Відьма

— Але… горностаї?..

— Деякі з них ще зберігаються у нас заспиртованими, — відповів Роберт Грім. — Коли спалювали їхні тушки, кілька екземплярів зберегли. Якщо хочете, можете прийти до нас і подивитися, хоча нічого особливого в них немає. Просто мертві тварини зі старих часів.

— І нічого подібного більше не ставалося?

— Ні, — відповів Піт. — І цей випадок поклали б під сукно, якби Хоффман до того не був відомим суддею у Нью-Йорку, і тому справа викликала чималий інтерес. У «Нью-Йорк Таймс» з’явилася стаття під заголовком, що звучав як натяк: «Чи зачаклована гора Нещастя?» Наскільки я знаю, то був єдиний раз, коли у відомій газеті з’явився репортаж про те, що тут відбувається. Журналісти навіть спробували прив’язати цю справу, цитую, до «фольклорних джерел про зникнення людей у лісі Чорної скелі у 1713 і 1665 роках, до чого, за переказами, мала стосунок відьма». Коли у Пойнті про це пронюхали, вони вирішили діяти.

— I так народився Відьмоконтроль, — промовив Стів.

— Саме так. Тоді це було досить легко зробити, тому що в 1871 році Блек-Спрінг отримав самоврядування. А до того він був частиною муніципалітету Гайленд-Міллз, міська ж рада засідала у Блек-Спрінзі. Дуже тяжко було мерові працювати за двома різними порядками денними. Щотижня з Гайленд-Міллза, Сентрал-Веллі та з Гаррімана приїздили члени ради, які нічого не знали про ситуацію у нас. Але ж Катаріну не хвилюють усі ті адміністративні зміни. Прокляття лежить лише на нас. Пойнт надав Блек-Спрінгу автономію і заснував Організацію зі спостереження і контролювання відьми, нині відому як Відьмоконтроль, на умовах таємності, щоб ми змогли впоратися самі. У Пойнті спостерігають за певними нюансами, виділяють нам гроші, але в усьому іншому не бажають вплутуватися у цю халепу. Та хіба можна їх за це лаяти? Вони ж там у штани накладають щоразу від страху.

Чвалаючи товстим шаром опалого листя, Стів запитав:

— Від чого? Від того, що про це дізнається світ?

— Від того, що подібне в принципі можливе і що вони не зможуть послати армію, щоб це зупинити.

— О, Боже, — вигукнув Піт. Він так несподівано зупинився, що Стівен мало не наштовхнувся на нього.

У цьому місці було трохи більше світла. Праворуч від звірячої стежки, якою вони йшли, прозорий листопадовий лісовий покрив розривали три тонких, мертвих стовбури. Можливо, то росли берези, але їхні стовбури були настільки старими й обвітреними, що точно визначити було важко. Дерева гойдалися на вітрі, стиха стогнучи, їхні оголені, ніби зазубрені гілки здавалися чорними, затверділими блискавками на тлі сталево-сірого неба. Піт дивився вгору, і Стів нарешті теж побачив те, що помітив він. На висоті щонайменше п’ятнадцяти метрів, майже на самому верху, висів Флетчер.

Голова і передні лапи бордер-коллі застрягли у роздвоєній гілці, хутро на передній частині його тіла зібгалося під вагою собаки. Тіло не було ані покалічене, ані навіть видимим чином спотворене, і відсутність пошкоджень надавала трупові лиховісних рис, ніби будь-якої миті він міг відкрити очі й загавкати. Але не треба було підходити ближче, щоб поставити правильний діагноз і зрозуміти, що того вже ніколи не станеться. Флетчерові очі були скляними і напіввідкритими, блідий і висохлий язик висолопився з рота. Попри холод, мурахи таки знайшли його першими.

— То Флетчер? — спитав Грім, хоча вже знав відповідь.

— Саме так, це він, — зітхнув Стів. Де знайти слова, щоб розповісти про це удома? Флетчер був частиною їхньої сім’ї. Вони усі нестямно його любили, того собаку, не лише він і Джоселін, а й їхні сини теж. Усе здавалося геть безглуздим. Піт поплескав Стіва по спині, і цей простий жест у таку мить емоційної розгубленості здався йому зворушливим і підбадьорливим.

— Не скидається на роботу якогось мучителя тварин, — зауважив Грім. — Жодна людина не лізтиме на дерево на таку висоту з ризиком для життя, щоб повісити там собаку.

Стів не промовив ані слова. Вони стояли за якихось п’ять хвилин ходи від туристських стежок, але здавалося, ніби на ліс зійшла величава тиша.

