Страница 3 из 48
У цій маленькій драмі смужка показала всю свою двоїстість, навіть двозначність. Вона виказала деякі споконвічні властивості, яким я як історик пізніше присвятив свої дослідницькі зусилля: у смужці, безумовно, виявляє себе дитинність, веселощі, гра, розвага і мінливість смислів, але водночас над нею ширяє загроза обману, слизького ризику, приниження та в’язниці. Того дня, безперечно, «погана» смужка перемогла «добру» і моя чудова синьо-біла матроска, як у справжніх моряків, не привернула до мене фортуну. Я назавжди відмовився від неї й узагалі перестав носити щось у такому стилі. Як виявилося, все тільки на краще, бо згодом, у підлітковому віці, я набрав вагу й погладшав, отож горизонтальні смужки, поза сумнівом, витягували б мій повнявий силует іще більше.
А щодо Люксембурзького саду, то нам довелося багато місяців обминати його боком і ходити до парку Монсурі, який був розташований від нас іще далі, до того ж виявився помпезним і нудним. Бабуся там сумувала за розмовами зі своїми сусідками, до яких встигла звикнути, а я – за сірими й рудими віслючками, які цілий день ходили й залишали після себе кавалки довкола великого газону. Триклятущий сторож!
Темно-синій блейзер
Не пам’ятаю, щоб до тринадцяти років я вдягав піджак. Ця свобода закінчилася навесні 1960 року, коли нас із батьками запросили на весілля колишньої лаборантки, яка працювала в аптеці моєї матері. Ця молода жінка багато опікувалася мною, коли я був маленьким, і завдяки їй я зміг довідатися про деякі погляди на світ і суспільство, що відрізнялися від поглядів моєї родини. Було вирішено, що з такої нагоди мені придбають сірі штани і темно-синій блейзер. Я вже раніше носив довгі штани, але піджака чи блейзера ще не мав. Купувати все це ми вирушили до магазину чоловічого одягу, найбільшого в усьому нашому передмісті на півдні Парижа, де ми тоді мешкали. Досі чую улесливий голос продавця, який іронічно зауважив: «У молодого чоловіка широкий пояс». Під цим він мав на увазі, що для свого віку в мене були товсті сідниці. Утім, із вибором штанів проблем не виникло.
Однак вони виникли з підбором блейзера, і то через мене. Мені припав до душі двобортний блейзер, в якому я трохи скидався, як мені здавалося, на «адмірала», ба навіть на пілота літака, але осоружний продавець переконав мою матір, що для нього я дещо тілистий. Отож залишався тільки однобортний, який мені геть не подобався. Не так через його крій, як через колір. Я вже встиг помітити, що в цьому магазині, хоч і вибір був чималий, однобортні блейзери для підлітків були трохи світліші, ніж двобортні. Уже тоді я міг відчувати кольори та відтінки й туманно здогадувався: якщо темно-синій не зовсім глибокий, то це не справжній темно-синій колір. Багато моїх товаришів із буржуазних родин, що були заможніші за нашу, вже носили блейзери, і я міг помітити, що синій, який пропонують мені, відрізняється від іншого синього: темнішого, насиченого, без фіалкових відтінків; одне слово, менш «вульгарного».
А щодо вульгарності підлітки мають власне розуміння. Деколи вони самі не можуть пояснити це дорослим, але вульгарне (на їхній погляд) означає щось геть-зовсім неприйнятне. Таким був, як на мене, отой «майже темно-синій»: нікудишній, відразливий і, напевне, ще такий, що повнить фігуру! Приміряємо – я відмовляюся; ми сперечаємося, порівнюємо, знову я примірив, далі нагодився інший продавець, потім заввідділу – людина авторитетна, яка, на мій превеликий подив, підтвердила мою думку. Однак і це не зарадило: битву я виграв, але програв війну. Вийшовши на вулицю, щоб подивитися на тканину на сонячному світлі, моя мати зробила висновок, що цей блейзер цілком пристойного, цілком класичного синього кольору і що моя хроматична примха – вже не перша – просто безпідставна. Продавець задоволено шкірив зуби. Заввідділу – майже ні, адже двобортні блейзери коштували дорожче однобортних. Отож на весілля довелося з’явитися у цьому гаспидському піджакові, і я відчував такий сором, який випадав мені нечасто. Жодного з моїх знайомих не було, мене мало хто знав, і, очевидно, ніхто не помітив, що темно-синій колір мого блейзера був не тим темно-синім. Але про це знав я, я це добре відчував, і цей зрадницький нюанс не давав мені спокою: мені здавалося, ніби всі погляди спрямовані на мій ненависний, ганебний блейзер.
