Господарі Охотських гір

«Які дружні орочі», — думав Юра, і в нього, разом з пошаною до цього невеликого народу, зростала впевненість, що боротьба проти куркулів буде не така вже важка.

ВОВКИ

Кочування двох юрт проходило значно швидше. Невелика валка оленів посувалася вниз по річці під проводом жінок, а чоловіки нашвидку звертали до лісків, полюючи на білку.

Юра навчився відрізняти свіжі сліди від старих. Це було просто: треба підважити ціпком слід, і коли він розсипається на сніговий порох — він свіжий. Коли ж з того часу, як пройшов звір, минуло більше ніж півдня, — слід вилущується з снігу, не розсипаючись. Дізнавшись про це, Юра легко визначав з маси слідів найсвіжіші і вже не витрачав марно часу. Щодня він збільшував свої мисливські трофеї, і орочі хвалили його:

— Чакти! Руський — самий чакти мисливець!

На п'ятий день подорожування почали траплятися оленячі сліди, а на шостий Юра побачив величезну руду пляму, що посувалася схилом гори.

— Олені! — сказав дід Чакар.

— Олені! Де? — здивувався Юра і незрозуміло дивився на гору, де, ніби тінь від хмари, міняючи обриси, пливла якась пляма.

— Ото і є олені, — усміхнувся старий.

Тепер Юра уже відрізняв окремі точки, що рухались по краях табуна. Так. Це були олені.

— Бачиш, — продовжував дід Чакар, — як помалу рухається табун. Отак день у день, починаючи з осені, олені все йдуть і йдуть від перевалу вниз по річці. За цілу зиму вони пройдуть кілометрів з п'ятсот. А весною табун знову повертає назад, іде до перевалу і там пасеться до осені.

— А чому ж вони не стоять на однім місці? — здивувався хлопчик.

— Як чому? — так само здивувався і старий. — А їсти що вони будуть? От вони зараз ідуть помаленьку, виривають з-під снігу мох і годуються. З'їдять на цьому місці — далі підуть. Так і спускаються все вниз і вниз по річці. А на початку літа, коли в долинах розплодиться сила-силенна комарів, олені не витримують і повертають до перевалу. На перевалі — завжди вітер. Він розганяє комарів, і олені спокійно пасуться тут до осені. Отак і ходить табун щороку: взимку — вниз по річці, на початку літа — вгору, до перевалу.

— А літом олені можуть довго пастися на однім місці? — спитав Юра.

— Влітку вони їдять і траву, і листя, і пагінці лози та кущів. Влітку оленям легше з їжею. Травка росте швидко, не так, як мох. Буває, станеться пожежа в тундрі. Трава вже на другий рік така, що цілий табун може пастися, а мох тільки через сорок років виросте.

Незабаром кочівники спинилися коло двох поганеньких юрт, що притулилися на узліссі. Тут жили пастухи куркульських оленів. Вони охороняли табун ззаду.

Два мисливських собаки, привітно махаючи хвостами, побігли назустріч приїжджим, а чоловік, який рубав коло юрти дрова, кинув роботу і швидко сховався до свого намету. Це не здивувало Юру. Він уже знав, що коли ороч хоче, щоб гість завітав до нього, він не залишається надворі, а йде до юрти. Коли ж ороч, побачивши гостя, не йде до намету, — це значить, що він не хоче приймати гостя в своїй хаті.

Поки жінки ставили житло, чоловіки зайшли до юрти. Вони довго віталися, чоломкалися з кожним і, нарешті, посідали до вогнища.

— Що нового? — спитав господар юрти, літній наймит Кузьма.

Юра з цікавістю розглядав Кузьму. Адже це був той наймит, що не боявся Істапа. У Кузьми були розумні, усмішкуваті очі і хоч суворе, але симпатичне обличчя. Юрі він сподобався з першого погляду.

— Аж нічого нема нового, — відповів Гаврило і в свою чергу спитав, що нового.

— Аж нічого нема нового, — відповів Кузьма і наказав дружині подавати їжу і чай.

Жінка внесла знадвору сирої мерзлої риби і, поклавши її перед гостями, стала готувати чай. Приїжджі дістали ножі і, спритно очистивши рибу, їли її маленькими шматочками.

— Їж, смачне! — звернувся Кузьма до Юри. Хлопець несміливо обчистив рибину і взяв у рот.

— Холодна яка! — скрикнув Юра, ледве не виплюнувши рибу з рота.

— А ти не жуй, а ковтай, — порадив Чакар.

