Господарі Охотських гір

— А хіба ти, батьку, думаєш не так, як я?

Старий зітхнув і нічого не відповів.

— Хіба у нас мало сили? — продовжував Ілля. — Нас багато, і нас підтримає берег.

В цей час за завіскою застогнала Віра. Чоловіки враз притихли.

— Треба м'яса, — кивнув головою Гаврило в той бік, звідки йшов стогін. — Риба і риба день у день. Від риби її нудить. А в кого дістанеш оленя? У Істапа… — Старий помовчав і сумно додав: — А до узбережжя далеко…

Три чоловіки і хлопчик довго сиділи біля багаття, міркуючи, що тепер робити. Нарешті вони вирішили прохати голову кочової ради Пилипа Биякана, щоб він скликав збори наймитів, на яких буде доведено до кінця питання про те, щоб примусити куркулів сплатити наймитам за їхню роботу і про притягнення Істапа до відповідальності за замах на хлопця.

ПОГАНІ НОВИНИ

На світанку Гаврило став на лижі і поїхав перевірити, чи не приходили вовки доїдати оленів. Ілля з Мачею вирушили пасти табун з тим, щоб по дорозі заскочити до голови кочової ради. Юра рубав дрова, носив сніг для води, всіляко допомагав у юрті, заміняючи хвору жінку. Старий Чакар почував себе погано і, крекчучи, сидів біля вогню.

Через годину повернувся обурений і злий Ілля. Пилипа він не застав на місці. Голова кочової ради знявся з усім своїм майном і покочував на полювання далі в гори.

— Лукава людина Пилип. Сама найгірша людина! — лаявся Ілля. — Тільки про себе дбає, а про людей не хоче думати. Покочував!

— Боїться посваритися з куркулем? — спитав Чакар.

— Істап дав йому двох оленів! Злигався Биякан з куркулями! — презирливо промовив Ілля.

Ілля нашвидку випив чаю, закусив в'яленою рибою і подався доглядати табуна.

Незабаром повернувся Гаврило, радісно збуджений, спітнілий від важкої ноші. Він притяг величезного вовка з сталево-сірим розкішним хутром.

— Там ще три залишилось, — сповістив наймит.

На якийсь час юрта забула про вчорашню подію.

Всі кинулися до звіра, розглядали його вишкірені білі зуби, могутні кігті, милувалися з блискучої пухнастої шерсті.

Задоволений полюванням, Гаврило щасливо усміхався і, п'ючи чай, розповідав, як він розшукував вовків, що поздихали далеко від принади. Тим часом Юра з Чакаром повісили здобич на перекладині біля стіни юрти, щоб вона відтанула перед білуванням, і пішли по решту. Коли вони притягли їх до юрти, Гаврило вже закінчував білувати першого вовка.

— Перший сорт!:— похвалив хутро Чакар.

— За таку шкуру ти багато одержиш у кооперативі борошна, чаю, цукру і всього, чого схочеш, — радів Юра за Гаврила.

Гаврило раптом похмурнів.

— Я одержу?

— А хто ж?

— Шкури не мої. Шкури належать хазяїнові.

— Так, — зітхнув Чакар, — такий порядок. Отруту дав Істап, Гаврило — Істапів наймит, тому й шкури належать Істапові.

— Але це ж неправильно! — обурився Юра.

— Е-хе-хе, — закректав Гаврило, — може, Істап змилостивиться і дасть хоч оленя на харчі… І то було б добре.

Три вовки з страшно роззявленими пащами висіли коло стіни юрти. Юрі здавалося, що то куркулі дивляться на мисливців застиглими скляними очима.

Надвечір повернувся Ілля. Він був стурбований і розгублений. Гаврило занепокоєно глянув на сина.

— Є новини?

Ілля навіть не дотримав звичаю відповісти на це питання: «Ніяких новин немає», а зразу ж сказав:

— Погані новини. Куркуль розповсюджує через своїх родичів погрози: «Навесні хай ніхто не кочує до узбережжя. Чотири королі навесні розпочнуть війну проти Радянської влади. Кожен, хто прикочує до моря, буде вбитий військом цих королів. Королівські солдати вбиватимуть усіх, хто відсахнеться від старого закону».

— Що кажуть тутешні люди? — спитав Гаврило.

— Люди бояться. Я розмовляв з деякими наймитами про те, що ми тут учора говорили, але вони тепер бояться. Кажуть: почекаємо до весни, тоді на узбережжі доб'ємося свого права.

— Куркуль лякає, — спокійно промовив Чакар.

— Лякає? — з надією перепитав Ілля.

