Відьма

Флетчер ковзнув підлогою. На мить Тайлер подумав, що зможе його втримати, вхопивши пальцями за хутро. Але собака досяг килима, і його лапи відчули силу зчеплення. Із жахливим горловим гарчанням, голоснішим за гавкіт, він кинувся на відьму. Його міцні щелепи зімкнулися навколо її правої руки. Тіло відьми, яке до того хилилося вперед і ліворуч, сіпнулося праворуч, і на мить Флетчер завис на її закутій руці, люто трясучи головою, рвучи шкіру і сухожилля. А ще за секунду, виючи і повискуючи, собака перелетів крізь усю кімнату і вдарився об стіну.

У цю мить суцільного шоку і остовпіння Тайлер відчув, як його нерви вкрай болісно смикнулися, ніби від удару електрострумом, що, здавалося, прийшов звідкілясь з-за меж його тіла. Усі до єдиної його волосини стали сторч. Його венами вирував адреналін. Жах, який він відчував, загострив сприйняття до крайньої межі, й іще до того, як розвернутися, він знав, що відьма щезла у клубках диму… а також що він був настільки близько від неї, що, напевно, саме її відчув у мить, коли вона зникла.

Сині амулети гойдалися, ніби збожеволілі маятники.

Тайлер зі стогоном упав на підлогу поряд із Флетчером. Собака лежав на боці, скавучав і часто дихав, непевними рухами шкріб морду передньою лапою, ніби випадково всунув її до осиного гнізда. Тайлер обережно обхопив його голову руками і погладив. Флетчер лизнув йому руки, і Тайлер дозволив йому це, хоча зазвичай відштовхував, коли він таке робив.

Джейдон затримався у дверях.

— А він?..

— Пішов ти!.. — заревів Тайлер, кидаючись на нього. Джейдон відскочив і викривив рота так, що від губ нічого не лишилося, окрім білої шкіри і зморшок. Якусь мить він іще нерішуче постояв, а потім стрімко кинувся геть.

Лоуренс залишився з Бураком, щоб допомогти йому прибрати. Коли Тайлер вийшов з будинку, холод раннього листопада пробрав його сильніше, ніж до того. Дрижаки пройняли його до кісток і поєдналися з тим внутрішнім тремтінням, яке заповзло у нього після того, як він став свідком Джейдонової жорстокості. Він дозволив Флетчерові напитися зі струмка, що тік крізь міський майдан. Собака жадібно хлебтав, занурюючи морду в воду та спрагло ковтаючи її. Тайлер не знав, що й думати. Жодних поранень на Флетчері не було видно — ані опіків, ані порізів на язику чи на піднебінні, але собака явно перебував у стані шоку. Він нервово біг за Тайлером, пригнувши голову до землі й опустивши хвоста. Кожен птах, що злітав у повітря, змушував його оглядатися навколо, дико витріщивши очі, а коли за ріг повернула машина, він, виючи, стрибнув до огорожі. Команди Тайлера ніяк на нього не впливали.

Повернувшись додому, Тайлер повів Флетчера нагору, посадив його у ванну і дав довго відмокнути під собачим шампунем, а потім вимив теплою водою. Флетчер пристрасно ненавидів миття і зазвичай мстився тим, що оббризкував водою усю ванну кімнату разом із господарем, але цього разу він покірно витримав процедуру. Тайлер відчув полегшення від того, що Стів і Джоселін пішли на роботу, а отже, давати пояснення було нікому. Він і гадки не мав, як би він їм це пояснив.

«То був лише короткий контакт, — говорив він самому собі. — Природно, що він такий засмучений, але ж, може, не все так погано. Чекати гіршого немає підстав».

Але коли Флетчер заповз до свого кошика і Тайлер дав йому його улюблене печиво з бляшанки, що стояла у кухонному буфеті, собака лише обнюхав його і подивився на Тайлера великими скорботними очима.

Увесь час по обіді Тайлер почувався збуреним, ніби постійно очікуючи нападу мігрені, який усе не наставав. Він одержимо перевіряв новини з «ВІДЬМАппа». О другій месенджер повідомив, що Катаріна стояла у вітрині букіністичного магазину «Старі книги від Клафа», але подробиць не було. Усі сліди нещасного випадку явно стерлися… принаймні, на ній. Адже десь о четвертій, якраз перед тим, як додому повернулися батьки, і коли в його школі, ймовірно, завершився урок іспанської, Флетчер почав увесь труситися.