Щоб не образити господаря, бо орочі дуже ображаються, коли гість відмовляється від страви, Юра доїв рибину і прийшов до висновку, що сира риба не така вже несмачна, особливо коли людина голодна.

Раптом шкіряна завіска, що правила за двері, піднялась, і до юрти, зігнувшись, вліз незнайомий чоловік. Він привітався з господарем, поцілувався з новоприбулими і мовчки сів до вогнища.

— Голова кочової ради Пилип Биякан, — сказав Чакар.

Тепер Юра уважніше оглянув цього чоловіка і помітив, що обличчя в Биякана хитре, улесливе.

Незважаючи на те, що «новин не було аж ніяких», орочі не замовкаючи розповідали про новини. Юра, який уже трохи розумів їхню мову, довідався, що з'явилося багато вовків.

— Я бачив тридцять двох вовків, — казав Кузьма, — вони вже задушили двісті сорок три олені.

— Ей-є-є, — співчували гості, — двісті сорок три олені, ей-є-є!

— Ви самі бачили тридцять двох вовків? — спитав Юра, дивлячись на Кузьму широко розкритими очима.

— Сам бачив.

— Страшно?

Орочі засміялися. Чакар пояснив;

— Ороч каже: бачив вовка, а справді він бачив тільки його слід. Кузьма бгічив тридцять два вовчі сліди. Живого вовка рідко хто бачить. Вовк швидко бігає і дуже обережний.

Після чаю Ілля розповів про постанову районного з'їзду Рад.

— Ти хіба не чув про це? — спитав Чакар Биякана.

— Я був хворий, коли мені розповідали про неї, і все забув.

— У нас е писана постанова, — сказав Юра і витяг папір.

— Хто це такий? — спитав Биякан у Гаврила, не звертаючи уваги на документ. — Яке йому діло до нас?

В юрті всі замовкли. Чоловіки якось особливо уважно почали набивати люльки, а жінки взялися до хатньої роботи.

— Це постанова працюючих орочів, — сказав нарешті дід Чакар, — я був на цих зборах.

— Істап і Кирик не дадуть оленів, — відповів Биякан і, витягши — ножа, став ретельно вищипувати ним поодинокі волосинки у себе на бороді.

— Не дадуть? — з загрозою в голосі спитав Кузьма і гостро глянув на Биякана.

— Чого ти до мене причепився? — раптом розсердився Пилип. — Хіба олені мої? У Істапа питай — дасть чи ні.

Пастухи з цікавістю стежили за розмовою. Вони веселішали, коли говорив Кузьма, і враз хмурніли, слухаючи відповіді голови кочової ради.

— Почекаємо до весни, — сказав Биякан, — на узбережжі багато руських, вони допоможуть, без них — страшно.

— У нас є руський, — відповів Ілля, показуючи на Юру.

Кузьма енергійно і радісно захитав головою:

— І не будемо чекати до весни. У нас є руський!

— Ти дурний, — сердито відповів Биякан, — ти вперше бачиш руського і думаєш, що його послухають Істап і Кирик. Це ж хлопчик!

— Цей хлопчик уміє читати! — з гордістю сказав Гаврило.

Юра почував себе трохи ніяково. Він засоромився, помітивши, з якою надією дивляться на нього Кузьма і Гаврило, але справа вимагає дії.

— Треба скликати збори всіх наймитів і потім усім разом поставити вимогу куркулям, — сказав Юра.

— Правильно! Самий правильно, — по-російському підтвердив Кузьма.

— Завтра зберемося всі! — загомоніли наймити.

З цим рішенням люди стали розходитися по домівках, а ввечері кілька дівчат і хлопців, хто верхи на оленях, хто на лижах, спустилися вниз по річці, щоб сповістити пастухів про наступні збори. Ілля, Чакар і Мача теж поїхали, і в юрті залишились тільки Гаврило, Юра і дві жінки. Вже зовсім стемніло, всі четверо сиділи коло вогнища, кожен думаючи про своє. Раптом завіска коло дверей піднялась, і до юрти зайшов посланець Істапа. Хазяїн викликає до себе Гаврила. Мачина мати схопилася руками за груди:

— У мене болить серце, — промовила вона стривожено. — Я чогось боюсь!

Всі замовкли, і Юра відчув, як передається йому тривога і неспокій жінки.

— Пусте, — сказав Гаврило і вийшов з юрти.

Мачина мати сиділа, тримаючи руку на серці, і час від часу кривилась від болю.

— Погано мені, — сказала вона Юрі, — доглянь за багаттям, — і, спустивши завіску, сховалася під ковдрою.