— Лякає! — відчувши підтримку в Чакарових словах, гукнув Юра.

— Мене не злякають, — твердо промовив Ілля. — І Кузьму не злякають. Істап одержить по заслузі!

— Ох-ох-ох, — закректав Гаврило і став складати вовчі шкури, щоб нести хазяїнові.

За завіскою застогнала дружина Іллі.

— Погано тобі? — з тривогою в голосі спитав чоловік і, відкинувши завіску, нахилився до жінки.

— Погано. Сам знаєш, коли ороч довго їсть саму рибу, він хворіє. М'яса треба! Оленячого м'яса, — промовив батько і вийшов надвір.

Повернувся Мача. Він був стомлений і голодний після цілоденної їзди за табуном. Скинувши хутряну куртку, мокру від поту, Мача одяг суху, перевзувся і сів до столика. З пожадливістю він пив чай, заїдаючи його сухою рибою.

Батько і мати сумно дивилися на сина, що вже встиг схуднути від щоденної напруженої праці і таких злиденних харчів.

— А за що працюємо? — сам себе спитав Ілля. — За надію! Надіємось, що куркуль змилостивиться і дасть оленя…

ГАВРИЛО ПРОСИТЬ ОЛЕНЯ

Вірі ставало все гірше і гірше. Вже три дні вона пила лише чай. А починала їсти рибу, її одразу нудило, хапали корчі. Та, крім риби, ніяких харчів у юрті не було.

Ілля поставив петлі на куріпок, але жоден птах не потрапив у сильце: людей зібралося в долині багато, і дичина стала обережнішою.

Гаврило вирішив іти до Істапа «прохати» оленя. Він розв'язав мішок, вибрав п'ятдесят найкращих білячих хутрець і подався до куркуля.

П'ятдесят білок!

Там, на узбережжі, за п'ятдесят білок кочівник міг купити дві оленячі туші. Але тут, у горах, він за своїх білок примушений ще й просити в хазяїна, і то лише одного оленя. Тільки в Істапа є олені, і коли Істап схоче — він дасть за п'ятдесят білок оленя, а не схоче — не дасть і за сто. Хто ж може його примусити?

Гаврило був певний, що Істап не відмовить. Вже надто довго і вірно служив наймит своєму хазяїнові, щоб той відмовив.

Старий вліз у юрту, привітався і сів до багаття. Звичай не дозволяв зразу ж приступати до справи, і Гаврило спочатку спитав, як почуває себе господар, як здоров'я жінки і дітей.

— Які новини? — спитав Істап.

— Аж нічогісінько немає нового, — відповів за звичаєм наймит.

Вони ще перекинулись кількома незначними фразами, і тоді Гаврило розмотав хустку і поклав перед хазяїном свої білки.

— Я хочу просити у тебе оленя. Невістка хвора, їй треба м'яса. Уклінно проситиму тебе: візьми білки і дай мені оленя.

Гаврило скінчив і благальним поглядом дивився на Істапа, чекаючи відповіді. Істап мовчав.

Багатій завжди хоче показати свою силу і владу. Жоден куркуль не дасть зразу оленя. Він довго думатиме, мовчатиме і, коли вже прохач втратить надію на успіх своєї справи, дасть згоду на продаж оленя.

Гаврило чекав відповіді годину, дві, три. Вже зовсім стемніло. Вже давно повечеряли, діти полягали спати, але Істап мовчав.

Похнюплений сидів Гаврило, з тривогою спостерігаючи, що вже й жінки вкладаються спати. Хазяїн і наймит сиділи один проти одного і мовчали.

Нарешті Істап позіхнув, потім набрав черпаком води, плеснув кілька разів собі в обличчя і, витершись, подав Гаврилові руку:

— Здорово!

Попрощавшись, хазяїн пірнув за завіску.

Старий наймит розгублено озирнувся по порожній юрті, потихеньку зібрав свої хутра і, червоний від сорому і образи, вийшов надвір.

Дома ще ніхто не спав. Усі чекали повернення Гаврила. Побачивши його з білками, всі стали мовчки вкладатися спати.

Другого дня старий знову пішов до Істапа. Як і вчора, він поклав перед хазяїном хутра і сказав:

— Я хочу просити у тебе оленя. Істап мовчав.

До юрти заходили наймити, сусіди, родичі, і з кожним новим відвідувачем куркулевої юрти Гаврило знову переживав своє приниження. Він просидів, аж поки Істап не ліг спати.

— Не треба, тату, просити в нього оленя, — сказав Ілля, коли старий повернувся до своєї юрти з білками, — сьогодні я спіймав одну куріпку. Віра поїла, їй ніби стало краще.