Страница 18 из 39
З пристані він пішов до селища, де містилися всі районні установи.
Голова виконкому з другим кочівником і юнаком-учителем, що недавно прибув з Владивостока, сиділи біля столу і з захопленням розглядали прямокутники, складені з сірників.
«Знайшли місце і час гратися в сірники», — неприязно подумав Зуб і став збоку, сподіваючись, що Уяган зразу ж кине свою забавку.
— Ну, як ваші справи? — разом промовили голова виконкому і вчитель, на мить відірвавшися від сірників.
— Хлопець залишився в бухті і поїхав з кочівниками в гори.
— Я дуже радий, що ваш син живий. Тепер зустріч з сином — тільки справа часу. Не турбуйтесь, у орочів йому буде добре, — сказав учитель. Потім, кивнувши на стіл, додав: — Гляньте ось на це.
Зуба пересмикнуло.
Уяган, зрозумівши настрій Зуба, хитро посміхнувся:
— Не хочете подивитися на цю задачу?
— Пробачте, — відповів холодно Зуб, — у мене немає часу…
— Для дурниць?
— Так. Для дурниць, — уже не ховаючи свого осуду, промовив Зуб.
— Дурниці? Які дурниці? Товаришу Зуб. Це ж школа! — скрикнув учитель, широко розкривши очі.
Уяган поблажливо усміхнувся своїми розумними очима.
— Орочі збудували школу в горах, а вікон і дверей зробити не вміють. От вони і відрядили сюди майстра, щоб він навчився… Це не іграшки. Це — модель… Та вибач, товаришу, у тебе, мабуть, якась справа до мене?
Тепер Зубові стало ніяково. Він нахилився до прямокутників і, вражений, на мить навіть забув про записку від Юри. На сірниках були видовбані до найменших дрібниць всі пази і деталі для скріплювання луток підвіконників, віконних рам, дверей і одвірків. На столі лежали мініатюрні вікна й двері, зроблені так майстерно і з такою точною відповідністю до справжніх дверей і вікон, що не можна було не дивуватись.
— Оце так робота! — з захопленням промовив Зуб.
— Їхати йому далеко, — продовжував Уяган, — а оленів у нього в обріз. От він, щоб легше везти, і зробив собі зразки з сірників. Ми спочатку думали виготовити всі вікна і двері для школи тут, у райцентрі, а потім відвезти в гори, але це затягло б час відкриття школи. А люди прагнуть її швидше відкрити.
— Яка надзвичайна майстерність! — не переставав захоплюватися Зуб.
Ороч, зрозумівши, що мова йде про нього, соромливо усміхнувся.
— І все це зроблено тільки самим ножем, — сказав Уяган.
— Оцим величезним ножем? — здивувався Зуб, побачивши коло пояса в ороча ніж, більше схожий на обрубок товстої шаблі.
Уяган усміхнувся:
— Ні, не самим ножем. Щоб зробити таке — інструмента мало. Треба мати серце. А в цього товариша серце гаряче, як і в кожного комуніста.
— Він член партії?
— Так. У нас в кожній кочовій раді є комуністи, по одному, по два. Вони й ведуть наш народ до кращого, до нового життя. Тільки на Балигакчані немає у нас членів партії. Власне, є один, але він зараз далеко — ми його послали до Москви вчитися. Чименом звати. Приїде — добрий працівник буде!
— Я вчителюватиму в цій школі, — похвалився педагог. — Завтра ми вирушимо з цим товаришем, — він показав на ороча, — до місця моєї роботи.
— О, коли б ви знали, як його там чекають, — промовив Уяган. — Орочі дуже хочуть учитися. Тільки при радянській владі вони взнали, що таке школа. Це вже буде друга школа в горах. А на той рік буде ще три. З кожним роком освіта у нас іде вперед. От ще на Валигакчан відрядити. б когось — це у нас найглухіший куток… Так… Але що ж ти взнав про свого сина?
— Я спізнився на кілька годин. Того дня, коли я приїхав до бухти, він пішов з орочами в гори, але куди саме, я не знаю. Надія тепер на вас…
— Чим же я допоможу? Коли б міг, з усією душею…
— Ось в цій записці є кілька незрозумілих слів, мабуть орочських. Що вони означають? — І Зуб подав записку голові виконкому.
— Хе-ге! Далеченько поїхав твій син, — промовив Уяган, прочитавши папірець. — Він поїхав до найбільшого куркуля нашого району Істапа Дойди.
— Скільки туди кілометрів? — хвилюючись спитав Зуб.
