Голодна воля

- Коли б мені воля, то я б паничів з п'ять до себе прийняла, - сказала товстогуба Пріська, граючи до хлопців масляними очима.

- Он понаїздило сьогодні скілько, - одказала їй білява Гапка з голубими очима, - вибирай скілько хоч.

- Хай їм, всі старі та лисі.

- А тобі молодого забажалося? - спитала Христя й завела пісеньку:

Як була я молодиця, Цілували мене в лиця. А як стала стара баба, Цілували б - була рада!

Приїжджі Хлопці реготалися, плескали в долоні, їм ще ніколи не доводилося бачити таких веселих, таких жартівливих дівчат. А проте, не дивлячись ні на регіт, ні на жарти, річ про волю не переривалася.

- От уже років з п'ять усе кажуть воля, воля, та усі й брешуть, - зітхнувши, сказав Степан.

- То вже ж вони щось вибрешуть, - одказала Мотря і як притихла, як засумувала, то вже ніщо ЇЇ більше і не розважало.

- Чого се ти, Мотре, так зажурилася. Яке таке чуєш лишенько над собою? - спитала її Христя. Мотря подивилася на подругу, прикро подивилася.

В очах у неї сльози блиснули і, схопившись, мовчки вийшла з хати.

Хлопці було кинулись за нею.

- Не руште! Не займайте її! - крикнула на їх Христя, і вони всілися.

- Та чого це вона справді так?- спитався Онисько, дворників син.

- Чудна! - одказала Гапка.- Отака вона завжди. То весела, весела - усе б догори дном перевернула, то зразу, наче зав'яже її, - сидить, думає, думає, часом плаче.

- Молода, дурна! - одказав Степан. Поки ж ішла ця розмова у хаті, Василь тихо-не-примітно вийшов у сіни. Коло сінешніх дверей, скло-нившись головою об одвірок, стояла Мотря і глибоко вдихала тихе вечірнє повітря. Ніч була темна, тілько зорі світили з темносинього неба.

- Мотрусю! - підкравшись до неї, тихо обізвав Василь.- Чого се ти, моя галочко? Мотря глибоко зітхнула.

- Ходімо, посідаймо на рундуці, - одказала вона, виступивши з сіней, і опустилась на рундук.

Василь сів коло неї, обхопивши рукою кругом стан і, пригорнувши, тихо поцілував її. Вона не одхиля-лась, а ще мов ближче пригорнулась до його.

- Чого журишся? Чого сумуєш? Кажи.

- І сама не знаю, - зітхнувши, сказала вона.- Так чогось зразу важко стало. Так гірко. І навіщо хоч про ту волю повели розмову… А он бач, - і вона вказала рукою на будинок, звідки неслася весела ігра, лився світ, наче що всередині його палало.- Гуляють… а полягають-іди присипляти їх… О, прокляті!.. Коли б ти знав, як мені хочеться вмерти. Отак би руки сама на себе й наложила… Хоч воля, хоч смерть.

- Такій молодій та умирати?

- А вже як таке життя… Яке наше життя? Як собаку ту одірвали від батька-матері, від дому і взяли сюди старого бахура тішити…

Перед ними, наче з-під землі, виросла висока йосипенкова постать.

- Що ти сказала?- спитався прикажчик.- Ану, ну, ще скажи!

Василя наче по голові хто обухом ударив від тих слів. Він сидів і тілько слухав, як у його голові дзвонило.

- Ах ти, поганко, мерзавко! Та ради такого ба-рина тобі щодня, щогодини треба богу молитися, а ти, падло хамське, таке говориш. І язик у тебе повертається вільно? І не стане він руба тобі серед рота? Ходімо лишень, я тебе до барина поведу. Замість того, щоб тобі у горницях сидіти, так ти, волоцюго, повіялася до хлопців на кухню. Ходімо, - і вхопивши міцною рукою плече, він, як ту пір'їну, поставив Мотрю зразу на ноги.