— Чи існує бодай найменший шанс на те, що ваш собака міг сам туди забратися й послизнутися?

На обличчі Стіва з’явилася гримаса.

— Жодного. Собаки не лазять по деревах. І ще, подивіться… подивіться на дерево. Щось із ним геть не те. Ви це теж бачите, правда?

Усе те було правдою, і вони це знали. Щось жахливо неприродне було в тому, що вони бачили, в усій атмосфері того місця. Це місце було мертвим — ось що було неприродним. Стів знав, що, як лікар, мав би сприйняти це з наукових позицій, але відчував себе не здатним до такого. Ані раптова поява трьох дерев-скелетів посеред глушини, що продувалася всіма вітрами, ані те, як вони скупчилися разом, ані той факт, що Флетчер обрав саме це місце, щоб померти, — ніщо з того не здавалося випадковим. Довкола росли невисокі деревця американської горобини, але їхня присутність не розвіювала відчуття, ніби мертві дерева огортає прихована темрява, що залишилася там із ночі. Навіть саме повітря було мовчазним, холодним і нерухомим. Раптом Стів відчув упевненість у тому, що Флетчер зустрів тут жахливий кінець, і не було в його смерті нічого ані доброго, ані мирного.

«Можливо, усе було б інакшим, якби ми пройшли крізь те відьмине кільце з заплющеними очима, — подумав він. — Можливо, Флетчер тоді не загинув би».

То була дурна думка, цілковита нісенітниця, забобонне божевілля, якому він не хотів підкорятися… але то було правдою.

«Пізніше я вже не вірив у відьом, а робив це, вправляючись у підтримці рівноваги.»

— Роберте, мені це все геть не подобається, — промовив Піт.

— Можете думати, що я збожеволів, — сказав Грім, — але чи не скидається усе це на те, що собака сам, зі власної волі, стрибнув з верхівки дерева? Що йому якось вдалося витягти себе нагору, на самий верх… а потім повіситися?

Стіва оповив холод. Він був настільки потужний, що стиснув йому грудну клітку і не давав дихати. Внутрішнім оком він раптом побачив, як Флетчер з виряченими, нажаханими очима дряпається вгору засохлим деревом, покликаний шепотінням скоцюрбленої жіночої постаті. А з інших двох дерев, із притаманною друїдичній символіці потрійною симетрією, на канатах із манільського прядива, гойдаючись, висять обидва його сини — Метт і Тайлер. Їхні очі вирячені, вони обвинувально дивляться на нього каламутними рогівками кольору слонової кістки, що нагадує йому бліді поганки у відьминому колі, у тому колі, яке він порушив…

Сіпнувшись, він відвернувся і вхопився руками за коліна. Сильно, аж до запаморочення, заплющив очі. Відкривши їх знову, побачив плями перед очима, але ці плями принаймні стерли фантасмагоричну картину з його мозку.

— Усе гаразд? — запитав Піт. Грім вже комусь телефонував. Вираз його обличчя не сподобався Стіву. На ньому не лишилося жодного сліду його звичайного жвавого цинізму.

— Чесно кажучи, не зовсім, — відповів Стів. — Я волів би забратися геть із цього проклятого місця.

— Спускаємось назад, — запропонував Піт! — У лавці Рея Деррела «Швидке фарбування» є драбина, вона має бути достатньо високою, щоб зняти собаку. Бідна тварина заслужила на гідний похорон.

Коли Стів удруге вийшов з лісу, несучи мертве тіло Флетчера, загорнуте у ковдру, — він не наважився покласти його у мішок для сміття — в його голові посвітлішало, і він був у змозі тверезо оцінити ситуацію. Наелектризована атмосфера і дивна непідвладність часу, які він там відчув, тепер здавалися сновидінням. Натомість ним опанували цілком цьогосвітні думки, і були вони про те, що існують миті, які закарбовуються в тобі на все життя, і майже завжди вони мають стосунок до питань життя і смерті. І якраз зараз була одна з таких митей. Спотикаючись, Стів пройшов крізь задні ворота, несучи в руках клунок, відчуваючи у м’язах ломоту і біль від тягаря мертвого тіла, а решта троє членів сім’ї у сльозах вийшли йому назустріч. Це була та мить, яка вплине на все їхнє подальше життя, вони її ніколи вже не забудуть. Навпаки, пам’ять про неї має бути збережена… адже страждання, які вона в собі містила, означали водночас і прийняття, і то був перший крок назустріч дневі, коли біль припиниться і йому на зміну прийдуть теплі спогади.