Страница 4 из 39
— Ая, ая!
Юра показав на себе, на рушницю, махнув у бік скель. Старий, розуміючи, усміхнувся:
— Чакти![5]
— Самий чакти! — підтакнув молодий.
Після закуски всі вийшли надвір. Коло хати стояли прив'язані до стовпа два олені, похиливши голови з розкішними гіллястими рогами.
Олені дивилися добрими і смирними, як у корови, очима і зовсім не були схожі на тих красенів оленів, що їх бачив Юра на малюнках. Ілля, щоб розважити Юру, сів на, оленя верхи і проїхав до рибальні. Потім запропонував покататися Юрі.
Сідло було незручне, без стремен, вуздечка з одним повідком, але Юра насмілився. З допомогою орочів він виліз на оленя. Перед його очима коливався цілий ліс гіллястих рогів, і Юрі до нестями хотілося вхопитися за них, щоб підтримати рівновагу. Гаврило помітив це і гукнув:
— Еді[6] — показуючи руками, що братися за роги не можна.
Олень зробив крок, Юра заколивався на сідлі і, боячись упасти, схопився за ріг.
Старий не встиг повторити своє «еді», як олень з усієї сили мотнув головою, і Юра в одну мить опинився на землі, а олень знову стояв смирно і дивився своїми добрими очима на хлопця.
По обличчях орочів Юра бачив, що вони співчувають його невдачі, і сів на оленя вдруге. Гаврило дав йому ціпок, щоб він підпирався ним, замість хапатися за роги. З ціпочком було куди зручніш і надійніш. Юра проїхав кілька кроків з ціпочком, потім, набравшись сміливості, проїхав без ціпочка, далі на мигах попрохав дати йому повідок, за який. вів оленя Ілля, і через кілька хвилин почував себе на олені зовсім вільно.
— Чакти! — похвалив його Гаврило.
— Самий чакти! — сміявся Ілля.
Орочі поговорили між собою, і старий звернувся до Юри, жестами запрошуючи його їхати з ними в гори. Для Юри це було зовсім несподівано, і він мовчав, не знаючи, що робити.
— У-у-у, — роблено затремтів старий, показуючи, як буде холодно тут, на березі моря.
«ПОЖАЛІЙТЕ МОЮ ШИЮ»
Катер ішов вздовж берега, і Зуб майже не заходив до каюти, замислено дивлячись на громаддя гір, що сягали аж до обрію.
Чи знайде він сина?
Зовнішньо спокійний, він не міг стримати внутрішнього хвилювання, і його уява малювала порожню бухту, контору рибальні з підпертими ціпком дверима, безлюдний берег.
«Що коли Юри на березі немає?» Ця думка гострим ножем пронизувала його свідомість, і він зціплював зуби, щоб підтримати рівновагу. За два дні він схуд, і очі в нього запали, як після тяжкої хвороби.
Команда катера працювала мовчки. І старшина, і два матроси старалися не дивитись у вічі Зубові — допомогти вони нічим не могли, а співчуття тут зайве.
Вже надвечір показалися скелі, коло яких пароплав робив останню зупинку. Старшина дав найбільший хід, і незабаром катер увійшов у бухту Нігілян і врізався носом у хрящуватий гравій.
— Ну, тут остання надія! — сказав Зуб і перший виплигнув на берег.
Поки команда прикріпляла катер, він швидко пішов до контори. Не доходячи до неї кілька кроків, Зуб побачив двері, підперті палицею, і остовпів.
— В конторі нема нікого!
Підійшли старшина і матроси і похмуро стали коло Зуба, боячись зайвим словом збільшити і без того велике горе.
— Оглянемо берег, — безнадійно промовив Зуб.
Вони розділилися на дві групи і пішли в різні сторони.
Припливна хвиля глухо била об прибережний камінь, навіваючи сумні думки. Над, головою жалібно квилила чайка. Зуб с матросом дійшов до самих скель і, побачивши, що вода підступила вже до круч, повернув назад. Як сновида, він прийшов до порожньої рибальні, штовхнув ногою дрючок, яким були підперті двері, і зайшов до контори.
— Нема, — простогнав він і схилив голову на стіл.
