли боже, як уже менi з таким п'яницею вiк калатати!

- А все ж ти сьогоднi їла, не голодна.

- Не в його дяку. Я i горiлку пила, то що? Вiн би з рота вирвав, коли б побачив.

- А все краще. Я, знаєш що, Марино, надумала.

- А що?

- Пiду додому.

- Якої трясцi? Пiд тином здихати?

- А тут не все рiвно?

- Тут хоч у жида мiсце маєш. А там - хто тебе пусте.

I знову помовкли. Через хвилину геть-геть здалека донiсся якийсь гук, туп. Щось п'яне чи гукало, чи пiсню заводило.

- Чуєш? - спитала Марина.

- Чую.

- Ходiмо, а може?.. - Марина почимчикувала уперед заводити тонкимтонким голосом:

Якби таки чоловiк молодий,

То по хатi б поводив, поводив!

А рогожка слiдом за нею сипко, мов сухий оситняг перекладала:

Ой гоп по вечерi!

Замикайте, дiти, дверi.

Гоп! Гоп! гоп! - i, вхопивши Марину за руку, почала вибивати тропака.

- Стой! Не шуми! Расшибу! - плутаючи ногами, крикнув на їх п'яний чоловiк i з одного маху ухопив за руку рогожку.

Марина, вирвавшись, побiгла далi. Рогожка зосталася. П'яний, схилившись на неї, не то що шептав, не то сам з собою гомонiв.

- Як не сороковку, то й не хочу, - гомонiла рогожка.

- Что мне твоя сороковка? У меня денег куры не клюют. Вона! - i вiн ударив по кишенi рукою. Почувся брязкiт мiдi.

Через хвилину вони окрилися у темному переулку. Незабаром рогожка знову виткнулася.

- Марино! - гукнула вона.

- Агов! - обiзвалася та здалека з-пiд крамниць.

- Iди сюди.

Марина пiдiйшла.

- А що? Заробила?

- Семигривеника. Ходiмо вип'ємо та поїмо.

- А того де дiла?

- Заснув пiд лавками.

- А грошей у його не зосталося?

- Бог його знає. Вiн уперед дав.

- То ти, дурна, сама и не пошукала?

- Нехай йому!

- Де вiн лежить? Я пiду.

- Пiшов, їй-богу, пiшов.

- Брешеш!

- От хай мене бог поб'є! - махнула рукою та так, що аж рогожка посунулася з голови i упала додолу.

Вона стояла саме коло лiхтарнi. Свiт упав прямо на неї i освiтив безносе, дощем змочене лице, покарбованi губи, розкуйдану голову.

- Оце ще менi оця халабуда! - скрикнула вона i, пiднявши рогожку, знову накрила голову.

- Ходiмо, кажу.

- Куди?

- А он у шинку свiтиться.

I мовчки обидвi пiшли через вулицю. То були Христя iз Мариною, котру Довбня з п'яних очей витребував собi у губернiю.

На другий день у собранiї Лошаков на чiм свiт стоїть громив Колiсника. Коли його душа ше до того лiтала по свiту, то, певно, прослухавши Лошакову рiч, мерщiй почимчикувала до пекла, шоб у гарячiй смолi спокутувати тi грiхи тяжкi, якi викопав з самого дна її Лошаков: таких злочинств, такого сорому не видержала б i душа найпершого зарiзяки! А щодо кiсток, то, певно, вони аж танцювали в глухiй домовинi, бо й кiстка не влеже покiйно пiсля такої красної мови.

Шмагаючи по коневi - не без того, щоб не зачепити i оглобель: говорячи про Колiсника - не минеш i Христi. Досталося i їй на горiхи, "этому продукту глубокого нравственного растления", "куртизанке", "камелии", "кокотке"… Коли б чула все те безноса Христя, прислужуючи жидам, то вiд радостi перенесла б i свiй голод, дякуючи великим панам, що не забули її, жидiвської наймички.

Та вона не чула, чешучи гнидявi пейси жиденятi, котре гидувало дивитися на її безносу пику i все, знай, рукою одпихало невiрну наймичку.

А Лошаков не вгавав: соловей весняної ночi утомився так довго б спiвати, а вiн - нi. Аж зблiд, аж перепався… I було чого: вдячливе земство вiддало йому Колiсниковий маєток, щоб аби у двадцять лiт заплатив двадцять тисяч, що вкрав покiйний Колiсник.