Страница 34 из 48
Я першим зламав свою ручку; стрижні, правду кажучи, були слабенькі, а механізм і поготів. А Катрін зберігала її ще багато років. Хоча не так довго, щоб їй на зміну прийшли перші шикарні чотирьохкольорові ручки фірми «Jif-Waterman», що з’явилися в Європі на початку 1960-х. Як на мене, вони ніколи не мали тієї знадливості й досконалості, що й ручка, подарована мені 1953 року. Відтоді я не бачив чогось настільки ж привабливого для письма та малювання.
Цей феєричний предмет уперше дав мені змогу доторкнутися до американського способу життя. І хоча, напевне, він відіграв не останню роль в моїй пристрасті до кольору, утім, не змусив мене полюбити Америку. Вперше я відвідав Сполучені Штати чверть століття по тому, і від тієї подорожі якихось приємних спогадів у мене не залишилося. То був грудень, крижаний мороз, і перше, що я зробив, коли прилетів до аеропорту Кеннеді, купив капелюха, червоного, однак, відразливого. Уже паскудний початок. Під час тієї поїздки, так само як і всіх подальших, найбільше мене вражало, що в цій країні, яку я вважав надсучасною, система знаків перебувала в зародковому стані – якщо вона взагалі була як така, – і то не лише в містах, а й на дорогах, на автострадах, у готелях, на стоянках, у торгових центрах, в аеропортах. Обмаль вказівників, жодних табличок із напрямком руху, ніяких кольорових позначок для орієнтації; годі дізнатися, де ти перебуваєш і чи туди прямуєш, якщо не запитати дорогу в перехожих. Зовсім не так, як у старій добрій Європі, яку можна перетнути в усіх можливих напрямках, ніколи не заблукавши, навіть якщо соромишся чи не маєш здібностей до живих мов. Усілякі коди, сигнали й кольори супроводжують мандрівника й у середмісті, й у далекій сільській глушині. А що я сам належу до скромних і неговірких мандрівників, то скажу: хай живе старенька Європа!
Засмага з плином часу
У дитинстві мої довгі літні канікули проходили на північному узбережжі Бретані, в курортному містечку Ле-Валь-Андре. Пляж – один із найпрекрасніших у західній частині Франції – здавався мені величезним, і для нас із друзями він був широчезним і невичерпним полем для ігор. Фактично там не було ніяких небезпек: нам усе дозволялось як у воді, так і на скелях. Утім, двом із нас було заборонено те, що більшість дітей мали право робити досхочу: розлягтися на рушнику і спокійно засмагати на сонці. Їхня бабуся, жінка владна, завжди вдягнена в сіре, вважала цю справу небезпечною, безглуздою і навіть – я чудово пам’ятаю її слова – «страшенно вульгарною». Засмага на сонечку, на її погляд, була гидотою. Не так через те, що людина стає смаглявою, а радше через сам процес засмагання. У неї в лексиконі бракувало епітетів, щоб описати це гротескне, ганебне, непристойне, аморальне дійство.
Підрісши, я зрозумів, що всупереч моїм багаторічним уявленням думку цієї впертої бабусі поділяють чимало інших людей, не обов’язково літніх, і що з плином часу навіть на нашому кінці пляжу, біля підніжжя скелі П’єгю, кількість незгодних із засмагою тільки зростає. Багатьом моїм товаришам, які раніше вільно могли полежати на променях сонця, віднині це робити забороняли. Звісно, правила «доброго тону» не вимагали бути блідим, як пігулки аспірину (на той час у Бретані говорили «як скловата»), але тепер досить було лише трохи «обвітритися» на сонці. Звідки така зміна поведінки, що відбулася на нашому пляжі в другій половині 1950-х – на початку 1960-х років? Може, саме тут, ніж деінде, люди більше й раніше за решту дізналися про небезпечні наслідки перебування на сонці? Можливо, в цій невеличкій спільноті з’явилися освічені лікарі, які раніше журналістів, що оприлюднили це в пресі, звернули увагу на небезпеку надмірної засмаги? Зовсім ні! Йшлося не про здоров’я; вся проблема виявилася в соціальному середовищі, в соціальних класах, навіть у снобізмі. Але я це зрозумів лише згодом. Коли добіг кінця мій підлітковий вік, я усвідомив, що в цій частині пляжу збиралися тільки вельми заможні сім’ї, тоді як сімейства скромніші, любителі засмаги, займали інший кінець пляжу. Ще пізніше, через багато років, коли я став істориком, то виявив, що зміни на пляжі мого дитинства не були чимось унікальним, а, навпаки, становили приклад загальнішої та тривалішої тенденції: ставлення «респектабельного товариства» до сонця, прогулянок на свіжому повітрі й кольору шкіри, яке протягом століть і десятиліть періодично змінювалося.
