Страница 80 из 88
Ребекка была приятно удивлена таким вежливым обращением со стороны сельского парня. Она ожидала, что он окажется более простым и грубым, таким, неотесанным селюком, таких она видала на базаре толпами, ан нет, говорит, как сельский учитель, очень даже странно его речь контрастирует с его внешним видом.
А Остап был удивлен тем, как эта городская девушка, скорее всего еврейка, хорошо говорит на украинском языке. Он не заметил даже малейшего усилия, которое возникает у тех, кому украинский неродной язык, так спокойно текла ее речь.
— Так, в мене батько захворів на рак. Відвіз його до дільничної лікарні в Жмеринці, кажуть, там можуть прооперувати.
— Доктор Вальдман? Так, він може. — И чтобы сразу же пояснить, откуда она знает это имя, добавила. — Два роки тому він прооперував нашу сусідку, дуже вдало. Вона про хворобу забула вже давно. Сподіваюсь, він вам допоможе.
— Так, лише сподіватися й залишається… Пробачте, я можу вас запитати, звідки ви так вільно володієте українською?[7]
Остап не удержался и задал вопрос, который так и вертелся у него на языке. Девушка не растерялась, она не смутилась, казалось, ее вопрос этот вообще не затронул за живое, но для Остапа он был важен. Не вопрос — ответ на него. Он настолько напрягся внутренне, что это не могло не быть заметным, но заметным для кого? Семья отдыхающих для Остапа была чем-то чужеродным, что-то вроде камня, который валяется у дороги. Валяется, так валяется, не мешает проезжать, да и ладно, а вот эта девушка…
— Все дуже прозаїчно, товариш…
— Остап, моє ім’я Остап, пробачте що забув відрекомендуватись.
— А я Ребекка.
— Старе біблейське ім’я.
— Скоріше, старовинне єврейське. Отже, товариш Остапе, я викладаю в українській школі. Вчителька фізики та математики. Якщо я викладаю українською мовою, то і повинна вільно володіти нею, а як інакше пояснити дітям свій предмет?
— Пробачте, я знаю величезну численність викладачів, які викладають українською мовою, та майже її не знають.
— І таке трапляється, це досить огидно, та все ж таки трапляється. Скажіть, чому для вас це питання таке важливе?[8]
Ребекка внимательно посмотрела на сидевшего напротив Остапа. Было в парне что-то такое, что заставило ее задать этот нескромный вопрос. На их счастье, семья ленинградцев-отпускников совершенно к их разговору не прислушивалась, воспринимая язык общения как нечто совершенно инородное и занятое своими семейными проблемами — дети хотели кушать и шалили, мама доставала и накрывала на стол, папа пытался унять деток — все как всегда в пригородных поездах местного значения. А вот Остап — он был как натянутая струна, клубок нервов, наверное, что-то такое случилось с ним, что он так остро воспринимает этот мир.
— Пропоную вийти, щоб не заважати перекусити шановному панству. — неожиданно произнес Остап.
— Так, досить слушна пропозиція. — ответила девушка, они вышли в коридор. За окном мелькали телеграфные столбы с птицами, что черными кляксами расселись по проводам.
— Розумієте, Ребекко, в наш час дуже багато утисків на українську мову, почути її гарну від українця — то вже велика вдача, а почути від єврейки, то взагалі є чудо небесне.
— Я вважаю, що вільно володіти мовою, якою ти викладаєш, то є природно для інтелігентної та освіченої особи.[9]
А Остап продолжал, как будто не обращая внимания на прозвучавший ответ:
— Сьогодні я бачив брата Івана, так він розмовляв зі мною російською. Мій брат! Він що, став партійним та мову рідну забув? Хто ж тоді буде розмовляти мовою? Навіщо все це? Коли вимре наша мова, ми й самі вимремо як нація, як народ. Де ми? Ось ми є і ось нас нема, бо ми не розмовляємо рідною мовою. От ви розмовляєте єврейською?
— Так, в родині ми говоримо на ідіш[10], хоча з українцями спілкуємося українською, з росіянами російською, нам в цьому ніхто не заважає.
— І ви залишаєтесь народом, скажіть, ви вигнанці із своєї держави залишаєтесь народом, бо тримаєтесь за свою мову, а ми в своїй державі, в Україні, говоримо російською і перестаємо бути народом, чому це так?[11]
Остап остановился, как будто выдохся, как будто сказал что-то важное, и испугался того, что сказал. А вдруг сказал слишком много? А вдруг сболтнул лишнего? А вдруг кто-то о чем-то догадается или скажет что-то такое или доложит куда следует? Да, докладывать-то не о чем, но все ведь можно представить так, что… а кто может представить? Да кто угодно! Да те же попутчики-москали, или кто-то с соседнего купе что-то услышал, да сама эта жидовочка пойдет, и доложит о нашем разговоре… Остапу внезапно стало стыдно, и от того, что не уследил за языком своим, разомлел от еды, высказал слишком много, и от того, что испугался своей откровенности. И теперь он ждал ответа молодой учительницы, ждал, потому что от этого ответа мог понять, что ждать от нее дальше.
— Скажіть, невже все так погано? Мені здається, ніхто не заважає спілкуватися українською, будь на то ваша ласка. Якщо ви прийдете в будь яку державну установу ви теж будете там говорити українською і ніяких утисків за це не буде, чи не так?
— Не зовсім так, панна Ребекко. А хто скасував українські школи, вже після того, як відбулася українізація шкіл?[12] Чому в Могильові тільки дві українські школи, як було чотири? Чому їх закрили, хто буде навчати дітей рідної мови?
— Краще все ж таки товариш Ребекка, так, товаришу Остапе? А скажіть мені — до того, як відбулася українізація шкіл, в нашому Могильові була польська школа, російська школа, єврейська школа, я починала вчитися саме в єврейській. Скажіть, будь ласка, кому вони заважали, чому потрібно було їх закривати, щоб відкрити тільки українські? Була українська школа, відкрийте ще дві, або три, залишіть інші національні. А потім опитували людей, вони самі виявили бажання, щоб було більше російських шкіл, що в цьому поганого?
— Те і погане, що самі люди захотіли навчати дітей російською, що їх національна свідомість на такому низькому рівні, ось що погано! Я не націоналіст, та вважаю, що в радянській державі необхідно розвивати всі національності, а наша розвиватись не хоче, деградує, ось що мене так турбує.