Відьма

Марті боязко відступив крок і повернувся до натовпу. Він почав дрижати й пітніти, ніби в нього раптом і швидко піднялася температура, кров фонтаном бризнула в нього з носа. Кров він почав також викашлювати, вона пінилася в нього на губах.

— Допоможіть мені… — затинаючись, промимрив він, але люди довкола лише відступили від нього ще далі, страхаючись зарази, що раптом заполонила його. Марті простягнув до них руки і впав на коліна. Грім побачив, як на його щоках і шиї набрякли темні, вкриті горбиками пухирці, з яких утворилася гротескова маска з лускуватих, позбавлених пігменту струпів. Його дихання стало переривчастим, і він вже не міг зупинити кашель, який перетворився на огидну гикавку, що нагадувала скрегіт чи вороняче каркання, таку потужну, ніби він от-от виблює власні легені. А невдовзі по тому він впав на землю, почав смикати ногами й брикатися, під шкірою в нього лопалися вени, заливаючи суцільною чорнотою його обличчя з широко роззявленим ротом. Поки смерть повільно приймала його в свої обійми, він незрячими, закоченими вгору очима ніби вдивлявся у збентежених глядачів, серед яких стояв доктор Волт Стентон, чиї губи мовчки вимовляли лише одне страхітливе слово: віспа.

Катаріна впала на землю й обома кулаками вдарила по асфальту. Здавалося, задвигтіла сама земля. Під її руками з’явилися тріщини. Грім знав, що цього ранку не буде ані стриманості, ані здорового глузду. Лише відплата і спокута. Люди Блек-Спрінга самі накликали їх на себе. То вони коїли зло, людське зло. То вони самі створили те зло, яким була Катаріна, дозволивши мороку і загибелі всередині себе взяти гору, караючи невинних і пишаючись власним фарисейством. Вона дала їм шанс. А тепер було запізно. Роберт Грім разом з іншими жителями міста кинувся бігти у примарній спробі втекти від навроку Катаріни, й коли він збагнув примарність цієї спроби, у ньому вибухнув первісний жах, страхітливішими за який могли бути лише його найдавніші спогади про материнське лоно, про ту першу втрату, про перший невідворотний вихід з безпечного притулку, перше палке бажання вчепитися за те, що залишалося позаду.

Діти знають єдину відповідь на жорстоку галюцинацію народження. Вони кричать. Отож, це саме зробив і Грім.

Розділ 32

Стів Грант прокинувся під вечір понеділка, 24 грудня, від того, що йому на обличчя крапала вода. Він лежав на вкритій намороззю лісовій підстилці під безмежним дахом зі схожих на скелети гілок. Стів спробував підвестися, але безпорадно впав на спину, перекотився на бік, і під ним тріснула тонка крига над болотяним підліском. Його тіло прострелив біль, і від того болю губи стиснулися і стали схожими на вузький білуватий надріз. Де він, в біса, був і що тут робив? Його годинник показував 4:30 і число двадцять чотири, але Стів не міг збагнути, що це означало. Боже, він провів у лісі чотири дні й чотири ночі!

Якийсь час він ще лежав там, апатично вслухаючись у неприродну тишу в лісі. Він змок, задубів від холоду і без упину тремтів. На ньому досі було траурне вбрання. Підборіддя вкрила колюча щетина. Губи набрякли й боліли. У роті було сухо і липко, а шар слини, що обліпив йому ротову порожнину, мав присмак лісу і соснових шишок. Стів спробував змусити тіло знову поринути в те заціпеніння, з якого щойно виринув, але марно, він залишався бадьорим і чіплявся… ні, не за життя, а за…

«Тайлера! Чи повернула вона мені Тайлера?»

Ця думка підняла його. Від різкого болю в спині його губи скривилися, і він прихилився до вкритого листям земляного горбика. Роздивився довкола й побачив кущі високих, старих болиголовів на схилі гори, в якій він без жодних емоцій упізнав гору Нещастя в лісі за його будинком. Швидше за все, він сховався в одному з зарослих окопів, виритих за часів, коли Військова академія проводила навчання в цій місцевості, або ж вони, можливо, залишилися тут ще з часів Війни за незалежність. Тут знаходять собі поживу норки і гримучі змії.