Згадаймо трохи цю історію.
За Старого режиму і навіть у першій половині XIX століття у Франції, а також у всій Західній Європі люди, що належали до аристократії чи буржуазії, мусили мати якомога світлішу й гладеньку шкіру, щоб відрізнятися від селян. Ті працюють у полі під палючим сонцем, їхня шкіра засмагла, почервоніла, деколи з веснянками: який жах! А має вона бути білою, гладенькою, без веснянок, адже кров – «блакитна», тож жилки мають проглядати під світлою, майже прозорою шкірою. Однак у другій половині XIX століття цінності потроху змінюються. Коли «респектабельне товариство» починає їздити на море, а відтак трохи згодом у гори, добрим смаком стає смаглява або засмагла шкіра. Тепер потрібно відрізнятися вже не від селян, які ув’язнені у себе в селах, а від робітників, кількість яких дедалі зростає: вони мешкають у містах, працюють у чотирьох стінах, тому в них біла шкіра з тьмяним відтінком, блідий або сіруватий колір обличчя: бридота! Щонайперше не можна бути схожим на робітника, це створіння набагато гірше простого селянина. Ці нові цінності й пошуки сонця, що їх супроводжують, виходитимуть на яв протягом наступних десятиліть. Здається, вони досягають апогею в 1920–1960-ті роки, засмага тоді була в моді; «потрібно» бути засмаглим.
Однак і це тривало недовго. Починаючи від середини 1960-х, коли відпустка на березі моря й зимові види спорту стали доступні середньому класу, ба навіть іще скромнішим суспільним класам, те саме «респектабельне товариство» поступово повертається спиною до звички засмагати, адже засмага тепер стає доступною для всіх чи майже всіх. Навіть клерки, діставши свої «відпускні», їдуть засмагати: це ж огидно, якщо не гротескно! Віднині, отже, найбільший шик – залишатися незасмаглим, надто якщо повернувся після відпочинку на березі моря. Згодом така поведінка, що спершу була виявом презирливого снобізму, мало-помалу набуває поширення. Але тепер із медичних міркувань: зростання захворювань на рак шкіри й інші хвороби, пов’язані з тривалим перебуванням на сонці, змушує відмовлятися від засмаги, що притаманно насамперед представникам середніх класів. Засмагла шкіра більше не є перевагою, цінністю, радше навпаки. Маятник, як це часто стається в історії систем цінностей, хитнувся в інший бік. Але чи надовго?
За наших часів далі засмагають самі скоробагатьки-парвеню, деякі «медіа-зірки» або ж зовсім «простий» народ. Утім, вони це роблять аж ніяк не на пляжі, лежачи на сонці, а в соляріях, мліючи під штучними променями. Що, звісно, вже само по собі доволі смішно і навіть, кажучи словами бабусі двох моїх товаришів, «неабияк вульгарно».
Показний блискіт 1950-х
Звідки в мене така відраза до золота і будь-якої позолоти? Та й загалом до кольорів із блиском? Мабуть, із дитинства. У моїй родині золота не було зовсім, як у предметах повсякденного побуту, в декорі будинку, так і серед прикрас і аксесуарів. Чоловіки, звісно, не вдягали ніяких прикрас, а жінки, поза сумнівом, не визнавали «крикливих» оздоб. Не тому, що мої батьки, а також дядьки та тітки були занадто бідні для всього цього, річ у тім, що прикраси не були частиною їхніх звичок і системи сімейних цінностей. Крім того, в їхньому середовищі вважалося непристойним і вульгарним, ба навіть сміховинним приділяти занадто багато уваги зовнішньому вигляду, одягові, прикрашанню й оздобленню. Уже підлітком я міг би поставити такий стиль поведінки під сумнів і навмисне вчиняти навпаки. Але цього не сталося: я, як і мої батьки та родичі, залишився байдужий до зовнішнього вигляду, не вдягаю ніяких аксесуарів, навіть годинників, і гидую будь-чим, що блискає або надто розцяцьковане. Щодо золота, воно викликає у мене особливу відразу.