Господарі Охотських гір

Всі повернулися до нього.

— Звідки ти знаєш?

Юра розповів про те, що бачив на Видровій. Кузьма дивився то на Юру, то на Мачу.

— Правда? — спитав він. — Хто кочував з Істапом? — звернувся він до Мачі.

Хлопчик назвав кілька імен.

— Треба довідатись від них, де схована зброя, — порадив Юра.

— Це все близькі родичі Істапа. Вони не скажуть, — відповів Кузьма.

— Що ж робити? — зітхнув Гаврило.

Якийсь час усі мовчали. Потім Чакар усміхнувся:

— Ось що я скажу. Треба стежити за Істапом. Завтра я піду до нього в гості і сидітиму там цілий день. Хай Віра і твоя, Кузьмо, дружина підуть у гості до Кирика і до тих, хто віз зброю. Вже щось помітимо, щось почуємо. А вигнати з юрти не насміляться!

— Ми повинні взнати, де зброя! — твердо сказав Кузьма. — Коли приїде допомога з берега, ми повинні бути готові і не допустити, щоб куркуль підбурив своїх спільників на опір загонові. Піти в гості — це так. А я проїду до тих наймитів, що йдуть попереду табуна, і до тих, що аж зовсім позаду. Хай вони стежать за Істаповими родичами, коли ті їхатимуть або вперед, або назад від табуна.

Юра весь час думав над питанням, де могла бути схована зброя. Він знав, що її привезли до того, як випав сніг, і слідів, які вели б до місця, де захована зброя, немає. Раптом у нього блиснула думка: зброя в печері Жовтого Духа, про яку йому розповідав дід Чакар.

Хлопчик поділився своєю здогадкою.

— Ні, — сказав Гаврило, — цього не може бути. Істап не насмілиться піти до печери.

Чакар і Кузьма теж не припускали, щоб куркуль наважився сховати зброю в печері.

— А я кажу, що зброя там, — твердо стояв на своєму Юра. — Він сховав її тільки в печері. Це ж ясно: ніхто не наткнеться на неї, бо ніхто не насмілиться туди зайти.

— Ні, ні, — в один голос заперечували орочі. — Хіба можна ховати щось у такій печері?!

Довго сиділи в юрті, розмовляючи про заховану зброю.

ПЕЧЕРА ЖОВТОГО ДУХА

Ранком Юра з Мачею пішли перевірити петлі, але про що б вони не починали говорити, все кінець кінцем зводилось до зброї. Де міг Істап її сховати? От коли б їм знайти це сховище!

Вони взяли б собі по найкращому пістолету, а решту роздали б наймитам. О, тоді б вони поговорили з Істапом іншою мовою. Згадали б йому і про суд, і про білий закон.

— А далеко звідси печера Жовтого Духа? — спитав Юра.

— Навіщо ти про це питаєш? — злякано вигукнув Мача.

— Ходімо до тієї печери.

— Що ти? — аж витріщив очі Мача. — Хіба можна туди ходити?

— Але ж там зброя!

Мача переконливо заперечив.

— Ні, там не може бути ніякої зброї. Там живе дух. Туди ніхто не має права заходити.

— От вас і дурять цим «не має права», а я знаю, що Істап сховав зброю там. Тільки там!

Мача не відповідав. Юра знову звернувся до нього:

— Скажи, де печера, і я піду туди сам. Я не побоюсь духа. І візьму собі найкращий пістолет!

Мача вагався:

— Може, спочатку спитаємо дозволу в діда Чакара?

— Він пішов у гості. Хіба ми можемо чекати до вечора? Може, Істап уже забирає зброю… Ти розумієш, що тоді буде? Він роздасть гвинтівки своїм родичам, і вони зустрінуть твого батька кулями, коли він повернеться сюди з узбережжя. На Мачу це вплинуло, але не зовсім.

— Про цю печеру навіть заборонено говорити чужим, не орочам…

— А я хіба чужий? — здивувався Юра.

— То я ж тобі і сказав… А як дух уб'є нас? — спохватився хлопчик.

Юра засміявся.

— Духа я беру на себе. Ти, тільки покажи, де ця печера.

Хлопці дійшли до петель і зняли трьох куріпок, що, заплутавшись у сильцях, уже позамерзали.

— Ну, ходім до печери, — наполягав Юра. — Ходім! — Це далеко, — зітхнув Мача, згадавши заборону.

— Ще ж рано. Скільки туди йти?

— До обіду дійдемо.

— Ну і чудово! Ввечері будемо дома. Ходім! Не забувай, що ми це робимо і для твого батька.

Згадка про батька підстьобнула Мачу.