- Куди? Ні з місця!!-гукнув Василь, уставши перед йосипенком, як верства, і загороджуючи дорогу.

- І ти сюди, волоцюго, зводнику! З тебе все лихо встає. Іди й ти за нами. І тобі дістанеться на горіхи, - сказав він, рвонувши Мотрю так, що вона, наче груша, геть одлетіла.

Василь, як змій, важко дишучи, кинувся на йоси-пенка і насів його, як кібець горобця.

- Ох, лишенько! О, рятуйте! - не своїм голосом залементував йосипенко на весь двір.

Усе, що було в кухні, зразу вискочило на двір. Всі побачили таке, якого ще ніхто зроду-звіку не то що не бачив, та у гадці здумати не зміг. Де ж? йосипенка, першого після пана, старшого у Зеленій горці, віють на всі боки. І хто ж? Кучер Василь. Дівчата полинули, хто куди знав, хлопці густою лавою обступили, чужі кинулись одіймати йосипенка, котрий не переставав репетувати:- О, рятуйте, хто в бога вірує! Ох, уб'є ж, уб'є, сучий син! О, рятуйте, рятуйте! -

- Рятувати тебе? - кричав Василь, садячи здоровенні кулаки і в боки, і в морду йосипенкові.- Тебе рятувати, що на підслухи ходе, що на підкупи здався. Ось я тебе порятую.

- Василю! Годі! Що се ти-збожеволів?-гукали парубки, тягаючи його за плечі. Василь, наче острогами, обвивав ногами кругом йосипенка і качав його за собою, аж поти не прибігла йосипенкова жінка Одарка. Та зразу, проскочивши поміж парубками, усім своїм тілом налягла на Василя, і, хоч сама упала, зате і Василя звалила. Йосипенко, як несамовитий, схопився і чимдуж подрав у садок. За ним гналася Одарка і кри-чала:-Куди ти, дурню! Іди до пана! Іди зараз жалітись.- Зчинила такий крик-ґвалт, що з другого двору пани почули і прибігли на той лемент.

- Що тут таке? Чого ви, вражі сини, бійку збили? Аж ось і Гамза суне.

- Хто кого? - пита ще здалека Гамза.

- Я, я! - викрикує Василь, блідий, увесь тремтячи.

- Кого?

- Прикажчика.

- Прикажчика? - переспросив суворо пан.

- Еге, його. Хай на підслухи не ходе. Хай до нас, молодих, не мішається. Чого йому треба було? Ви звеліли - гуляй скілько хоч. Чужі люди зібрались, а він на підслухи прийшов… Я йому і дав по зашийку.

Гамза мовчав. Всі думали - пропав тепер Василь!'

Всі ждали слова; узять його! Василь стояв - на все рішучий.

- Так йому і треба! - відказав покійно Гамза і, повернувшись, пішов з двору. За ним повернули й пани. Дворові і чужі, й свої, стояли і дивувались: що ж воно за знак? Такого ще зроду не було. Бувало одно словце шепне Йосипенко про кого панові - і не знать де чоловіка дінуть, а тепер усі бачили, як Василь віяв Йосипенка, і пан ще погладив Василя. Це щось та значе. Пан злякався!- шушукались дворові і ждали на завтра розправи.

Зійшло сонце і освітило сумне дворище. Всі ждали - пан устане і почнеться розправа. Василь сам дожидав її. Пан устав, кликнули до його йосипенка. Пішов Йосипенко і прийшов, а Василя не кличуть, і ніщо не віщує нічого. Пройшов день, пройшов і другий, і третій - не чути нічого. Всі наче перед смертю ходять. "Значить, усім буде, усім достанеться", - думають дворові. Рахують, яку б його кару вигадати. Василь ні живий ні мертвий. Не їсть, не п'є, не говоре ні до кого, та і його всі стороняться, аж почорнів, з лиця спав.