Поволі до нього почали повертатися спогади про події останніх днів — уривками, ніби уламки дерева, що їх хвилі викидають на берег після кораблетрощі. Він згадав, що після поховання Тайлера був удома сам, і що він…

Боже… Совиний послід. Волосся Тайлера. Вона прийшла до нього, і він розрізав шви і відкрив їй очі. Господи, що він накоїв!

А ось спогади про те, що сталося між втечею до лісу і тим, що відбувалося зараз, були розмитими. Невже він міг провести весь цей час у непритомному стані? Невже передчуття того, що він накликав на самого себе, настільки паралізувало його розум, що він просто відключився? Ймовірно, він блукав довкола у нестямі, а потім годинами спав, і ніякі фізичні потреби його не будили. Хоча сном це насправді не назвеш, радше то був стан напівсвідомості, де реальність і кошмари зливалися, ніби подвійний образ у «чарівному ліхтарі». І це стовідсотково було маренням. А чому б ще йому пригадалося, що він нібито бачив процесію флагелантів, які, співаючи, прошкували лісом і бичували собі спини мотузками з вузликами в акті цинічної спокути? Значить, це точно було марення.

Десь тріснула гілка, Стів завмер і відчув, як натягнулася шкіра на його скальпі. Він знову зауважив, якою неприродною була тиша. Не було чути жодних птахів, жодних тварин, які зазвичай снують у підліску. Тільки легкий шепіт вітру, що розгойдує верхівки дерев, та час від часу — хрускіт морозного листя. Але чому тріснула та гілка? Чи була то Катаріна? Чи не стояла вона над ним у пітьмі, коли він спав? Або… може, то був Тайлер?

«Припини!» — хрипко звелів він собі. Стів збагнув, що, перебуваючи при тямі, розмірковує над тим, чи не міг би його мертвий син вистежувати його в цьому лісі, й від того розуміння на його черепі знову натягнулася шкіра, а хребтом пробігли дрижаки.

«Воно ж все одно мало статися, так чи інакше? Оце обіцяне воскресіння — назвемо його так.»

Але він не насмілювався — просто не міг — покласти усі свої сподівання на… а дійсно, на що? Стів здригнувся і спробував стерти думку про це, але вона не хотіла зникати. Усе здавалося жахливо неприродним. Неприродною була тиша, щось неприродне було в тому, як згущувався присмерк і просочувався крізь дерева. Вчинене ним тиснуло на нього страшним тягарем. Він помацав у кишені, шукаючи мобілку, і не знайшов її — мабуть, залишив удома.

Стівові не потрібен був магічний кристал, щоб заглянути в майбутнє і побачити, що саме на нього чекає. Зараз він повернеться стежкою додому і зустрінеться з наслідками свого вчинку. Його повернення, мабуть, чекають, і він просто зобов’язаний…

Та біс уже з тим. Він не мав сміливості з ними зустрітися — поки що. Він палко сподівався на те, що Джоселін якимось чином залишилася з Меттом у лікарні святого Луки. Або що вона за першої ознаки… за будь-якої ознаки того, що Катарінині очі відкрилися, розвернулася й утекла з сином до безпечного мотелю у Ньюбурзі.

«От чому цей план був таким збіса ідеальним! Джоселін була в Ньюбурзі з Меттом… далеко і в безпеці. Може, то сама Катаріна чекала, допоки складуться сприятливі обставини… щоб не завдати нам лиха.»

Він молився і благав, щоб то було правдою, але не міг дозволити собі розкіш повірити в це.

Так, він піде стежкою, але не тією, що зиґзаґом вилася крізь Западину Філософа до його будинку. Він піде далі на південь, через Акерманс-Корнер, де долина Спай-Рок робила розворот у напрямку міста. Й тоді він оцінить ситуацію і прийме рішення. Якщо, за його раціональним припущенням, ситуація буде більш-менш нормальною, він повернеться додому і подивиться, чи не там Джоселін. Але не раніше. Адже якщо на його руках буде кров людей із Блек-Спрінга, тоді з’явиться жахлива ймовірність того, що він нестиме відповідальність і за долю своєї дружини… і він не був упевнений у своїй готовності прийняти це.

В останніх променях денного світла Стів почав спускатися пагорбом. Усе тіло боліло, а шлунок ніби підступив до горла на знак протесту, але через певний час йому здалося, що ритм ходи став нормальним. Навіть якщо він перетне Стежку Філософа, він ітиме чітко праворуч, а у протилежний бік і не гляне.