Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі

РОЗДІЛ 36

— Дякую, але ні, — твердо сказав Річард, — хоч як би мене не приваблювала перспектива купити тобі піцу, Дірку, та подивитися, як ти її їстимеш, я хочу потрапити відразу додому. Я маю побачитися зі С'юзан. Це можливо, Редже? Відразу до моєї квартири? Наступного тижня я приїду до Кембриджу та заберу машину.

— Ми вже прибули, — сказав Редж, — просто виходьте за двері й потрапите в свою кімнату. Зараз початок вечора п'ятниці, тож на вас чекає весь вікенд.

— Дякую. Ем… Дірку, зустрінемося згодом, гаразд? Я тобі щось винний? Я не певний.

Дірк байдуже махнув рукою.

— Пані Пірс зв'яжеться з тобою, — сказав він.

— Добре, гаразд, тоді побачимося з тобою, коли я трохи відпочину. Це все було дещо несподівано.

Він пішов до дверей і відчинив їх. Вийшовши, він опинився посередині своїх сходів, двері матеріалізувалися на стіні. Він хотів був піти сходами вгору, аж раптом йому спала думка й він розвернувся. Він знову зайшов у двері та зачинив їх за собою.

— Редже, а можна зробити маленький гак? — спитав він. — Я думаю, що буде добре, якщо я сьогодні запрошу С'юзан до ресторану, але в єдиному відомому мені закладі місця треба бронювати заздалегідь. Ви не могли б відправити мене на три тижні в минуле?

— Ніщо не може бути легше, — сказав Редж і трохи змінив розташування кісточок на рахівниці. — Готово, — сказав він. — Ми перемістилися в минуле на три тижні. Ви знаєте, де телефон.

Річард побіг внутрішніми сходами нагору, до спальні Реджа, та зателефонував у «L'Esprit d'Escalier». Менеджер залюбки прийняв його замовлення та з нетерпінням чекав на зустріч через три тижні. Повертаючись сходами вниз, Річард хитав від подиву головою.

— Мені потрібний вікенд надійної реальності, — сказав він. — А хто це щойно за двері вийшов?

— Це твою канапу доставляють, — сказав Дірк. — Чоловік запитав, чи не можемо ми потримати двері відчиненими, щоб вони змогли розвернутися на сходах, і я відповів, що залюбки.

Кілька хвилин по тому Річард уже квапливо йшов сходами до квартири С'юзан. Наблизившись до дверей, він як завжди зрадів, почувши глибокий звук віолончелі, що доносився з-за них. Він хутко зайшов, а потім, підходячи до кімнати, де вона займалася музикою, раптом завмер від подиву. Мелодію, яку вона грала, він уже чув раніше. Легкий мотив, який сповільнився, потім знову прискорився, але вже складніший…

Його обличчя було таке здивоване, що побачивши його, вона відразу припинила грати.

— Щось не так? — стривожено спитала вона.

— Звідки в тебе ця музика? — прошепотів Річард.

— З музичного магазину, — спантеличено відповіла вона та знизала плечима. Вона не жартувала, вона просто не зрозуміла питання.

— А що це?

— Це з кантати, яку я вивчаю вже два тижні,— сказала вона. — Бах, номер шість.

— А хто її написав?

— Ну, Бах, напевно. Якщо трохи подумати.

— Хто?

— Слухай уважно. Бах. Б-А-Х. Йоганн Себастьян. Згадав?

— Ні, вперше чую про такого. А хто він? Він ще що-небудь писав?

С'юзан відклала смичок, відставила віолончель, встала та підійшла до нього.

— З тобою все гаразд? — запитала вона.

— Гм… важко сказати. А що…

Він помітив у куту кімнати стос музикальних книг, і на кожній з них було написане одне й те саме ім'я: БАХ. Він кинувся до того стосу й почав перебирати його. Книга за книгою — І.С. БАХ. Сонати для віолончелі. Бранденбурзькі концерти. Меса сі-мінор.

Він подивився на неї, геть спантеличений.

— Я нічого з цього раніше не бачив, — сказав він.

— Річарде, любий, — сказала вона, приклавши долонь до його щоки. Це просто ноти Баха.

— Хіба ти не розумієш? — спитав він, трясучи кількома з книг. — Я ніколи за все своє життя нічого з цього не бачив!

— Що ж, — сказала вона з удаваною суворістю, — можливо, якби ти не гаяв увесь свій час граючись комп'ютерною музикою…

Він подивився на неї з шаленим подивом, потім повільно сів, обпершись спиною на стіну та почав істерично реготати.

У понеділок, у другій половині дня Річард зателефонував Реджеві.

— Редже! — сказав він. — Ваш телефон працює. Мої вітання!

— О, так, мій любий друже, — сказав Редж, — я дуже радий вас чути. Так. Недавно приходив один дуже вмілий молодий чоловік і полагодив телефон. Думаю, більше він не ламатиметься. Це добра новина, ви згодні?

— Дуже добра. То ви благополучно повернулися?

— Так, дякую. О, коли ми повернулися після того, як завезли вас, на нас чекала ще одна справа. Пам'ятаєте того коня? Він знову з'явився, ще й зі своїм власником. Вони мали не дуже вдалу зустріч із поліцією і бажали, щоб їх повернули додому. Що ж, так навіть краще. Мені здається, що залишати таких на волі дуже небезпечно. Отже. Як ваші справи?

— Редже… Музика…

— А, так, я сподівався, що вам це сподобається. Довелося попрацювати над цим, мушу вам сказати. Я врятував лише дуже малу частку, звісно, але навіть заради цього довелося вдатися до трюків. Це було дещо більше, ніж одна людина могла створити за своє життя, але мені здається, що ніхто не дивитиметься на це надто прискіпливо.

— Редже, а можна дістати решту?

— Ні. Корабля більше немає, до того ж…

— Ми могли б повернутися в часі…

— Ні, я ж казав вам. Вони полагодили телефон так, що він більше не ламатиметься.

— То й що?

— Ну, машина часу тепер не працюватиме. Згоріла. Мертва як мамонт. Боюсь, що це кінець. Втім, можливо так буде навіть краще, як ви вважаєте?

У понеділок пані Соскінд зателефонувала в холістичне детективне агентство Дірка Джентлі, щоб поскаржитися на рахунок.

— Я не розумію, що це таке, — казала вона, — це якась нісенітниця. Що це все означає?

— Моя люба пані Соскінд, — сказав він, — я не можу вимовити, з яким нетерпінням я чекав на можливість ще раз поговорити з вами на ту саму тему. З чого б нам розпочати сьогодні? Який саме пункт ви би хотіли обговорити?

— Жодний з них, пане Джентлі. Я не знаю, хто ви такий і чому ви вважаєте, що мій кіт зник. Любий Родерік помер два роки тому в мене на руках, і я не мала бажання заміняти його.

— А, пані Соскінд, — сказав Дірк, — ви, напевно, не розумієте, що такий перебіг подій є наслідком докладених мною зусиль щодо… Дозвольте пояснити вам взаємний зв'язок усього… — він замовк. Це не мало сенсу. Він повільно поклав слухавку на телефон.

— Пані Пірс! — крикнув він. — Будьте ласкаві, надішліть пані Соскінд переглянутий рахунок. Нова редакція має називатися «Врятування людського роду від повного вимирання — безоплатно».

Він надів капелюх і пішов додому.