Страница 25 из 48
Я завжди захоплювався Джино Барталі (1914–2000). У дитинстві я віддавав йому перевагу в суперництві з Фаусто Коппі, який був молодший за нього на п’ять років. Дорослим я зрозумів, що це суперництво мало символічне значення: кожен із них утілював два повоєнних обличчя Італії, яка стала на рейки відбудови, одне – католицьке і традиційне (Барталі), інше – радше в діалозі з актуальністю (Коппі). Нещодавно, майже відразу після смерті Барталі, були оприлюднені документи, що засвідчили його зразкову поведінку під час війни. Барталі допомагав рятувати євреїв і учасників Руху опору: він був істинним праведником.
Це також «чистий» чемпіон, можливо, останній серед великих велогонців. Довготривалість його кар’єри визначна: прийшовши в професійний спорт у 1935 році, він пішов лише 1954 року. Звідси такий неймовірний список нагород, який був би ще більшим, якби війна не перервала спортивні змагання на понад п’ять років.
Джино Барталі любили журналісти – Жак Ґодде, який довгі роки очолював «Екіп», створив навколо нього своєрідний культ, – і преса із задоволенням передавала його слова, деколи буркотливі, деколи іронічні, але завжди влучні. Одне з них несподівано може зацікавити історію кольору. Коли востаннє, в 1952-му, у віці 38 років Барталі став чемпіоном Італії у перегонах, він піднявся на подіум, поглянув, як майорить італійський прапор, і отримав нову трикольорову футболку: зелено-біло-червону. Тоді він зазначив присутнім журналістам, що зелений на прапорі і на цій новій майці став «світлішим, ніж раніше». Коли вперше він виборов титул чемпіона Італії в 1935 році, зелений був темним, навіть трохи із сірим відтінком. У 1937-му і 1940 році, коли він став чемпіоном удруге й утретє, зелений посвітлішав і набув середнього забарвлення. А тепер, у 1952-му, він уже відверто світлий, майже яскравий.
У цій ремарці великого італійського чемпіона немає нічого анекдотичного. Вона може стосуватись інших європейських прапорів і передає загальні зміни чуттєвості в царині кольорів. Можна, наприклад, зробити схожу констатацію щодо синього на французькому прапорі: цей колір майже завжди був дуже темний у період між двома війнами і ще темно-синій у часи мого дитинства в 1950-ті роки; далі він два десятиліття згодом трохи світлішає і стає відверто яскраво-синім сьогодні. До всього, на початку свого семирічного терміну в 1974 році президент Валері Жискар д’Естен публічно висловив побажання, аби він зміг побачити, як синій на французькому прапорі посвітлішає. Це була не метафора, що надається на різні політичні тлумачення, а особисте й естетичне спостереження, яке потрібно сприймати дослівно.
Я пригадую, як був шокований клопотанням президента висвітлити відтінок синього. Не стільки через те, що сам віддавав перевагу (і досі віддаю) темно-синьому перед світлим, а радше через те, що як історик емблем знаю, що кольори прапорів є кольорами абстрактними, концептуальними, невіддільними від геральдичних значень, відтінок тут ролі не відіграє. Синій колір французького прапора, як у геральдиці лазур на старовинних королівських гербах, може бути темно-синім, нейтрально-синім, небесно-блакитним, із зеленим або фіолетовим відтінком – не в цьому суть і мета. Що важливо, так це ідея синього, білого, червоного. До того ж у конституції немає жодного параграфа, що визначає відтінки цих трьох кольорів, і коли прапор майорить надворі, відданий на розсуд свавільної природи, триколор міниться різними відтінками. Це йому аж ніяк не перешкоджає залишатися французьким прапором, національною емблемою і символом республіканських свобод. Те саме стосується більшості національних прапорів як у Європі, так і в усьому світі. Зрідка трапляються країни (Уругвай, Ізраїль, Катар, Бахрейн і декілька інших), які визначають кольори свого прапору згідно з чіткими зразками та каталогом відтінків, і це загалом країни, що перебувають на шляху розвитку або тільки нещодавно здобули незалежність. Справді, така хроматична точність не характерна емблематичним традиціям, для яких ідея кольору важить більше, ніж її конкретна матеріальність чи фарбування. Як і французький синій, італійський зелений може набувати різних відтінків – залежно від періодів, забарвлення, тканин або кліматичних умов. Те, що Джино Барталі, безперечний чемпіон, помітив, як зелений колір світлішає впродовж десятиліть, від одної його перемоги до іншої, саме по собі є документом історії.