Раптом він помітив на столі клаптик паперу із знайомим, ще по-дитячому нерівним почерком. Зуб схопив листа і, затаївши подих, впився очима в папір:
«Юрій Зуб, 12 років, відстав від пароплава «Камчадал» 22 вересня 1932 року і, не маючи змоги добратися до населеного пункту, пішов у гори з двома орочами. Прошу першого, хто прочитає цього листа, надіслати телеграму до Владивостока, Тигрова вулиця, № 18–6, Зубу Миколі Івановичу, що його син живий. Куди я пішов з орочами — я не знаю, бо не розумію їхньої мови. Вони сказали мені: балигакчандула гареп дойдаткі істаптикі. Юрій Зуб. 23-ІХ 1932 р.».
— Живий, — радісно вигукнув Зуб і кинувся обіймати матроса, який зніяковів від несподіваних обіймів і стояв, не знаючи, що йому робити. — Живий! — знову гукнув Зуб і, залишивши матроса, так обняв старшину катера, що той аж скрикнув. Другий матрос швиденько відійшов далі до дверей і звідти промовив:
— Поздоровляю вас, товаришу Зуб, тільки пожалійте мою шию.
Всі весело зареготали, і Зуб ще раз потиснув кожному руку.
— Ой, хлопці, який же я радий!
— А де ж Юра? — спитав старшина.
Зуб прочитав листа вголос.
— В гори! Гори тут скрізь! Як же далі шукати? — спитав хтось із матросів.
Дійсно, де шукати Юру в горах, які тягнуться на три з половиною тисячі кілометрів уздовж узбережжя? Таємнича приписка незрозумілою мовою могла б, напевно, пояснити, куди пішов Юра. Але її ніхто не міг перекласти.
— 23 вересня, отже, вчора. Тільки вчора Юра був тут, — замислено сказав Зуб. — Ну що ж, будемо розшукувати, — додав він твердо і встав.
Вже смеркало, коли товариші повернулися на катер, щоб на світанку вирушити назад до району. Від східного скелястого берега глухо долітав грім прибою. Море, зовсім чорне в темряві, неспокійно коливалося, ніби великий чорний спрут. Зуб стояв на палубі і збирався спуститися до каюти, коли далеко в морі показалися вогні.
— Судно ліворуч по носу! — гукнув штурвальний у рупор до старшини.
За хвилину вся команда була на палубі і стежила, як вогні все швидше і швидше наближалися до берега і потім зникли за мисом в напрямку Строкатих Скель.
— Чиє це судно? Хто міг бути в таку пору в цих місцях? — виникало в кожного питання.
Ранком, коли Зуб прокинувся, старшина розповів йому, що о четвертій годині ранку невідоме судно повернулося назад і зникло в морі. Заклопотаний своїми особистими справами, Зуб скоро забув про таємничого гостя у бухті Строкатих Скель.
Катер швидко йшов до райцентру, і Зуб, витягши листа, в сотий раз перечитав незрозумілу приписку. В районному центрі є перекладачі, і він довідається, що означають незрозумілі слова.
ТАЄМНИЧА ШХУНА
Тієї ночі, коли Зуб ночував у бухті Нігілян з катером, до бухти Строкатих Скель, розташованої за двадцять кілометрів на захід від Нігілян, зайшла моторна шхуна. Коли б не темрява, на кормі шхуни можна було б прочитати її назву «Кавасімі-Мару — порт Хакодате», але назви цієї в бухті Строкатих Скель ніхто не прочитав.
Шхуна викинула якір і простояла на рейді рівно чотири години. За цей час з неї було перевезено шлюпкою на берег двадцять вузьких довгих і сорок коротких ящиків, кожен вагою рівно в один пуд. Зворотним рейсом шлюпка навантажила з берега дванадцять мішків, після чого якір було вибрано, і шхуна зникла в напрямку на південний схід.
Четверо людей, які прийняли вантаж, цілу ніч обмотували ці ящики в оленячі шкури і зв'язували їх ременем по два, щоб можна було нав'ючити на оленів. Як тільки стало світати, пакунки були покладені йа оленів, і валка зникла в горах.
Цієї ж ночі радіостанції в бухті Нагаєво і в бухті Гіжіга спіймали шифровану радіограму і встановили, що її передано з судна в районі бухти Строкатих Скель. Командир, прикордонної охорони узбережжя, якому негайно була передана радіограма, перешифрувавши її, в той же день переслав у Москву і Хабаровськ, поклавши оригінал до теки, де вже лежало вісім випадково спійманих, але однаково шифрованих радіограм.
5
Чакти! — молодчина!
6
Еді! — не можна!