— Кілометрів? Може п'ятсот, може шістсот, але не в цьому справа. Зараз туди ні на чому не поїдеш. Та ніхто з райвиконкому і не бував у тих місцях… Щороку збираємося послати туди когось з працівників, і все якось не виходить… Адже на Валигакчан не відрядиш кого-небудь. Туди треба надійного товариша, — сказав голова і замовк, замислившись.
— А як же можна туди дістатися? їздять же туди якось люди? — ще дужче хвилюючись, спитав Зуб.
— Істап і Кирик Дойди кочують на річці Валигакчан. Влітку туди можна проїхати на конях, тепер можна було б на оленях, якби орочі вже не відкочували в гори, взимку — можна на собаках. Та і провідник потрібен, без провідника туди не потрапиш! Отакі-то справи!
Обидва чоловіки замовкли.
— Стій! — раптом вигукнув Уяган. — Вчора я бачив у факторії ороча з Балигакчану. Іди швидше, може, знайдеш його.
Зуб притьмом кинувся на узбережжя, де в дерев'яному будинку містився магазин факторії. Так, дійсно, тут був ороч з Балигакчану. Зараз він пішов на радіостанцію. Вона була поряд, і Зуб бігом направився туди. До речі, треба надіслати радіограму до Владивостока з проханням дозволити йому залишитись на узбережжі до весни.
Зуб без стуку відчинив двері і зайшов до приймальні.
— Пробачте, — сказав він, помітивши, що начальник станції Мукашов і якийсь невідомий чоловік, що сиділи поряд, злякано відсунулись один від одного, — пробачте, я шукаю ороча з Балигакчану.
— Прошу, ось він перед вами, — улесливо відповів Мукашов і співчутливо додав: — Що чути про вашого сина?
— Він поїхав на Валигакчан. Я зараз шукаю людей, що знають цю місцевість.
— Вам просто щастить. Ось вам готовий провідник, — показав начальник станції на ороча. — Беріть його, ідіть до голови райвиконкому, — він чудовий перекладач, — і ви про все домовитесь.
Зубові здалося, що, коли він зайшов до приймальні, Мукашов і ороч розмовляли. Але, може, це тільки здалося?
— А ви хіба не знаєте орочської мови? — спитав Зуб.
— На жаль, не знаю, — відповів той і відвів очі вбік.
Зуб написав радіограму і, передавши її начальникові, вийшов з орочем знову до селища, де містився райвиконком.
Там після довгих розмов він ще раз переконався, що проїхати зараз до Балигакчану не можна, що треба чекати снігу. Коли встановиться зимовий шлях, можна буде на собаках доїхати до перевалу, а там, зустрівши кочівників, поїхати далі на оленях або, запасшись оленячим м'ясом для собак, знову на собаках.
— Коли ж можна буде виїхати?
— А про це ми не знаємо, — відповів голова, — коли встановиться зимовий шлях. Може в листопаді, може в грудні…
— Т-е-е-к, — задумливо протяг Зуб, — добре. А цей товариш почекає?
Уяган переклав запитання, і ороч з Балигакчану похапливо захитав головою на знак згоди.
«Чи дозволить ще мені трест залишитися тут? — з тривогою подумав Зуб. — А коли ні? Тоді що?»
Він хвилинку подумав і вирішив також надіслати докладну радіограму дружині, бо рано чи пізно, а сповістити її про це нещастя доведеться. Зуб витяг блокнот і довго перекреслював слова, поки, нарешті, склав текст радіограми.
— Отже, умовились, — сказав він голові, — цей товариш житиме тут, аж поки встановиться зимовий шлях. До речі, як його звуть?
— Чава Дойда.
Зуб знову подався до радіостанції.
«Коли не одержу завтра відповіді, — думав він, — треба викликати директора тресту до прямого проводу. Адже післязавтра пароплав закінчить вантаження і піде далі».
Передавши текст радіограми на радіостанцію, Зуб сів на катер і поїхав на пароплав. За час його відсутності набралося чимало роботи, і він до пізньої ночі перевіряв документи, стежив за вантаженням риби, давав вказівки своєму помічникові. Ранком другого дня він прокинувся вдосвіта і нетерпляче чекав дев'ятої години, коли починається робота на радіостанції. З'їхавши на берег, він оглянув бунти риби, яку треба було перевезти на пароплав, переговорив з бригадиром вантажників, з завідуючим промислом і, не дочекавшися дев'ятої години, побіг на радіостанцію.