Тур де л’Уест
На власні очі я побачив славетні велоперегони «Тур де Франс» доволі пізно, коли мені виповнилося близько двадцяти років, наприкінці 1960-х. Це сталося на півночі Маєнна, в найглибшій французькій провінції, в одному з найпрекрасніших сіл, які тільки можна уявити. Втім, у пам’яті не зберіглося жодних бурхливих спогадів про ту подію чи то якихось чітких вражень змішаної палітри чи оглушливої какофонії: велосипедисти пронеслися повз мене на божевільній швидкості – годі розпізнати ані майку, ані чиєсь обличчя – і зазивний галас рекламної групи підтримки був просто нестерпним. Довге чекання – і врешті ніякого задоволення. На узбіччі цієї сільської дороги департаментського значення № 121 назавжди згасла частина велосипедних мрій мого дитинства.
Однак з більшим ентузіазмом пригадую почилі в бозі велоперегони «Тур де л’Уест». Вони тривали пізньої осені шляхами крізь Бретань, Вандею, Мен і західну Нормандію, але 1960 року їх скасували. У них могли не лише взяти участь професійні спортсмени вищого рівня, а й показати себе аматори та напівпрофесіонали, гонщики, часто сміливіші та рішучіші від тих, хто змагається на «Тур де Франс». Часто велогонці виривалися далеко вперед, і на кожному етапі ситуація круто змінювалася. Детальну оповідь із місця подій провадила газета «Уест-Франс», публікуючи також вичерпні таблиці з результатами перегонів. У свої неповні десять років я з насолодою вчитувався в ті зведення. Ці нескінченні класифікації, надруковані на дешевому папері місцевої щоденної газети, вже тоді прищепили мені смак до таблиць і структур списків, смак, що не покидав мене більше ніколи.
Найдавніші результати перегонів, які я пам’ятаю, сягають 1957 року: тоді-то завдяки зиґзаґам спортивної фортуни й антропоніміки на чолі турнірної таблиці в загальному заліку протягом кількох днів перебували два велогонця, яких звали Біуе і Біаннік, два питомо бретонських прізвища з незабутнім звучанням. Наступного року я побачив їх у Ламбаллі, під час відбіркового змагання після «Тур де л’Уест»: Едуар Біуе носив біло-зелену майку, а Артюр Біаннік – біло-червону.
Мої спогади про велосипедні перегони наприкінці 1950-х структуруються навколо списків нагород і майок. Останні були вільні від кольорів і майже позбавлені будь-якої реклами: значилася тільки назва команди – здебільшого назва головних спонсорів, написаних через дефіс, але й вони мали відносно скромний вигляд. Майки було легко впізнати, і мали вони, зокрема з дитячого погляду, переваги класифікації, якими більше не володіють нинішні майки – хаотичні, пістряві, захаращені рекламними написами. Як же професійні спортсмени погодилися так принижувати себе, вдягаючись у костюми блазнів, працюючи живими рекламними банерами для прославлення брендів і товарів? Як вони себе уявляють? Невже потяг до прибутку вбиває будь-яку гідність? Насправді у Франції дехто серед найкраще оплачених спортсменів за рік отримує стільки, скільки робітник на мінімальній ставці заробить за тисячу років! Куди поділася стримана форма минулих часів, коли спорт був іще спортом, а колір на майках виконував три функції: дейктичну (хто є хто?), естетичну і магічну?
Більшість цих майок раніше були двоколірні, поєднуючи білий і один з основних кольорів (червоний, синій, зелений, жовтий). Помаранчевий і фіолетовий траплялися рідко, а ще більш рідкісними були рожевий, сірий і коричневий. Деякі майки були одноколірні, але чорні штани або білі шорти давали всій формі двокольоровість, властиву всьому символічному ансамблю. Щасливі часи, коли на майці ще не тулили по чотири чи п’ять кольорів одноразово і ще не з’явилася синтетика, на якій сьогодні так відразливо блищать яскраві кольори. Усе було матовим, чистим, однотонним, майже геральдичним.