— Коли б я знав, що зброя там, хіба я не пішов би? Ну, ходім, коли ти вже так хочеш…

Хлопці спустилися трохи вниз по річці, піднялися на невисокий перевал, перейшли в долину другої річки і почали спускатися вниз. З-під снігу де-не-де визирали виступи голих скель, то білих, то мармурових. Тисячі слідів куріпок, тетеруків, зайців вимережили сніг по долині. В дібровах поспіль траплялися білячі сліди. Юра здивувався, чому сюди ніхто не ходить полювати. Це ж так близько.

— В цю долину теж заборонено ходити, — похмуро відповів Мача. Ця долина належить Жовтому Духові… Страшно тут! — додав він по паузі.

Дійсно, голі стрімкі скелі, якась надзвичайна тиша, несподівані хуркання тетеруків, що, вилискуючи чорним, наче залізним, пір'ям, незграбно здіймалися в повітря, наганяли на хлопців незрозуміле моторошне почуття. Раптом Юра побачив величезного тетерука, що сидів на вершині дерева.

— Стріляй! — прошепотів Юра.

Але Мача заперечливо похитав головою.

— Тут заборонено стріляти. Вся долина належить Жовтому Духові.

— Тоді я стрельну!

— Коли ти наважишся стрельнути, я поверну додому.

Юрі стало прикро, що півпуда м'яса, які так допомогли б усій родині, не потраплять сьогодні до юрти, але, щоб не сердити товариша, він поступився. Хлопці пройшли кілометрів із п'ять по долині. Білки дивилися на них з дерев, сотні куріпок ліниво здіймалися в повітря перед самим носом подорожніх, важко пролітали тетеруки. Юра побачив, що й Мачі кортіло стрельнути, але вирішив не підбивати його на це, — коли в печері дійсно схована зброя, може, за цією долиною стежать? Не треба виказувати своєї присутності пострілом.

Вони все йшли і йшли по рипучому снігу, долина ширшала, густішав ліс. Раптом шлях їм заступила скеля.

— Ось печера… — прошепотів Мача і показав рукою ліворуч.

Ледве стримуючи хвилювання, Юра дивився туди, куди показувала Мачина рука, але нічого не бачив, крім білого з голубими прожилками каменя.

— Де? Де вона? — так само пошепки спитав він.

— В цій скелі. Ліворуч.

Юра став обережно обходити скелю. Він виткнувся за виступ і озирнувся. Збоку від нього зяяла чорна діра. Величезні брили снігу нависли над входом, загрожуючи щохвилини зірватися вниз і засипати півдолини.

— Я йду, — рішуче промовив Юра і, не звертаючи уваги на сліди коло печери, попрямував усередину.

Мача слухняно рушив за ним. Хлопці ввійшли під склепіння, і їхні серця забилися від радості. Знайомі мішки з оленячої шкіри, такі самі, як вони бачили на Видровій, лежали акуратно складені на землі. Кілька ящиків, уже вийнятих з мішків», стояли поряд, і з них виглядав чорний метал.

В печері було напівтемно. Хлопці загородили вхід, і тільки скупий блакитний промінь пробивався з розколини вгорі печери. Він падав на прозорий камінь, що стояв посеред печери, і від цього камінь світився тисячами золотих смужечок. Юра, не затримуючи свого погляду на камені, кинувся до ящика.

— Пістолети! — прошепотів він.

Це були середнього розміру пістолети, схожі на той, — що був у Юриного батька, тільки трохи більші. Поряд в ящику лежали патрони. Хлопчик швидко вийняв обойму, зарядив її і знову вставив.

— Бери й собі, — сказав він Мачі, та. той уже крутив у руках пістолет.

Раптом щось заворушилося і зашкреблось у глибині печери. Хлопці, здригнувшись, заклякли на місці. Два зелених вогники показалися з темряви, пролунало сердите ричання, і щось велике і чорне кинулося на прибулих. Інстинктивно, не цілячись, Юра направив пістолета і натиснув гашетку. Пролунав гучний постріл, і в ту ж мить неймовірної сили вибух потряс печеру. Враз стало темно. Оглушливий грім, удар за ударом, наростав у повітрі. Хлопці як закам'янілі стояли, притиснувшись один до одного, не розуміючи, що сталося.

Нарешті все затихло. Але хлопці не ворушились. Юра чув, як тіпалось Мачине серце. Минула хвилина, дві. Хлопчики стояли, вдивляючись у темряву. Щось чорне лежало перед ними в якихось п'яти кроках. В сутінках блищав камінь. Юра обережно озирнувся назад. Діри, в яку вони ввійшли, не було.