Цей епізод не мав негайного продовження, але саме тоді, у тринадцять років, я достоту усвідомив, що гіперчутливий до кольорів. Ішлося про недолік чи перевагу? Мабуть, і те, і те. Через цю гіперчутливість я ускочував у різні халепи, втрапляв у безглузді ситуації, часом доволі прикрі й болісні, але саме завдяки їй я почав уважніше придивлятися до кольорів, їхніх поєднань і тих нескінченних рефлексій, що вони породжують, а отже, саме їй я зобов’язаний левовій частці своїх історичних робіт.
Історія темно-синього кольору, якій я згодом присвятив різні дослідження, – це лише один із прикладів такої роботи. Якби не «випадок із блейзером», я, можливо, ніколи не звернув би уваги на цей відтінок синього, фарбу якого було непросто добути в минулому. У європейському одязі до XVIII століття він трапляється нечасто. Так, у другій половині XVIII століття завдяки масовому імпорту індиго з Нового Світу і відкриттю (випадковому) берлінської лазурі цей відтінок мало-помалу стає модним. Однак тільки значно пізніше, до кінця XIX століття, в палітрі темних відтінків темно-синій колір починає справді конкурувати з чорним, а після Першої світової війни ця конкуренція загострюється, зокрема у тодішніх містах.
За кілька десятиліть чимало предметів чоловічого одягу, які з різних підстав раніше були чорними, тепер переходять на темно-синій. Починаючи з уніформи. Від кінця XIX і до середини ХХ століття в багатьох країнах різними темпами й у різній послідовності носії уніформи потроху переходять від чорного до темно-синього: моряки, поліціанти, жандарми, пожежники, митники, поштарі, деякі військові, більшість учнів колежів і ліцеїв, «вовченята»-скаути, перші спортсмени й навіть віднедавна частина священиків. Безумовно, не всі вони почали носити одну темно-синю форму; є чимало винятків. Та з плином часу від 1880-х до 1960-х років у Європі та CIIIA темно-синій колір в уніформі витісняє чорний, який домінував раніше. Невдовзі його перейматимуть і у звичайному одязі: починаючи від 1920-х років, а надто по закінченні 1950-х чоловіча мода відмовляється від традиційних чорних костюмів, піджаків і штанів, щоб перейти до темно-синіх, надто в міжсезонні періоди. Блейзер є найкрасномовнішою ознакою цієї революції, що, поза сумнівом, залишиться однією з головних подій ХХ століття у світі одягу та кольору.
Бунтівливі штани
Січень 1961 року: холодна, навіть морозна зима; сніг, що рясно висипав невдовзі після свят, не тане, а на вулицях і тротуарах дуже слизько. Я – учень третього класу ліцею Мішле, що в паризькому передмісті Ванв. Клас у нас змішаний, що буває нечасто для цього закладу, де дівчат значно менше, ніж хлопців, і вони навчаються тут лише з шостого до третього класу: починаючи зі старшого класу, тобто другого, у державних школах змішане навчання вважають небезпечним.
За шкільними правилами, дівчатка не повинні ходити до школи у штанях. Тільки на уроках фізкультури штани дозволено як частину спортивної форми; весь інший час мають бути спідниці або плаття. Утім, один виняток: у сильні морози штани вдягати можна, за умови, що це не джинси, адже останні – це одяг непристойний, якщо взагалі не бунтарський.
Попри таку терпимість, одного ранкового вівторка двох учениць, двох сестер – одна з мого класу, інша з п’ятого – до школи не пустили. Вони прийшли у штанях, і, хоча це не були джинси, цербери на дверях розцінили їхній вигляд як «сороміцький» (!) і завернули їх додому. Наступного дня історія загострилася: прийшли батьки учениць, написали скарги, школою поповзли чутки. Не знаючи достеменно, чому вигнали двох сестер, чоловіча половина ліцею почала щось вигадувати про ті горезвісні штани. Хтось серед «старших», чи то з другого, чи першого класу, уявив, що, либонь, штани були звабливі, мовляв, надто облиплі або із занадто яскравими прикрасами. А наймолодші взагалі не допетрали, як штани можуть спричинити стільки галасу. Тим паче що вигнані учениці – скромні й чемні, до того ж відмінниці. На щастя, скандал тривав недовго: адміністрація відступила, морози також. Однак лише за тиждень, коли моя однокласниця повернулася на заняття, я дізнався справжню причину скандалу: штани були червоними.