Страница 63 из 77
— Але ви порушили власне правило! — наполягав Дірк. — Минулої ночі! Ви щось змінили в минулому…
— Ну, так, — дещо ніяково сказав Редж, — але то було інше. Зовсім інше. Якби ж ви бачили вираз обличчя тієї бідолашної дитини. Така нещасна. Вона думала, що потрапить до дивовижного місця, а всі ті бридкі старі професори хмурилися на неї лише через те, що для них воно вже не було дивовижним.
— Приміром, згадайте Колі, — звернувся він до Річарда. — Старий байдужий цап. Хтось має прищепити йому трохи людяності, навіть якщо її в нього каменем вбивати доведеться. Ні, то було цілком виправдано. За винятком цього разу я дуже суворо дотримуюсь свого правила…
Річард подивився на нього з підозрою.
— Редже, — ввічливо сказав він, — можна я вам дещо пораджу?
— Авжеж, можна, мій любий друже, я залюбки вас вислухаю, — сказав Редж.
— Якщо ось цей наш спільний друг запросить вас прогулятися вздовж берега ріки Кем, не погоджуйтесь.
— Що ви маєте на увазі?
— Він має на увазі, — серйозним тоном сказав Дірк, — що на його думку існує певна несумірність між тим, що ви зробили, та названими вами причинами це зробити.
— О. Яке дивне було формулювання.
— Ну, він дуже дивна людина. Але, розумієте, іноді те, що ви робите, може мати інші причини, про які ви не обов'язково знаєте. Як у випадку гіпнотичного навіювання… або одержимості.
Редж сильно зблід.
— Одержимості… — сказав він.
— Професоре… Редже… Я думаю, що була інша причина, з якої ви хотіли мене бачити. У чому вона полягала?
— Кембридж! Це Кембридж! — почувся жвавий вереск із гучномовця.
Натовп крикливих гульвіс вивергнувся на платформу, гримаючи та галасуючи один на одного.
— А де Родні? — спитав один, важко вибираючись з вагону, в якому був бар.
Він і його приятель хитаючись оглянули всю платформу. Повз них до виходу пропливла велика фігура Майкла Вентона-Вікса.
Вони проштовхнулися до стінки поїзду та почали вдивлятися в брудні вікна. Раптом вони побачили свого товариша: той досі сидів, ніби зачарований, на своєму місці в уже майже пустому вагоні. Вони почали грюкати по вікну та кричати йому. Кілька секунд він не реагував, а потім раптово прокинувся та спантеличено подивився на них, ніби не розуміючи, де він.
— Він налигався! — радісно скрикнули його товариші, знову проштовхалися в поїзд і вивели звідти Родні.
Він спантеличено стояв на платформі та хитав головою. Потім підвів погляд і побачив за огорожею, як Майкл Вентон Вікс сідає зі своєю важкою торбою в таксі, і кілька секунд стояв, наче паралізований.
— Це дивовижно, — сказав він. — Той чоловік. Довго мені розповідав про загибель якогось корабля.
— Ха-ха, — реготав один з товаришів, — скільки він в тебе грошей видурив?
— Що? — не відразу зрозумів Родні. — Ні. Ні, ніскільки. Це була не просто загибель, а якийсь нещасний випадок… чи може вибух? Здається, він вважає, що то сталося через нього. Або ж там був нещасний випадок, а він спричинив вибух, намагаючись усе виправити, і вбив усіх. Потім він сказав, що багато років була жахлива кількість мулу, а потім слизькі істоти з лапами. Це було дещо дивно.
— Отакий наш Родні! Завжди божевільного знайде!
— Напевно, він дійсно божевільний. Він раптом почав говорити про якогось птаха. Сказав, що те, що про птаха — нісенітниця. Він хотів би позбавитися того, що про птаха. Але потім сказав, що все буде виправлено. Усе буде виправлено. Чомусь мені не сподобалося, як він це сказав.
— Треба було з нами до бару йти. Це так смішно, ми…
— А ще мені не сподобалося, як він попрощався. Зовсім не сподобалося.