— Що сталося, хлопче? — пошепки запитав його Тайлер, зарившись носом у собаче хутро і вдихаючи запах, який за довгі роки став для нього рідним. — Усе минуло. Не хвилюйся.

Але Флетчер лише стиха підвивав, і Тайлер відчув, як у нього в животі ніби росте камінна брила, відчув, що в повітрі збирається буря, якої неможливо уникнути.

Цього вечора Флетчер нічого не їв і лише тихо лежав у «лімбі». Джоселін і Метт дивилися реаліті-шоу «Американський ідол», Стів занурився у журнал, а Тайлер безцільно блукав ноутбуком. Флетчер не спав. Він час від часу втягував носом повітря і журно вдивлявся кудись у далечінь. Коли з телевізора лунав гучний звук, він почав стиха гарчати.

— Що трапилося з тим собакою? — запитала Джоселін. — В нього нерви натягнуті, немов струна. Він мене дратує.

— Чорт забирай, не кажіть тільки, що повертається бабуся, — пожартував Метт. Тайлер боявся відірвати очі від ноутбука.

Тієї ночі він не міг заснути — просто лежав і дивився у стелю. В його очах стояли картини цього дня: Джейдон і його погляд убивці; оголений, розірваний сосок; Флетчер, що, немов із катапульти, летить через усю кімнату. Уперше він побачив, як відьма захищається, а не просто пасивно займає простір десь у кутку. І наскільки погана наразі ситуація? Якими будуть наслідки подій, за які він сам частково несе відповідальність?

«Тут діють сили, непідвладні нам.»

«То вже триндець геть вищого рівня.»

Багато часу спливло, поки він, повністю виснажений, заснув. І коли це нарешті сталося, йому наснилися сови.

Великі сови з шовковими крилами і золотими очима, що полювали вночі.

Вранці наступного дня, п’ятниці, Флетчер увійшов до кухні, виючи і метляючи хвостом. Тайлер мовчки дивився на нього, ніби ще не до кінця вірячи власним очам. У Джоселін був вихідний, отже, він подумав, що вона могла б приглянути за ним. Але коли Флетчер проковтнув кілька шматочків їжі, Тайлер дозволив собі відчути слабкий проблиск надії… надії на те, що все не так погано, як здавалося.

О другій годині того ж дня Джоселін пішла на закупи. Вона вирішила замкнути собаку в вольєрі — так розповідала про це пізніше, коли всі вони, охоплені відчаєм, намагалися згадати події дня, а Тайлер, ніби німий, тримав язика на прив’язі. Проте Флетчер загарчав на Джоселін, чого він ніколи раніше не робив. Тож вона насварила його, і врешті-решт він дозволив відвести себе до вольєра, винувато повісивши голову між передніх лап. А потім Джоселін пішла до міста, і більше про собаку не згадувала, принаймні, допоки Тайлер не повернувся зі школи о пів на п’яту і не помітив, що двері до Флетчерового притулку прочинені, а вольєр порожній.

Хоча вже починало темніти, Стів і Тайлер із ліхтарями пішли до лісу за будинком, а Метт об’їхав на велосипеді їхній район та проїхався по Діп-Голлоу-роуд, свистячи й кличучи собаку.

— Може, Флетчер і живе своїм собачим розумом, але він ніколи не забігає далеко і знає цей ліс краще за задній двір, — впевнено заявив Стів. — Якщо він там, ми його знайдемо.

— А якщо ні? — запитав Тайлер. Темрява гусла і ховала страх на його блідому обличчі, ховала губи, що тремтіли, а також незвідане, нездоланне почуття провини, що стискало йому серце. Стів не відповів — просто тому, що питання звучало надто нереалістично. Звісно, вони знайдуть Флетчера. Але вони його так і не знайшли, і тоді вже почав хвилюватися Стів. Пізніше ввечері вони знову вирушили на пошуки разом з Пітом Вандермеєром, але, з огляду на темряву, їхні зусилля виявилися марними.

О пів на десяту, коли Джоселін черговий раз, схлипуючи, запевняла, що вона могла б поклястися у тому, що зачинила двері на засув, а також обмірковувала жахливий варіант, за яким Флетчера могла збити машина, і коли Тайлерів стан досягнув рівня, який можна було б описати словами «перша стадія істерії», Відьмоконтроль розіслав текстове повідомлення з проханням допомогти у пошуках чорно-білого бордер-коллі, що належав сім’ї Грантів, які проживають на вулиці Діп-Голлоу-роуд, 188. Отже, Флетчера офіційно оголосили в розшук.